“Такого негативного героя ще в житті не доводилося грати”, – Андрій Малінович про фільм “Безславні кріпаки”
Яромиру Лободі, найлихішому і найсамозакоханішому представнику гноблячого класу, роль якого блискуче виконує актор нашого драмтеатру, заслужений артист України Андрій Малінович. Цей трикутник – двигун сюжетної лінії. У фільмі переважає крупний план. Так от несамовитий Яромир, судячи із лихого погляду, руху щелеп і голосу, який зривається, почуває себе ущербленим, і не хоче випускати із рук свою здобич. О! Та панська гордість, яку потоптала наймичка! Про те, що Марія може втекти з його гарему, що вона також людина, яка хоче жити з тим, кого любить, він навіть думки не припускав. Тому спроба втечі з Тарасом, який добрався до своєї коханої, жорстоко карається. Дісталося жінці, а вже Тараса шмагали батогом до безтями.
Йому б картини пензлем писати, слова до віршів підбирати, а треба в руки брати пістоль і шаблюку. Сенарист багато і колоритно виписав образ молодого Кобзаря, захоплюючи сміливістю, рішучістю, здатністю чинити опір. А ще поет, який у фільмі принагідно читає свої вірші – чесний, щирий, красивий, романтичний з почуттям власної гідності, зачаровує буквально з першого погляду, приваблює якимось своїм внутрішнім вогником…
Дуже гарна робота артиста з Івано-Франківська Романа Луцького. Образи селян виписані без фанатизму. Вагаються бідняки, горбляться, чекають, що хтось прийде визволити. А приходить поводир Богдан Чуба – грошолюб-зрадник, який воду ллє на панський млин. Все так, як є і буде три століття по тому. Поет всім серцем ненавидить розбещених панів, але розуміє, що один в полі не воїн, що треба гуртуватися.
Знахідкою сценариста є взаємозв”язок з представниками японської культури. Спочатку це виглядає на рівні абсурду, але враховуючи жанр – казка про одну з можливих сторінок життя Кобзаря, абстрагуєшся і поринаєш у вир сюжету. Самурай українського походження Акайо, якого переслідує імператор Японії, прибуває в Україну, щоб забрати в когось родовий меч, з допомогою якого він вирішить усі проблеми. З”ясовується , що той меч негідник і торговець людьми із Японії привіз до Яромира. Випадково Акайо зустрічає Тараса. Біда хлопців об”єднала. Один хоче меч забрати, а другий кохану. Тому дорогою вони один одного навчають битися і стріляти.
Тарас Григорович встигає засвоїти прості правила самурая: битися на двох мечах, тренуватися по півдоби і швидко бігати. Так сильно навчився, що фільм мав першу назву «Тарас Шевченко: перший самурай». Побратима ж поет навчає стріляти, мовляв, це надійніше. В контексті боїв прозвучало і пророче: «чужого навчайтесь і свого не цурайтесь». І таки завершальну крапку у двобої за японський артефакт самурай ставить револьвером. Тарас і його навчив, що це надійне розв»язання Гордієвого вузла. Вражають бойові сцени , піруети і польоти ніндзя, які супроводжують японського наркоторговця, любителя українських дівчат. Лиходії намагаються зробити Яромира найвпливовішим паном в окрузі, вирубуючи конкурентів. Це бажання самого Яромира. Тільки за свої амбіції поміщик може продати побиту Марію, яка японцю нагадує його любов.
Андрій Малінович зізнається, що такого негативного героя йому ще в житті не доводилося грати, тому з величезним задоволенням працював над цим образом. Це його перша велика роль в українському кіно і від вдячний долі за цей неоціненний досвід роботи на знімальному майданчику і втішений, що український кінематограф сягає в ігровому плані голлівудських висот. Я ж додам, що Голлівуд відпочиває, дивлячись на карколомні рухи каскадерської групи чемпіонів з різних видів спорту, а особливо, коли знаєш, що фільм зняли за 24,5 млн . грн., при понад стомільйонні доларові коштоториси, за які знімає світове кіно.
Фільм із щасливим кінцем. Самурай здобув меч.Тарас із коханою, яку вдалося визволити, не втікатимуть у Японію, а залишаться в Україні, де багато незавершених справ. І одна з них в останній сцені, яка вартує всього фільму. У чистому полі недалеко від обійсть з гойдалками, ідуть пани з келихами, питають один одного про життя, дивуються, що кріпаки стоять на полі і не працюють. Що за неподобство? Підходять ближче, а там наш пророк і поводир нації батюрою січе по плечах пана Яромира Любоду, запряженого в плуг. І той зі всієї сили жабиться у ярмі, а зрушити з місця не може. Глядач має нагоду випустити накипілу лють за тих безславних кріпаків, яких шмагають, розстрілюють, рубають навпіл впродовж фільму. З кожним посвистом батога, у панське тіло, душу повертаються всі пролиті сльози, побої, кров, ганьба… Фільм жорстокий, але дивиться на одному диханні. Особливо, коли не думати, що там страждає Тарас Григорович, наділений героїчними рисами. Зрештою, за словами творців фільму, там міг бути будь-хто з відомих українців. Цим вони хотіли показати, що наші провідники нації близькі нам люди, з групою крові і цілком земними бажаннями.
Непутить мене в цьому фільмі дві деталі. Розумію, що в основі сюжету – звернення до альтернативної історій, геть придуманої сторінки життя Тараса Григоровича, але не збагну чому визначилися на 1844 рік. Можна ж було тикнути пальцем у небо і назвати 1836, бо на взятий до екранізації час, Шевченко був не кріпаком, а академіком. Неправда, що можна безвідносно дивитися такі фільми. Коли таке велике ім”я головного героя, коли так красиво і натхненно виписаний його образ і бездоганно, блискуче зіграний напрочуд харизматичним, безмежно талановитим актором, то воно саме проситься у рамки біографії саме цього героя. Наголошувати, що поет дописав «Кобзар», історичний факт, а переконувати, що це було в 1844 році, якось не пасує. Може молодь і не знає цього, але мій внук – другокласник, знає коли народився Шевченко, коли перестав бути кріпаком і коли видав свій перший збірник, залишившись для нас навіки Кобзарем. А придумавши казку, можна було сторінку датувати і сімнадцятим століттям. З нівелювання особи в часі і в просторі виникає спротив і до назви фільму.
Хіба без вторинності до «Безславних виродків» не можна було обійтися? Складається враження, що творці такого яскравого, захопливого, іскрометного, прикольного хоч і абсурдного фільму, вирішили, що наш глядач бездумний? Фільм із зразками бойових мистецтв, польотами і піруетами ніндзя, перевершив голлівудські бойовики, і є цілком оригінальним твором. Навіщо тягти печать вторинності і безславності, коли кріпаки, які стають академіками, таки славні. Славні ще й тому, що вони українські, а не казкові з Техасу чи Ізраїльських долин.
Людмила ОСТРОВСЬКА
Коментарі вимкнені.