Тарас Войчишин із Чорткова: “Я був небажаною дитиною. Батько здав у дитячий будинок”

— У неділю можна й 500 гривень зібрати. Біля одної церкви, другої, третьої. У будень дають менше. Ще залежить, чи файна погода. Люди знають, кому гроші збираю, — розповідає 57-річний Тарас Войчишин із Чорткова на Тернопільщині. Понад 20 років щодня просить милостиню. Допомагає інваліду-сироті Андрію Самофалову, 25 років.

О 10:00 поблизу входу до домініканського костелу в центрі міста сидить на кріслі Тарас Войчишин. На сусідній стілець поставив ікону Богородиці, 3-літрову банку з грішми. На ній напис “Для дітей, круглим сиротам”. Чоловік одягнутий у темно-синю спортивну кофту. На голові — коричнева кепка. Поряд лежить потертий пакет.

— Мені не скучно сидіти, газети читаю. Поліція не чіпає. Але можна йти ввечері додому і злодії заберуть усі гроші. Було таке кілька разів. Побитий ходив, — каже Тарас.

Пропонує поїхати з ним додому й познайомитися з Андрієм, яким опікується. Беремо таксі.

У салоні чоловік ставить на коліна банку з купюрами. Права рука — нерухома. Має ДЦП.

— Але йти можу. Годен бігати скоріше за здорового, — продовжує. — Я був небажаною дитиною. Батько здав у дитячий будинок. Мати виїхала до Криму.

Машина зупиняється поблизу приватного будинку неподалік залізничного вокзалу. Тарас пропонує заплатити за таксі. Відмовляю.

— У центр пішки ходжу, — говорить Войчишин. — Хіба часом купую якесь м’ясо чи овочі, то нести не годен.

На подвір’ї ростуть дерева. На грядках — гарбузи та буряки. До будинку Войчишин не запрошує. Каже, що ремонт і неприбрано. Сам йде всередину. Кульгає на праву ногу.

За кілька хвилин виходить з Андрієм Самофаловим. Сам сідає на табурет. Андрій спирається на металеві поручні сходів. Одягнутий у сірий спортивний костюм. Волосся — скуйовджене.

— Живемо разом 14 років, — розповідає Андрій. — Як був малий, то з дому втікав. Мати з батьком пили, били мене. Ночував у поїздах, по знайомих, друзях. Раз у поїзді познайомився з Тарасом. Він сказав, щоб до нього приходив. Став купувати мені їсти й лахи.

На день народження вирішив пригласити його додому. Батьки предложили переночувати, щоб не їздив по поїздах. Першу ніч переночував, другу, третю. І мама запропонувала жити в нас. Спочатку сварилися через дрібниці.

2009 року мати померла через рак. Після похорону в мене був і шок, і транс. Запив. 4 жовтня їхав у поїзді із ­Заліщиків до Чорткова. Була половина другої ночі. Вийшов п’яний у тамбур покурити. Поїзд якраз на поворот заходив. Не вспів злапатися за перила й мене затягнуло під нього.

Три чи чотири дні був у комі. Ногу відрізали вище коліна. Думав, життя вже не буде. Зараз не звертаю уваги. Живу та й живу. Протез маю, — показує праву ногу. — Здоров’я нормальне. Лікар сам дивувався — без ноги, ще й здоровий на сто процентів.

До аварії пив чотири роки, ходив по компаніях. Мав гроші, працював, розгружав вагони. Тепер не вживаю взагалі. А після аварії страх усякий пропав. Сам дивуюся.

Андрій отримує 1140 грн пенсії. Має молодшого на вісім років брата Михайла. Той навчається в Тернопільському національному економічному університеті. Батько помер ­2010-го через пияцтво. Був афганцем. На зиму Андрій планує поїхати до Чернівців. Хоче вивчитися на майстра з ремонту комп’ю­терів.

Наталя Лазука, “Газета по-українськи”.