«Найскладніша дорога – це дорога до себе», — почесний громадянин Збаража Богдан Будзан
«Метою життя є життя з метою» — це один з улюблених афоризмів Богдана Будзана, який він любить використовувати у своїх лекціях та виступах, особливо – перед молодіжною аудиторією. Та й сам життєвий шлях нашого краянина напрочуд підтверджує точність такого вислову. Розпочавши свій трудовий шлях слюсарем на одному із львівських заводів, наш земляк долав один освітній щабель за іншим, а заодно і робив успішну кар’єру. Від слюсаря до президента Міжнародного інституту менеджменту (МІМ-Київ) — першої в Україні бізнес-школи.
Візитівка
Богдан Павлович Будзан народився 5 грудня 1943 р. у Збаражі. Професійний коуч і бізнес-консультант керівників і власників бізнесу. Академік Української академії наук. Закінчив Київський політехнічний інститут. Пройшов навчання за програмами підвищення управлінської кваліфікації в Україні, Канаді, Австрії та Італії, а за програмами для вищого управлінського персоналу – у Гарвардській та Лондонській школах бізнесу. Понад двадцять років працював дослідником та керівником наукового відділу в Інституті електрозварювання ім. Є. Патона НАН України. У 1991 році перейшов в апарат Кабінету Міністрів України, де спочатку завідував відділом з питань власності та підприємництва, а згодом – по зв`язках із міжнародними фінансовими організаціями. Потім очолював Міжнародний фонд «Відродження» і першу в Україні бізнес-школу – Міжнародний інститут менеджменту (МІМ-Київ). Заслужений працівник освіти України, Почесний громадянин міста Збаража. У творчому доробку — понад 150 наукових публікацій, присвячених науково-технічним та актуальним соціально-економічним проблемам, питанням розвитку бізнес-освіти в Україні, книжок «Менеджмент в України: сучасність і перспективи» та «Роздуми менеджера».
Богдан Будзан люб’язно погодився відповісти на запитання кореспондента газети “Сільський господар плюс”.
– Знаю, Богдане Павловичу, що недавно Ви повернулися зі своєї малої батьківщини – а це містечко Збараж і село Вищі Луб’янки неподалік нього? Що, крім гірких і солодких споминів, єднає Вас з краєм свого дитинства?
– Упродовж кількох десятиліть свого життя підтримую тісні зв’язки з краєм, де закопана моя пуповина. Це, зокрема, рідна школа у Збаражі, районна лікарня, місцева газета. І, звісно, село Вищі Луб’янки, де збігло моє сирітське післявоєнне дитинство. Дідусь Клим помер, корова Краса здохла, бабуня Марта осліпла, а я тільки но пішов у другий клас. Отак ми і жили. Нерідко випадало, що кусника хліба в хаті не було. Але це був гарт, який допомагав мені все життя: на допомогу надійся, але в першу чергу розраховуй на самого себе.
– Ваш батько не повернувся з війни?
– Ні, мій батько під час війни працював на танковому заводі в Челябінську. А після війни повернув до Збаража. Коли мені виповнилось шість років моїх батьків разом з молодшою сестричкою Галею вивезли на Сибір. А мене доля врятувала від тої страшної дороги. Уже на залізничній станції у Збаражі, де формували невільницький ешелон, батько, віддавши дорогий годинник конвоїру, вмовив його відпустити мене на волю. Мене забрала до себе моя бабуня Марта у Вищі Луб’янки, де я прожив з нею сім дитячих років. Пас козу і телятко, заготовляв для них корми і, звісно, ходив у школу, якій тепер всіляко допомагаю. У травні цього року запросив в Україну і привіз у село свого дитинства далеких канадських родичів, що несподівано відізвались до нас з сестрою з-за океану. На їхнє питання що можна було би зробити для села з якого походить їхнє коріння, порадив подарувати місцевій школі автономну газонокосарку для шкільного стадіону. Тоді і впав мені в око напівзруйнований пам’ятник жертвам сталінського режиму в центрі села.
– Невже у когось піднялася рука на історичну пам’ять наших краян?
– До цього не дійшло. Цей пам’ятник з часом мало сам не розвалився від «старості». Бо у 90-х роках мої земляки зробили його наспіх, щоби якнайшвидше виконати свій моральний обов’язок перед загиблими і репресованими односельчанами. Якось сиділи і вели неквапливу розмову з сільським активістом Ярославом Перчишиним, до речі, колишнім повстанцем, якому вже за дев’яносто років, і ще з одним моїм далеким родичом Степаном Пронкевичем. Під час розмови про минуле і майбутнє вони мені кажуть: «Богдане, треба щось робити з цим пам’ятником. Допоможи нам». Тоді якраз до Вищих Луб’янок на моє запрошення збирався ще один далекий канадський родич Арон Сісетт. Він виявив бажання тиждень попрацювати волонтером в українському селі, де народилися його пра-пра-дідусь і пра-пра-бабуся. От я й кажу йому: «Ароне, найкращий спосіб допомогти нашим односельчанам – це відновити меморіал жертвам сталінського режиму і не тільки твоєю фізичною працею, але й певними коштами». На що він охоче погодився, зробив солідний благодійний внесок, особисто допомагав будівельникам. Я теж долучив певну фінансову підтримку. Більшість коштів зібрали самі луб’янчани і місцеві бізнесмени. Таким чином благодійники спільним зусиллями виконали моральний обов’язок перед світлою пам’яттю наших попередників.
Наприкінці жовтня 2017 року відбулось урочисте відкриття відновленого меморіалу, в якому і мені випала честь взяти участь. Там, на гранітних таблицях, вибиті імена усіх односельчан, які загинули у підпіллі, під час нелюдських допитів у підвалах МДБ-НКВС, відійшли у вічність від голоду і холоду у сталінських концтаборах чи на засланні – біля сотні прізвищ. А на самому хресті – відомі слова з гімну патріотів: «Солодше нам у бою умирати, ніж жити в путах, як німі раби». До речі, серед загиблих – мої двоюрідні сестра і брат: Ганна і Михайло Будзани. Влітку 1949 року вони загинули на родинному обійсті після тригодинного бою з карателями.
– Ви виростали в сільському середовищі, тепер нерідко буваєте серед селян, зрештою працюєте радником у відомій агрофірмі. Отже знаєте про сільські проблеми не з чужих розповідей, не з телеекрану. Від чого найбільше потерпає нині українське село?
– Від бездоріжжя. А ще більше – від безголів’я і не тільки на найвищому державному рівні. Йдеться не про якусь допомогу з боку держави – її нинішнє покоління селян, очевидно, не дочекається, а про те, щоб хоча не заважали. На жаль, багато молодих кваліфікованих механізаторів, не бачать перспективи на батьківщині і виїжджають у пошуку кращої долі у розвинені країни, переважно у Східну Європу.
Разом з тим, в Україні дедалі активніше діють великі приватні агропромислові компанії, які забезпечують людям нормальну роботу, гідну зарплату і створюють сучасну інфраструктуру в селах, де вони працюють. У сільгоспвиробництво поступово приходять високі технології, які дають змогу збирати, наприклад, по 600 і більше центнерів цукрових буряків чи 60 центнерів пшениці з гектара. Сільські жителі, керуючись новими законами про децентралізацію створюють об’єднанні територіальні громади, беруть владу у свої руки, розробляють стратегії економічного розвитку, покращення місцевої інфраструктури, створення нових робочих місць.
– Чи є така загроза, що великі агро-холдинги витиснуть з ринку фермерські господарства?
– За нормальної державної аграрної політики такого не станеться. Ці форми господарювання загалом одна одній не заважають, а швидше доповнюють одна одну, бо мають свої як виробничі, так і ринкові ніші. І світова практика це переконливо підтверджує.
– Але маємо доволі незавидну ситуацію. Насіння – імпортне, сільгосптехніку ввозимо з-за кордону, добрива і засоби захисту рослин – також в основному не наші…
– Справді прикро це визнавати, бо ще донедавна у нас працювали і потужні підприємства з виробництва добрив, і дослідно-насіннєві станції, мали ми і трактори, і комбайни українського виробництва. До речі, комбайни для копання цукрових буряків збирали також і в Тернополі. Адже агровиробництво було і залишилось одним з ключових сегментів вітчизняної економіки. Але сьогодні воно не підтримується відповідною індустрією, як це було раніше. Багато вітчизняних підприємств зруйновано, пусткою стоять колишні цехи, де вироблялись трактори, сіялки і комбайни. Безумовно все це треба відновлювати за активної підтримки держави, створюючи умови для залучення до цих процесів як вітчизняних, так і зарубіжних інвесторів. Бо ніщо, крім снігу і дощу нам з неба не впаде. Треба створювати спільні підприємства із зарубіжними партнерами, які виробляють техніку, добрива і засоби захисту рослин найвищого світового рівня. Це дасть людям роботу, нові надходження від податків і, очевидно, здешевить техніку, засоби захисту рослин, якісне насіння, які необхідні для аграріїв. Але на те має бути воля керівництва держави і нормальний інвестиційний клімат, чого так бракує в країні.
– Пригадую, в середині 90-х років ви поділилися з читачами парламентської газети думками щодо проблем української еліти. Що змінилося з тих пір?
– Зміни є, але, на жаль, не в ліпший бік. У нас відбулася явна девальвація цього поняття. У нас перша-ліпша людина, яка потрапляє у коридори влади, називає себе елітою. Скажімо, став депутатом – і вже уявив себе елітою. Начебто, як каже відома українська приповідка, Бога за бороду схопив. Як на мене, у нас вкрай мало сьогодні особистостей, яких можемо назвати без жодних натяжок українською елітою. Бо хто ж насправді може вважати себе елітою? Це насамперед успішна людина, яка живе і діє на основі високих моральних цінностей. Це людина яка бере на себе відповідальність за результати своїх дій та вчинків і має відповідну життєву благородну місію. Від її професійної робити в певній матеріальній чи духовній сфері має користь як держава, так і все суспільство. Це людина, яка поєднує в собі професіоналізм найвищого гатунку і відповідальне патріотичне наставлення до своєї Батьківщини.
Нерідко можна почути або прочитати: «Ми – елітний університет», «Ми – елітний коледж». Але то все пусті слова, бо життя наштовхує на зовсім інші думки. Я тепер співпрацюю з Українською академією лідерства – там дійсно зростає наша справжня майбутня еліта. Юні громадяни держави, які ціною своєї праці і знань на конкурсній основі вибороли право вчитися в Академії, не називають себе елітою, але щодня своєю працею, своїми вчинками до цього прагнуть і вселяють надію, що цього неодмінно доб’ються. За цією програмою, що суттєво підтримується за рахунок коштів американських платників податків, вже створено п’ять академій у нашій країні – у Києві, Львові, Харкові, Полтаві й Миколаєві. На черзі – ще двадцять. Фінансує їх американський уряд, а самі студенти роблять невелику, можна сказати – символічну доплату.
– Богдане Павловичу, ми знаємо вас як фахівця у сфері машинобудування, як урядовця, як керівника солідної міжнародної благодійної організації, як успішного науковця з проблем менеджменту. А чим сьогодні займаєтесь?
– Уже понад десять років займаюся персональним коучингом власників і вищих керівників бізнес-компанії. Коучинг – це метод консалтингу і тренінгу, в процесі якої людина, котру називають «коучем», допомагає своїм клієнтам-партнерам розкривати свої найкращі якості, досягати професійної і загальножиттєвої мети. Стараюсь постійно вносити у цю діяльність все найновіше, що є у світовій практиці коучингу і консалтингу, постійно вдосконалюю свою коучингову майстерність.
Кілька років тому мене запросили працювати старшим радником генерального директора однієї з найбільших агропромислових компаній України. З задоволенням використав свої знання і досвід в розробці довгострокової стратегію цієї компанії, допоміг у процесі підбору та розвитку управлінського персоналу. А з березня 2017 року став радником Генерального директора на добровільних засадах, виконую окремі проекти в галузі розвитку управлінського персоналу компанії. Вважаю таку діяльність серйозним, хоча умовним, навчанням у «аграрній академії агрокомплексу», що є важливим для мого подальшого самовдосконалення. У цій роботі найбільше мене вражають люди, які самовіддано працюють на землі, віддають їй свій розум і теплоту своїх рук, з духовністю відносяться до Земного. Я провів з ними десятки плодотворних зустрічей, консультативних сесій, мозкових атак в шести областях України. Це дає не тільки насолоду від спілкування, але й збагачує новими знаннями в сфері сільського господарства.
Не полишаю і викладацьку роботу. Зокрема, читаю окремі дисципліни, пов’язані з менеджментом, в українських бізнес-школах, в Українській академії лідерства. Проводжу майстер-класи з розвитку управлінської майстерності керівників бізнесу. Недавно зробив доповіді на тему розробки стратегії економічного розвитку об’єднаних територіальних громад у форумах на Тернопільщині та Івано-Франківщині, які були підтримані програмою «Добре Буст».
Окрім того, очолюю наглядову раду Благодійного фонду «Повір у себе», який заснувало сімейство Іванчиків – Віктор та Ірина. Цей фонд підтримує талановитих дітей переважно з сільської місцевості з багатьох областей, батьки яких неспроможні оплатити їх навчання. Це, як правило, відмінники навчання, медалісти. Отож щороку 30-40 студентів – переможців неформального конкурсу – отримують стипендії фонду, які дають змогу молодим людям вчитись у обраних ними вишах. Сьогодні вже кілька сотень стипендіатів фонду навчаються в університетах України і навіть за кордоном.
– Це стосується вишів лише аграрного профілю?
– Не тільки. Серед партнерів благодійного фонду Віктора і Ірини Іванчиків – столична Могилянка, Український католицький університет, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, найкращі університети в багатьох областях країни.
– Ви, очевидно, знаєте, що в західному світі, скажімо у США, діють тисячі фондів, які підтримують талановитих дітей. І для молодої людини, яка дуже добре вчилась у загальноосвітній школі, ніколи не виникає проблем з коштами для навчання у виші. Там самі фонди шукають таланти, а в нас це диковинка.
Бо заможні громадяни в розвинених країнах дбають про майбутнє своїх країн і, звісно, про завтрашній день дітей і онуків, до чого ми, на жаль, ще тільки доростаємо. У нас тільки зароджується культура і практика самої благодійності. Бо справді, як ви слушно зауважили, лише у небагатьох наших багатих співвітчизників є внутрішня і непоказна потреба допомогти тим, хто потребує підтримки для реалізації певної благородної мети. До того ж на Заході людина, яка віддає власні кошти для благодійних потреб, отримує певні податкові пільги, чого досі законодавчо ще не запроваджено у нас.
– І які якості насамперед має виробити в собі молода людина, щоб добитись успіху?
– Передусім людині треба пізнати себе: хто вона є і для чого прийшла у цей світ? Зрозуміти, для якої справи людина найбільше надається. І коли вона упізнає свої сильні і слабкі сторони, має збагнути: а до чого, власне, прагне у житті. Чого хоче досягнути? Бо як у нас часто трапляється? А там знайомий дядько у працює у виші, а туди гроші можна занести… І починає хлопець чи дівчина опановувати спеціальність, до якої душа зовсім не лежить. І це, повірте, величезна проблема. А ми потім дивуємося, чому це у Тернополі, Полтаві, чи у столиці, молоді люди з вищою освітою почасти на ринках торгують. Допомога батьків має бути. Але не нав’язливою, а швидше дорадчою. Бо в інакшому разі відповідальність лягає на батьків, і дитина жаліється: «Тату, ти куди мене послав?» І доводиться все починати спочатку. Тому, щоб таке поменше траплялось, допомагаю молодим людям, на їхній чи їхніх батьків запит, усвідомити своє призначення у житті, сильні і слабкі сторони, поставити перед собою реальну високу мету і вибрати правильну життєву дорогу. Цій діяльності останнім часом стала приділяю все більше уваги і часу.
– А що вважаєте своїм найбільшим досягненням на вже пройденому відрізку життєвого шляху?
– Очевидно, це моя робота ректором, а згодом президентом Міжнародного інституту менеджменту (МІМ-Київ). Коли очолив інститут, там навіть були проблеми зі своєчасною виплатою зарплати, не було власного навчального приміщення. Мені вдалося добре організувати і об’єднати високою метою роботу колективу, істотно посилити викладацький склад, вивести навчальний заклад на міжнародні обрії, отримати державну ліцензію, вибороти європейську акредитацію. З допомогою Наглядової ради, яку очолював мій наставник і краянин доктор Богдан Гаврилишин, за фінансової підтримки столичної мерії, головою якої тоді був Олександр Омельченко, американців з числа української діаспори та вітчизняних бізнесменів, збудувати сучасне, одне із найкращих у Східній Європі, навчальне приміщення бізнес-школи. Таким чином добився високої мети: разом з колегами, закордонними і українськими членами Наглядової ради, ми збудували могутню сучасну бізнес-школу, через навчання в якій пройшли і проходять тисячі нових висококласних менеджерів нової України. Абсолютна більшість з них стала затребуваними менеджерами, успішними бізнесменами, відомими урядовцями.
– Назвіть п’ять осіб, які справили на Вас найбільший вплив у житті?
– Моя бабуня Марта, академік Борис Патон, доктор Богдан Гаврилишин, фінансист і філантроп Джордж Сорос, Михайло Романишин – мій викладач основ електротехніки у Львівському технікумі радіоелектроніки. Приведений список не обмежується лише цими іменами – він значно ширший, у ньому ціла плеяда моїх вчителів, друзів, товаришів, приятелів. Я вдячний Всевишньому за те, що допоміг мені познайомитися з сотнями світлих особистостей з усього світу, у яких я навчався і навчаюся жити по-християнськи, бути сучасною освіченою людиною і постійно самовдосконалюватися.
– Ви автор двох книг – «Менеджмент в Україні. Сучасність і перспективи» та «Роздуми менеджера», які отримали добрі відгуки читачів. Яка буде наступною?
– Книга, над якою тепер працюю, має робочу назву «Дорогою до себе». Іти до себе – це пізнавати себе, усвідомлювати своє призначення на цій землі, постійно пам’ятати про слід, який маєш залишити по собі. І, звісно, щедро ділитися своїми знаннями, власним досвідом, з тими, хто цим може скористатися, взяти на своє «озброєння» і таким чином спільними зусиллями зробити цей світ трошки кращим. Працюючи в такому напрямку, отримую наснагу і творчу насолоду, адже занурююсь у величезний матеріал, який знаходиться у моїх чотирнадцяти ділових щоденниках та більш ніж сорока аудіо- і відео-касетах. Засвоїв і використовую найновіші методики роботи над книгою. Серед них, наприклад, така ефективна технологія роботи з інформацією як ментальні карти – спосіб зображення процесу загального системного мислення з допомогою схем. Постійно беру участь у різних вітчизняних та міжнародних конференціях і форумах, знаходжу потрібні найсвіжіші відомості про те, що відбувається у зовнішньому середовищі, у світовій мережі Інтернет. Переосмислюю отриману інформацію як «нектар», звіряю з власним досвідом і поміщаю відповідний текст в рукописі.
– І коли ваші роздуми стануть доступними для масового читача?
– Книга в роботі – постараюся, щоб вона побачила світ наприкінці наступного року.
Розмову вів Володимир Краснодемський
Коментарі вимкнені.