Терниста дорого Івана Гнатюка — політв’язня радянських тюрем

Серед десятки тисяч невинних жертв тоталітарного комуністичного режиму  на Тернопільщині  від 1939 року до середини 50-тих років – ув’язнених, закатованих,   депортованих було чимало студентів. Один із них Іван Гнатюк, який пройшовши всі тортури НКВД, став поетом і перекладачем, лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка, автором багатьох книг. Але ще будучи студентом Кременецького педучилища став учасником українського національно-визвольного  руху, політв’язнем радянських тюрем і виправно-трудових лагерів. А народився Іван 21 липня 1929 року у  селі Дзвиняча, тоді ще був не район, а ґміна Вишневецька, Кременецького повіту Волинського воєводства. Тепер Тернопільська область, Збаразький район. Батько Федір, який народився у 1904 році, був з бідної селянської сім’ї, а мама Варвара (1906-1990) — дочка заможного господаря Павла Юрчака. Побралися вони проти волі її батьків.  Федір дуже багато працював, клав печі людям у навколишніх селах, взимку плів кошики, а Варвара ткала полотно і рядна які продавали у Вишневці на базарі. Швидко побудували хату, завели господарство і їхні  діти привчалися до роботи. Іван вдався до прадіда-опришка, який палив панські маєтки і був засланий в Сибір.

Спогади Івана Гнатюка
“Я не знаю, це, мабуть, вроджене – прадід був великим бунтарем, загинув на Сибіру – видно, в генах мені передалася його бунтарська непокірна вдача, через яку мені дуже тяжко довелося переживати, особливо в концтаборах. Я був непокірний. “
Коли Іванові минуло десять років на Тернопільщину присунули варвари-більшовики. У його свідомості закарбувалося злочинне діяння прибульців з Московії. Перші вивезення з села польських осадників, а потім винищення інтелігенції та свідоме селянство. А в 1941 році нова навала вже нових варварів, німецьких окупантів. Та прихід німців на початку липня тернополяни чекали з надією. Батько ходив у Вишнівець і приніс страшну звістку. Коло костела відкрили підвальні приміщення Вишневецького НКВД. А там повно закатованих молодих хлопців і дівчат  з навколишніх сіл. Отримавши початкову освіту у Дзвинячі, Іван пішов навчатись на столяра. Вже підлітком він читав багато патріотичної літератури. Весною 1944 року захворів на висипний тиф, довго хворів, висока температура і втрата свідомості. А тут і тата забрали на фронт. 1 травня у Берліні загинув. Мама залишилась з чотирма дітьми. Іван був за старшого. Ще у тринадцятирічному віці  Іван Сендецький (с Кривчики) дав йому “Декалог —  10 заповідей націоналіста”,  Але осінню 1943 року отримав перше завдання від місцевих повстанців, передати “грипса” У листопаді 1944 цього року, коли йшов на хутори в сторону села Бутин, попав під облаву і був “стрибками” побитий. А до весни 1945 року попадав дев’ять раз  під облави Вишневецького НКВД. Три рази його відправляли на декілька днів у Вишневецьку катівню. Одного разу за нього заступився голова сільської  ради, сказавши, що його батько воює на фронті і в Червоні армії.
Спогади Івана Гнатюка
“Вперше я був заарештований, коли повернувся з розвідки в 1944 році, вночі, дитиною, 15-ти років. Коней поставив, бо я кіньми до Залісців мав привезти невеличку групу повстанців. Коли я приїхав, була така темна ніч, що нічого не було видно – це десь кінець листопада чи початок грудня. Стукаю у вікно, бо знаю, що там мають бути повстанці. У хаті не світиться. А ззаду – “Руки вверх!” Там була зрада. Вбили одного повстанця, він на засідку натрапив і лежав за півметра, я на нього мало не наступив, не бачив. Ото були перші мої арешти. Можете собі уявити, скільки дали мені за дві ночі у Вишневецькій катівні, а я залишився живий. Але відпустили. Відпустили тому, що голова сільради поручився за мене, сказав, що це справді дитина з бідної сім’ї, батько його на війні, от чого він поперся вночі, то дідько його знає, то за таки варто йому дати. Мене побили і відпустили. А після того було ще кілька облав, арештів, і завжди мене били. Били всіх, але мене за мою вдачу били більше, бо я заробляв. Я трохи забобонний, дуже багато було снів, які збувалися, тому я в це повірив. І тоді, коли я повернувся, коли вбили повстанця, то я ж нікого не видав – вони там у хаті були і про це не знали. А зрадила тоді, як я знаю, господиня цієї хати, вона була станична, її не посадили, отже, це вони взяла на себе кров цього хлопця, якого я раніше бачив живого, Степан із сусіднього села. Його поховали. А коли вже мене раз енкаведисти зафіксували, то тільки щось станеться – мене вже беруть і б’ють. Що знав, чого не знав – не вибили з мене нічого. Знаходили й мої звіти організації, і мої вірші показували, і передрукований рукопис – я не назвав нікого. Це було для мене святе зобов’язання: раз потрапив живий – значить, маєш або вмерти, або нікого не видати.  А тоді всього два дні били і дві ночі. А потім найбільше було три-чотири дні поб’ють і відпустять. Так було дев’ять разів, а десятий – коли я серед білого дня ішов з училища, що в Кременці. У садку два автоматники мене вели, я ішов перед ними. Каже: «Йди туди, ти знаєш, куди. Якщо хтось буде зустрічатися, не признавайся і не розмовляй. І щоби ти не зупинявся». Я несподівано, наче куля, наче бджола вкусила… Ішов, прощався очима з Кременцем, бо знав, що я більше не вийду, і знав, чому – я перед тим виступив на зборах училища проти комсомолу. І прийшла думка: втекти. Нога одна побігла, а друга ще ні, як я рвонув. Під гірку біг, мав книжки під правою рукою, під пахвою. Там був мур десь понад два метри. Я підстрибнув угору, кінчиками пальців лівої руки вхопився і перестрибнув через той мур. Пізніше я приїжджав туди, розганявся, роздягався, що не робив – я не перестрибнув його.  В криївку мене не взяли, бо я прийшов безпосередньо з районного проводу.  Так я п’ять тижнів – уже сніг – залазив десь чи в повітку, то вдома тихенько вночі залізу, то в копицю десь на полі. Ходив-ходив з тим пістолетом, з двома гранатами… Але я хотів учитися. А мій приятель був старостою класу. Він підробив мій матрикул. Я був відмінником, учився добре, і поступив у Броди, прийняли мене. Теж педагогічне училище. Там я провчився всього три тижні – знайшли. І теж узяли підступно на перерві, втекти вже не дали. Це був одинадцятий арешт. Це було 27 грудня 1948 року. Три чи чотири місяці слідства… А найперше – це карцер. Це страшне…  Приїхали  енкаведисти з Кременця, забрали мене, повезли в поїзді. За мною приїжджав капітан Кравченко, схожий трохи лицем на мого батька, такий високий, і отой Могилевський, від якого я втік. Вони знайшли мене у Бродах. Я сидів у КПЗ, камері попереднього затримання, міліція мене привела. Один міліціонер залишився перед дверима зі мною, а другий доповів, що я є. Відчиняє двері, пропускає мене, я тільки у двері, а той Могилевський мені п’ятірнею в очі. Як він очей не видер, бо я зразу назад, кажу: “Що, здурів!” Він каже: “Теперь ты от меня не уйдешь!” Я кажу: “А то буде видно”. А в кутку стояв отой капітан Кравченко, він каже: “Не знаю, может, от Могилевского ушел бы, но от меня не уйдешь, я старый чекист”. Кажу: “Так, від вас буде трудно, але попробую”. Він засміявся, запропонував сісти, записав усе. І вони мене вночі вдвох пасажирським, але купейним вагоном повезли. А вагони тоді всі вважалися загальними, бо то було у післявоєнний час. У самому кутку сиділа навпроти мене якась жінка. Завезли до Дубно. Ночували на станції, спеціальну кімнатку нам дали. Лейтенант Могилевський лежав коло мене, а той сидів у дверях і читав книжку. Я ж мав намір, щоб таки втекти, то я разів п’ять чи шість просився, що хочу надвір. Мене виводили, каже: “Та не дури мене, я ж тебе знаю”. Назад везли в паровозі на відкритій платформі до Кременця. Грудень, холодна ніч та холодний день. Привезли мене до Кременця і тримали в паровозі, доки його десь не відвели вбік. Підійшла бортова вантажівка до самих дверей паровоза і я зразу пересів. І тільки пересів, як на мене накинули якусь плащ-накидку, як копицю з мене зробили. Коли ця накидка з мене якось відкинулася, то я побачив, що за декілька метрів пішла Тесля – учениця мого класу. Вона, очевидно, придивлялася до мене. На мене знову накинули ту накидку. Почалося. Зразу на допити, це три доби. Кравченко зняв той перший протокол. Він уже був утомлений, не поголений, тому спокійно зі мною говорив. Я нічого йому не сказав, він ще так і рукою помахав – то грузинське прислів’я, що скільки одною рукою не махай, ляску не буде, треба другу руку підставити. А мене видав провокатор. Він  жив у Кременці ще у вісімдесяті роки. Я ж був зв’язковим районного проводу – там не одне село, там цілий кущ. Я ще вчився, коли хлопців посадили. Там одного зловили і він видав усіх. Його згодом кинули в мою камеру. А я про це знав, бо моя мати приїздила і розповіла, що він їх видав. Він не винен був, потім усі вони між собою дружно жили. Коли когось видав на допитах, то не засуджують, не мають морального права, бо лише одиниці можуть не видати. Я знаю, як це не видати. Так що вони його не засуджували, жили дружно. Я до нього зразу не признався, і він не впізнав мене. Він не знав ні мого прізвища, ні псевдо. Я йому сказав, що якщо ти, не дай Боже, скажеш, що я приходив до вас у Залісці, то живим з цієї тюрми не вийдеш, бо я маю друзів (хоч у мене їх там і не було). Якщо признаєшся – то це смертний вирок. Він не сказав. Мене про них запитували, бо один був на зв’язку зі мною, це один районний провід. Я не видав і був у справі один, а їх судили 13 чоловік. Це була велика ганьба, коли групою ведуть на допит і вони видають один одного. А коли ти один – значить, є ще щастя, є гідність – це найдорожче. Після вироку організовував втечу – мене зловили. В камері в Кременці ми вдвох були… Шевчук із Шумського району. Була дуже страшна вітряна ніч, а до нашої тюрми дощана загорода, за два метри, не більше. Так що, розігнавшись із даху, можна було її перестрибнути в глибокий сніг. Ми сиділи на другому поверсі – там усього два поверхи. А піч така, що можна було димарем вийти нагору з тими коліями, розігнатися і стрибнути, а там уже що буде. Волі хотілося. Та наступного дня провокатор видав.  Один у камері сказав, що завтра буде тяжкий день. Була одинадцята година ночі. Я мав колії і сховав, заклав дірку кількома цеглинами. Та наступного дня це виявили. Видно, провокатор був у камері. Його забрали з камери того вечора. Ще вдосвіта він прийшов і виглядав страшно побитим. А після нього мене викликають. Був такий слідчий Безщасний, великий кат. Я недавно бував у тій тюрмі, коли вже помер той Безщасний. Кажуть люди, що його син каже, що він був дуже добрий. А я кажу що ні, він був великий кат. Мене приводять у кабінет а там лежать  мої колії. : “Чья работа?” – “Моя”. – “Чому хотів тікати?” – “Тому що хотів на волю”. Він хапає палку. Аж відчиняються двері, заходить прокурор, підполковник Біндюк прізвище. Той положив палку, каже: “Хлопець ще молодий, з бідної сім’ї, батько загинув на війні. От є думка його випустити”. То довга розмова. Нарешті я кажу: “Давайте не будемо бавитися в кішки-мишки – закривайте слідство”. А вже були мій паспорт віддали, мовляв, іди. І я вже рушив. «Але чекай, скажи, де ти живеш?  І знову почалося. А після суду кинули мене у загальну камеру. Заходжу в камеру – сидить мій шваґер, чоловік моєї сестри, його брат і ще знайомі. Мені мати розповідала, їх арештували просто так, щось наговорили, і “особое совещание” дало їм по десять років усім трьом. Я питаю: “Чого?! Якого дідька! Я ж нікого не видав”.

Далі Львів, Колима. Їхали місяць поїздом до самого порту Ваніно над Охотським морем.  Там убій великий, повно трупів. Коли нас привезли у ті колимські концтабори, ми билися з «суками». Їх було 800, а нас 300 і ще коло трьохсот литовців. Ми зразу ж стали проти. Нічого нема, хіба дошки та каміння. Ті вори в законі, ті суки, ті беспределы знущалися, крали, але ми організувалися і півтора року вели відкриту велику боротьбу за колючими дротами, під замками, за ґратами. І ми їх поставили на місце, налагодили таке життя, що вже можна було, як кажуть, вижити. Уже вони не крали, і ми їм навіть не мстили. То було за колючими дротами, один на один, а сьогодні тут стільки злодіїв, стільки грабіжників, мільйони понаживали, один на десятки тисяч – і нема їм кари. Закони самі для себе пишуть, але нікого за ними не судять. Я вірю, що це відродиться!”

6 лютого 1956 року Івана Гнатюка звільнили “на основанииопределения Магаданского облсовета от 10 ноября 1955 года как страдающий тяжжелым недугом»
Політичний в’язень був відпущений при умові, що хтось з рідних дасть МВС СРСР письмову згоду взяти його на своє утримання і доглядати його до смерті. Таку довідку-згоду дала Галина Капустяк — його майбутня дружина. Востаннє зазнав побиття від влади 18 липня 1995 року за незалежної України на похоронах свого друга В.Романюка — патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира.

ОЛЕГ КРИВОКЛЬСЬКИЙ СМТ ВИШНІВЕЦЬ