Свої місця. Прогулянка Тернополем із Володимиром Гевком

— Я так і не знайшла тої цитати, але згрубша ми її вже часто обговорювали – про те, що саме ходінням легше і пізнавати – говоримо про місто, і взагалі все – згадаємо Платона, котрий водив учнів. Отже, якщо уявити, що ти отак ось хочеш неофітам щось розказати про Тернопіль, як про частину Галичини (чи навіть її осердя), кудою ти прокладеш свій маршрут?

— Ходити – це не легший, а взагалі єдиний спосіб пізнати місто. Особливо такого калібру як Тернопіль.
Автівка у місті – це такий ілюзорний спосіб пересування. Здається, що ти їдеш в авті, а насправді ти сидиш в ній, як у кабінці фунікулера, а їдеш у транспортних потоках, які несуть тебе,приміром, з Дружби на БАМ і зупинитись не маєш права. І навіть роззиратись, як у фунікулері, не можеш, бо мусиш пильнувати за тим, аби не впечататись комусь у фари.
А пішки – ти сам собі господар. Йдеш, стоїш, присів, зупинився, притулився, заглянув на дахи чи униз, на решітки або люки. Деталь екстер’єру чи якийсь елемент оздоби, що впав у око (бггг)),  – обходиш по периметру і оглядаєш з усіх боків. І тільки тоді ти маєш право собі поставити внутрішню пташку, що ти це бачив. Бо речі, побачені лише з одного боку – плоскі і двовимірні. Як люди з Facebook.

Найважливіше у ходінні – ритм, який задаєш кроками, пружиниш і відпихаєшся від тротуарів. Людина ходяча – метроном, у кожній є мелодія і частота.

Щоб показати Тернопіль – не обов’язково вести кудись конкретно. Тут важливо водити взагалі. У нашому місці шлях від ставу до театру в рази цікавіший за, власне, сам став і споруду театру.

Ось ідемо уявно: стоїш спиною до озера, перед сходами Гронського, думаєш – обійти зліва через парк чи піднятися сходами? Розумний вгору не піде, а я йду. Дорогою зачерпую рукою воду. Холодна ше. Виходжу, повертаєшся. Гарно, чорт забирай. Йду далі. Повз морву, до Галицького. Скоро червень, буде рясна. І сумах гарний за Галицьким, а сакура вже відцвіла. За звичкою звіряю дату на годиннику біля РАГСу, пильную, щоб не сіли батарейки в ньому, бо мушу пильнувати за тим. Далі попри Єву, котра випила молоко, ох як пахнуть бельгійські вафлі, у них це найкрутіше – запах і за це не беруть грошей, дивні.

Біля Франка сходяться потоки людей. З Валової, з площі, від Галицького, від Жені-Женєчки зрізають шлях бувалі. І так крок за кроком, від місця до місця.

— Давай про взаємозалежність дорожнього покриття та думок… Приміром те, що автентичну бруківку витісняють, а якщо гіперболізувати, роблять для неї такі-собі маленькі заповідники, як ось на Валовій, не забувши її оточити асфальтом, щоби та не втікла…

— Покриття рішає. Взагалі, щоб відбулось місто, треба спочатку встелити родючий шар бруківки чи асфальту, під них проармувати комунікаціями, в нього вже засіяти зерна будинків і воно шугоне вгору. Місто – це гарна ізоляція від землі перш за все. ЇЇ залишають тільки на показ, як виставкові зразки – у клумбах, біля дерев трошки, у парках. Та й то вона максимально причесана грабельками і підстрижена. Бо на люди тре виходити при параді.

Сучасний світ передбачає швидкість та простоту. Це стосується і дорожніх покриттів. Сучасна бруківка недолуга і нудна. І розсипається від першого доторку, імітуючи трухлявість.

А стара вже відживає своє. Оце старомодне клаптикове мощення дуже приємне для ока своєї мозаїчністю і трудоємкістю процесу, старі бруковані тротуари – не тротуари, а витвори мистецтва. Але сучасні художники перейшли в ранг селебрітіз і більше не хочуть працювати безкоштовно, тому наші тротуари мостять тепер робітники, нашвидкуруч і аби чим.

— Якщо фантазуємо, що ходіння поліпшує перистальтику в мізках. Відтак пересування у маршрутках, сидіння у кабінетах — її погіршує. Як ти думаєш, то змова?

— Мушу захистити громадський транспорт, який я поважаю і дуже бажаю дорости до цивілізованого рівня. В умовах міста це єдиний розумний спосіб перемістити велику кількість народу з однієї точки в іншу, швидко і в будь-яку погоду.

Тако, щоб всі ходили – таке було в середньовічних містах і зараз є тільки у центрі Львова. Але там лише туристи і нероби. Ок, згоден, це тавтологія.

Можна лише вчити людей комбінувати транспорт і ноги. Вийти на зупинку раніше, аніж потрібно і пройтись. Бо це здорово, в усіх відомих сенсах цього слова.

— Про інше. У Тернополі досить мало знаків-місць інтелектуальної сили. Ну хіба згадується людина злобітомізована у парку Топільче, плюс ще книгарні-бібліотеки, але то таке. Як думаєш, може тому взагальному в нас і є культ поїсти-поспати, а не почитати?

— У Терно інтелект роззосереджений, щоб у випадку несподіваної атаки для ворожих сил не було стратегічних цілей)) От скажи, куди можна кинути бомбу, щоб місто зупинилось? Та нікуди. Тернопіль, як мікроорганізм – одразу відростить потрібні кінцівки та органи з протилежного від місця атаки боку.

Культурно наше місто пошароване і ті шари лежать гарно, як в «Наполеоні» і, як і пасує гарному пляцкові, добре просочені один одним.

— І наостанок. Мені імпонує версія про те, що уклад місця визначає його найвища будівля. Але то було тоді, коли міста були компактні, нині ж вони розростаються хаотично. Так що місцю сили не мусово бути аж таким захмарним. Ось як ти думаєш, що визначає модус вівері Тернополя й тернополян.

— Для мене найзнаковішим є став. І навіть не як водойма, бо ми ним практично не користуємось. 99% тернополян не плаває, не рибалить і не засмагає. А як вільна територія, від будинків, кіосків, дерев і взагалі всього. Шикарний простір. Куди ходять тернополяни вигулювати свої взори. У місті це найприємніше – кинути поглядом метрів на сто чи двісті і щоб він не вперся у стіну.

Запитувала Анна Золотнюк.

Comments are closed.