Перекладачка Ірина Бондаренко: «Мені цікаво працювати зі складними текстами»

— Для мене головне перекласти так, аби читач не задумувався, текст якою мовою він читає. Моя мета якнайточніше передати стиль автора, його манеру оповіді, якнайліпше відтворити всі нюанси та деталі — щоби переклад став автентичним текстом, — каже тернопільська перекладачка Ірина Бондаренко.

Завдяки їй українською заговорили герої „Шарлатової літери” Натаніеля Готорна, „Маленьких жінок” Луїза Мей Олкотт, „Довгоногого дядечка” Джин Вебстер, „Різдвяної пісні” Чарльза Діккенса, оповідань Рея Бредбері та інших. Наразі моя співрозмовниця працює над перекладом серії детективів британця Джеймса Чейза.

Головна спонука — цікавість

— Я навчалася у Львівському університеті ім. Івана Франка на факультеті іноземних мов. Багато років працювала перекладачем у правоохоронних органах — то була марудна робота. Коли звільнилася від неї, задумалася, що робити далі.

Я прийшла базар. Подивилася на продавчинь у молочних і м’ясних рядях. Майже всі красиві: доглянуті білявки з яскравою косметикою, впевнені в собі, тямущі – там обважать, там обріжуть. Я зрозуміла, що такого робити не зможу. Але сидіти вдома і гладити котикам спинки також не готова. Почала  шукати, куди спрямувати свою енергію. Поїхала у закордонну подорож і повернулася з враженнями. Вони та розмірковування про те, як сприймають життя не надто юні жінки, лягли в основу книжки „Старші пані як явище”, яку видала „Начальна книга – Богдан”. Потім написала оповідання для дітей „Першокласники UA”, яке побачило світ там же, та казки — вони поки лежать у видавництві.

Якось видавець запропонував перекласти фрагмент „Стів Джобс: людина, яка мислила по-іншому” Карен Блюменталь. Якби я знала, що то за книжка, і яка вона складна, ніколи не взялася б за неї. Уривок переклала з впертості – я ж фаховий перекладач, отже можу. Спершу, коли перечитала його, він видався маячнею, але мені було цікаво. Тож продовжила роботу. Саме цікавість спонукає мене. Деякі колеги вважають, що перш, ніж перекладати текст, слід прочитати його та ознайомитися з іншими творами автора. Мені так не цікаво. Я одночасно читаю та перекладаю. Братися за твори, які читала, не так цікаво, як за нові. Приміром, до того як перекладати Рея Бредбері, я не була ознайомлена з його творчістю — поступово занурюватися у його світ було захоплююче.

— Моя душа тяжіє до класики. Люблю виважену оповідь з багатьма бічними лініями, складними реченнями, витонченим стилем. Розумію, що можу перекласти практично все. І каламбури, і обіграти посилання та інтертекст. Усе залежить тільки від того, скільки зусиль докласти.

Мені цікаво працювати зі складними та заплутаними текстами. Як, приміром, із „Шарлатовою літерою”. Уже за самою назвою стояв тривалий пошук — спершу The Scarlet Letter переклала як «Багряна літера», проте бентежило, що багряний — то радше колір венозної, але не артеріальної крові, а цей нюанс важливо було передати. Слово „шарлатовий” запропонував редактор тексту Богдан Мельничук. Воно ідеально підійшло, адже походить від scarlatum, як і англійське, до речі, ймовірно, спершу воно звучало як скарлатовий, а потім змінилося. Це слово використовували на позначення кольору, близького до того, що має артеріальна кров, тож воно ідеально підійшло, а крім того, воно застаріле, що теж пасує атмосфері роману. „Шарлатова літера” — роман зі складною лексикою, зокрема, використовується і староанглійська, адже йдеться про події середини XVII століття. До цього додайте ще складний синтаксис — довгі речення, заглиблення в емоційний стан персонажа… І все це на тлі побуту салемських пуритан. У книжці багато приміток — частина була і в оригіналі, але більшість від мене. Я хочу, щоби читач не тільки сприймав текст, а й бачив його глибинну, розумів соціальні, політичні умови, підґрунтя. З одного боку, примітки відволікають. Але я орієнтуюся на найліпшого реципієнта, якого цікавлять деталі, який хоче бачити глибше, ніж перший рівень тексту. Той, кому не цікаво, промине мій скромний астериск. Але моя мета спонукати прочитати ще й зноски, а в ідеалі також твори, на які є посилання. Повертаючись до «Шарлатової літери». Цей роман випалив мене емоційно та фізично. Був навіть такий час, коли не могла спілкуватися складними реченнями, лиш простими — такої великої інтелектуальної, емоційної та психологічної енергії він потребував. Від «Шарлатової літери»  я відходила дуже довго. Зрештою, щоби оговтатися від перекладу, мені завжди потрібен час. Адже будь-який текст я сприймаю дуже близько до серця, переживаю разом із його персонажами та викладаюся повністю як перекладач.

Українська «Чейзіана» з чорним гумором

— Я не дуже хотіла братися за переклад детективів. Але таки взялася за «Чейзіану». Варто сказати, що переклад Чейза — аж ніяк не прогулянка запашними луками. Ось написав автор gun. Треба зрозуміти, яку саме вогнепальну зброю він мав на увазі – чи то револьвер, чи то пістолет, отже, це треба з’ясувати. Крім того, треба бути дуже уважним — контролювати кожен крок персонажів. Особливо це стосується описів двобою. Деякі такі сцени проробляла на чоловікові (сміється – А. З.). У перекладі немає дрібниць, якщо покладатися «я приблизно знаю» – буде дуже великий ляп. Перекладач взагалі має знати більше, ніж знання, котрі потрібні для перекладу конкретного тексту. Я повсяк час вчуся, і чим більше я знаю, тим більше я розумію, що мало знаю.

До речі, іноді дивлюся, як перекладали Чейза росіяни, і бачу, що там багато ляпів. А ще часто замість перекладу — переказ. Можливо, Джеймс Чейз і не видатний стиліст, але я не прихильник такого підходу. Найгірше, що в такому випадку губиться його фірмовий гумор, або його заміняють на примітивні жарти. А, як на мене, чорний гумор Чейза дуже оригінальний — в цьому і є особливість його стилю. Приміром, віконце ілюмінатора він якось порівняв із плямою на сукні нареченої; а про посмішку писав, що вона застигла на губах, як небажане немовля на ганку. Без цього гумору книжка була б сумна. Буває, що російські переклади скорочені на третину. Деякі моменти мене просто «добивають». Якось я разом зі своїм героєм-детективом на шістьох сторінках дряпалися на прямовисну скелю. Ми ставили сюди ногу, сюди руку, пересувалися мілімент за міліметром, іноді перепочивали. Такі сцени, а ще й коли вони описані на шести сторінках — дуже складна праця і для письменника, і для перекладача. Коли на п’ятий день ми видряпалися на гору, я подумки витерла піт з чола й подякувала Богу, що це скінчилося. Вирішила подивитися, як цей уривок переклали росіяни. Вони пішли простішим шляхом і замість шістьох сторінок описів написали: «сам не помню, как я туда выбрался»… Дуже милий підхід. Так можна всі складні частини тексту перекладати. (Сміється – А. З.)

На останок

Як уже було сказано, пані Ірина не лише перекладачка, а й вправна письменниця. Вона розповіла, що свої враження від перекладених книжок вона нотує — так твориться текст із робочою назвою „Примітки перекладача”. Тож залишається лише побажати, щоби він якнайскоріше оформився у книжку.

Анна Золотнюк.

Фото авторки.

Comments are closed.