На Тернопільщині страшний вибух підняв вагони з людьми

Відступ Червоної армії з території Тернопільщини влітку 1941 року ознаменувався багатотисячними колонами обдертих і замучених військових, що рухались на схід, спаленими мостами, зруйнованими підприємствами, засобами комунікації, міськими й сільськими об’єктами, отруєними запасами продовольства та води. До того було залишено по собі гори трупів розстріляних і понівечених в’язнів внутрішніх тюрем НКВС. «Червоний терор» проти заарештованих «контрреволюційних і антирадянських елементів» у перші дні війни охопив широкі простори від Карело-Фінської Республіки, Балтії, Західної Білорусі та України до Бессарабії, Криму й окремих районів РРФСР, ставши одним із елементів, що характеризували, за визначенням американського історика Тімоті Снайдера, «криваві землі». На початку червня 1941року внутрішні тюрми НКВС на Тернопільщині були переповнені в’язнями. В них утримували коло 7 тисяч полонених. Там сиділи політики, релігійні діячі, представники інтелігенції, колишні чиновники та військові, вихідці з «буржуазії», «куркулі», активісти національно-визвольного руху, кримінальні злочинці та побутові арештанти. У кожному районі області було каральне НКВД, яке мало свої катівні. Там постійно перебували заарештовані, яких потім страшних допитів переводили в тюрми. На період початку війни таких затриманих було в області коло 200 осіб. Всіх їх було закатовано. Тільки у Вишнівецькому районі 2 липня 1941 року з підвалів НКВД було винесено 11 знівечених трупів молодих хлопців і дівчат. 22 червня 1941 року у зв’язку з початком нацистської агресії Наркомат внутрішніх справ та прокурор СРСР видали директиву про переведення тюрем, таборів та колоній примусового утримування на воєнний стан. Звільняти в’язнів заборонили. Особливою категорією були члени ОУН. Також було передбачено заарештувати всіх осіб, підозрюваних в антирадянській діяльності, які могли становити небезпеку для більшовицького режиму в умовах німецької окупації. З Москви надійшла телеграма: потрібно було «згідно з розпорядженням Лаврєнтія Бєрії, за списком, затвердженим прокурором, розстріляти всіх осіб, що перебували під слідством та сиділи за політичні мотиви у тюрмах. У Тернопільській області з цим документом були ознайомлені і здійснювали виконання телефонограми: “Чоботов – начальник НКВД в Тарнополе. Глова – опер. уполн. Тарнопольского НКВД, младший лейтенант Максимов – начальник НКВД в Бережанах, Тарнопольской обл. Красан – начальник тюрмы в Бережанах. Молитвинов – политрук тюрмы НКВД в г.Бережаны Вадис – рай. НКВД в Бережанах, капитан государственной безопасности Литвин – опер. уполн. Бережанской тюрмы Рябов – начальник тюрмы НКВД в г.Кременец, Левчук – начальник тюрмы НКВД в г.Черткове, Евстратенко – начальник райотдела НКВД в Копычынцах, Тарнопольськой обл, Булатов, Ралко, Петров, Погребной, Коган – следователи рай. НКВД в Копычынцах, Глиняной – начальник следственно-оперативного отдела рай. НКВД в Копычынцах, Зимин, Федосеев, Кушнир, Пасечник, Хатомченко, Сергиенко, Артеменко, Тергер, Волосян, Зорин, Скрипник, Холоимов, Лебелинский, Иванов, Фтин, Петрухин, Гончаренко – из следственно-оперативного отдела рай. НКВД в Копычынцах та інші працівники районних НКВД. Винищування політичних в’язнів в області здійснювали без суду за вказівками місцевого тюремного начальства. Їх убивали в камерах, на подвір’ях в’язниць, в урочищах за межами міст, над шурфами шахт тощо. Катівські технології варіювалися від застосування вогнепальної зброї та бронетехніки– через відрубування частин тіла – до закопування живих людей у землю й подекуди варіння у казанах. Від 25 червня 1941 року розстріли проводили чимраз інтенсивніше: спочатку індивідуально, за викликами на прізвище, а потім цілими групами. В останні дні перед відступом радянських військ в’язнів страчували без списків, подекуди просто в камерах за допомогою автоматів і гранат. Щоб приховати передсмертні крики жертв від мешканців міста, екзекуції виконували під шум автомобільних і тракторних двигунів. В’язні намагалися повставати, однак, зазвичай, їхні виступи закінчувалися суцільними розстрілами. Деяким арештантам пощастило втекти, скориставшись панікою та безладом радянських військ, що відступали. Загалом у перші тижні війни в тюрмах Тернопільщини було страчено близько 5 тисяч полонених. Більшість із них були українці, незначний відсоток становили поляки, біля 1% – євреї-сіоністи. Евакуацію ув’язнених вдалося провести тільки в окремих містах, однак більшість арештантів так і не дісталися до місць призначення. Транспортні засоби використовували лише для вивезення цінних речей і товарів, а більшість в’язнів етапували пішки. Із «маршів смерті» з Тернопільської області вижило лише коло 300 осіб. Інші дорогою були страчені або ж загинули від нападів авіації супротивника (їх плутали з регулярними військами, що відступали). Зокрема, з Чорткова Тернопільської області було евакуйовано 954 в’язні, із яких дорогою розстріляли 223, решта повмирали від голоду та перевантаження. У рідкісних випадках начальник конвою через складну ситуацію відпускав своїх бранців, (так трапилося на Хмельниччині). Тих, кого евакуювали залізницею, дорогою підривали або ж знищували в брутальний спосіб. Так, зокрема, сталося 7 липня 1941 року із політв’язнями з Коломиї та Буковини, яких на станції Заліщики Тернопільської області викинули з поруйнованого вибухом мосту в річку Дністер. Детальніше про цю трагедію розповідав очевидець Ф.С.Бабалюк. «Жив я тоді в селі Звенячин. Вранці 7 липня 41-го з’явився в цукрозавод – працював там. Радянські солдати мінували основні виробничі об’єкти. Про роботу й мови не було, тому я вирішив повернутися додому. На залізничній колії стояли чотири товарні вагони із заґратованими вікнами. Ешелон через міст пропускали, а вагони з людьми стояли. Я вже піднявся на горб і все було видно, як на долоні. Нарешті до паровоза підчепили вагони з людьми, а за ними ще 6-7 вагонів. Весь ешелон перемістили на довжину моста. Охорона, офіцери, машиніст покинули ешелон і подалися в бік Заліщицької станції. Машиніст чимось обурювався, бо офіцер штовхав його в груди, розмахував револьвером. А приблизно через 10 хвилин страшний вибух підняв вагони з людьми над мостом. Наступної миті вони злетіли у воду. Зверху на них впав паровоз. У цьому місці вода, здавалося, кипіла, бо гарячі котли і пара нагріли воду до високої температури. Ті, що перебували у верхній частині води, просто зварилися живцем. Видовище було страшне. Сталося це 7 липня 1941 року десь о 15 годині. Решта вагонів не впали у річку, бо від вибуху зчеплення розірвалося і вони відкотилися назад.

СПОГАДИ ЮЛIАНА ПАВЛІВА Народився в с. Нараїв Бережанського району Тернопiльської областi 1930 р. “Навеснi 1941 року у селi Нараїв, як i в iнших мiсцевостях, були масово арештованi представники мiсцевої iнтелiгенцiї, серед них i моя тiтка Iванна, сiльська вчителька. У червнi 1941 року з 19 арештованих з нашого села отримали вироки четверо, з них 3 – до страти. Утримували в’язнiв у Бережанах. З початком вiйни село чекало повернення полiтв’язнiв. Замість того пiшли чутки про страшнi мордування у в’язницях. У перших числах липня родини подалися до Бережанської в’язницi на розшуки близьких. Задля безпеки жiнки взяли i нас, пiдлiткiв 10–12 рокiв. Там ми застали гори понiвечених трупiв у пiдвалах. СПОГАДИ АНІЗІЇ ОНИЩУК (КРЕМЕНЕЦЬ) -А що робилося, коли відступали радянські війська! Місто плавало в сльозах і крові. Саме тому люди вже й не противилися німцям дуже. Навіть мали надію, що німці припинять оту небачену жорстокість. І так було в перші дні. Нам одразу дозволили забрати тіла рідних… Як їх викопували… Як їх забирали…

Коли розкопали першу могилу, тіла були ще теплі. Їх почали тягнути гаками. Люди кричали не своїми голосами: «Не руште, їх болить!»…Боже, та чи ж то лише їм боліло?!! Та я донині не можу того забути. СПОГАДИ МИКОЛИ НАДЮКА (СЕЛО РАКОВЕЦЬ ЗБАРАЗЬКОГО РАЙОНУ) Наступило 22 червня. Ми вже з ранку відчули підозрілий шум і біганину охоронців. Всі кати були дуже стривожені. І злі. У нашій камері сиділо сорок дев’ять чоловік. Рядом була третя і четверта камери смертників і ще одна жіноча. У вівторок зайшов охоронець до нас і сказав перейти до третьої камери смертників. Коли ми зайшли то вона вже була пуста. Нам сказали лягти на підлогу і лежати. Коло мене був з Кременця по фамілії Завиднюк. Разом з ним на стінах ми бачили надписи, хто тут був, звідки і коли закатували. Все молодь. На дворі весь час гудів трактор і було чути шум і крики. Що саме творилось, ми не могли зрозуміти але здогадувались. що наших нищать, замітають сліди. Так нас ніхто не чіпав, здавалось що про нас забули, але раптом відкрились двері і до нас зайшов товстий енкаведист у формі лейтенанта НКВС і зачитав фамілії. Сказав що їх переводить у другу тюрму, бо тут вже війна і нам загрожує небезпека. Він вичитав 25 фамілій, та коли закінчив читати то раптом пролунала кулеметна черга на дворі. У нас все опустилось. А наглядач каже, що це якийсь дурак на вишці по німцях стріляє, що на літаку літають. Їх забрали і ми вже знали куди. Через пару годин прийшов знову і вивів п’ятьох.. Через короткий час ще вісьмох, а нам каже взувайтесь і решту заберу…. СПОГАДИ МИХАЙЛА МІРУСА Народився 1929 р., мешканець м. Чорткова Тернопільської області. “Почувши, що німці, які вступили до міста, відчинили в’язницю, я, як і інші мешканці Чорткова, вирушив туди. Побачене вкарбувалося в пам’ять страшною картиною на все життя. Вздовж мурiв простягалися акуратно скопанi газони клумби iз свiжонасадженими квiтами. На просторому подвiр’ї було пусто. […] Чоловiк i жiнка, обоє мертвi, були притуленi до стiни i пiдпертi кiлками, щоб не впали. Спогади про ще одну таємницю Чортківської тюрми, а саме про ешелон приречених на смерть. Тюрма ця розрахована на 250 чоловік. Через неї влітку сорок першого пішли в небуття майже дві з половиною тисячі наших краян. У Чорткові було розстріляно близько 800 осіб. Про це детально розповідалося в публікації «Вільного життя» від 21 січня 1997 року «За мурами Чортківської тюрми». Живого свідка трагедії журналіст Валерій Ясиновський віднайшов аж у Шотландії. Розповідь Олекси Дем’янчука, уродженця Бучацького району, була опублікована в 2008 році в «Сільських вістях». «Білою плямою» в нашій історії є доля 470 в’язнів з Чортківської тюрми, вивезених ешелоном смерті у місто Горький. Почалося все з короткої замітки у номері «ВЖ» від 10 жовтня 1989 року «Це не повинно повторитися». Про пережите написав житель Слов’янська на Донеччині П. Н. Серафим. Він народився й до арешту жив у Янові (тепер Долина) Теребовлянського району. В Чортківську тюрму його кинули 15 червня 1941 року, і він розповів про свою мученицьку дорогу до Горького. Ми маємо спогади людей, які пережили ці страшні події. А де документи? Їх спалено або вивезено в Москву. Але не всі знищені чи заховані. Дещо залишилося. Наприклад, «Ведомость выбытия и движения эшелонов по тюрьмам НКВД Украинской ССР». Читаємо ту страшну «бухгалтерію». П. 26. Киев. 672 з\к 16 июля 1941 г. Прибыли в Горький (в т. ч. из Киева 202 з\к и из Черткова 470 з\к…). П. 57. Чертков… 470 з\к 16 июля 1941 г. Прибыли в город Горький в составе киевского эшелона. Стільки людей вивезли. І неможливо слідів знайти? А їх ніхто не шукав і не шукає. Вночі 2 липня в Чорткові, перед самою втечею, оперативники НКВС влаштували кривавий погром у приміщенні домініканського монастиря і підпалили приміщення. А у ті жахливі дні липня 1941 року за свідченням очевидців, тіла жертв НКВС були ретельно сфотографовані та обстежені прибулою спеціальною комісією. Однак досі є невідомим, чи збереглися ці матеріали у архівах Німеччини? А тоді, боячись епідемії, німці відвели для ідентифікації тіл лише одну добу. Упізнані були лише одиниці із восьмисот з лишнім трупів. Більша ж частина їх була настільки спотворена катуванням та дією вапняного розчину, яким наспіх заливали рови з тілами на подвір’ї, що впізнати їх було неможливо. Як з’ясувалося невдовзі, більшість в’язнів місцевої тюрми, що походили з Чорткова та прилеглих сіл пішки були відконвойовані на схід. Майже двісті чоловік, що не витримували переходу, було страчено в дорозі. Лише одиницям вдалося втекти, 750 чоловік було страчено. Але чи не парадокс: численні приклади масового знищення мирних жителів тернопільської областей протягом всього часу існує лише у спогадах очевидців, газетних публікаціях та мітингових промовах. Вони не стали досі доведеними історичними фактами, не отримали правової оцінки! Не встановлені імена катів, їхніх посібників, імена жертв. Навіть точна кількість загиблих по області, чи навіть по Тернополю невідома. Скажімо, у хронології “Історія Тернополя у спогадах” наводяться відомості про 500 закатованих у місцевій тюрмі. Історик Яромир Чорпіта стверджує, що їх було 750, голова тернопільської обласної організації “Меморіалу” називає цифру 1000. Чому так?

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ смт ВИШНІВЕЦЬ