Юрій Винничук розповів у Тернополі, як був жінкою

Українська література – це наче айсберг: 10% над водою (тобто відомого), але 90% – на глибині. Своєрідним іхтіандром щодо цього питання в сучасних умовах є укрписьменник Юрій Винничук. Таке враження про нього склалося під час зустрічі у Тернополі  напередодні п’ятниці тринадцятого – 12 листопада. Чому присутні залишилися щасливими після монологів і діалогів з Винничуком, читайте у наступних абзацах.

Батьки письменника, народженого в Івано-Франківську, з Тернопільщини – тато з Лановецького району, мама з-під Кременця. Під час навчання на філології Юрій Винничук чітко засвоїв «Першу заповідь кожного львівського батяра»: бути письменником – означає не працювати, а на життя заробляти крадіжками (приміром, поцупити в якоїсь пані песика, щоб повернути за винагороду), перепродажами (квітів з кладовища). Приблизно такими речами займався свого часу знаний тепер письменник у роки юності.

Після студентства працював в обласній газеті, звідти через півтора місяці роботи автора «бортануло» КГБ, ще й обшук в хаті влаштували. Перебрався до Львова, на прожиття заробляв з того, що один день у тиждень перепродував польські джинси. Тоді люди заробляли на цьому цілі маєтки. Кримінальні пригоди цього періоду життя Юрка з міліціонерами та повіями згодом описані в автобіографічній книзі «Діви ночі». Теми для романів диктувало життя.

Друкуватися в пресі Винничук почав як автор перекладів (зі слов’янських мов, англійської) та літературних статей. Захопився кельтською літературою, зокрема середньовічною ірландською, бельгійською і британською поезією – перекладав з детального англійського підрядника, бо мов цих першотворів не знав. Під виглядом перекладів пустив у люди і власні вірші, авторство яких приписав вигаданим середньовічним поетам. Таким чином дотепник добряче збагатив літературу Ірландії.

— З часом простору вірша стало мало, — сказав Юрій Винничук в Тернополі. — Написав цілу поему про вигаданого монаха, який начебто був у 1240 році в Києві під час штурму міста Батиєм. Поему надрукували в газеті «Літературна Україна» і журналі «Жовтень». Не підозрюючи про вигадку, критики писали, що цей твір став найбільшим відкриттям після «Слова о полку Ігоревім».

Ніхто не міг піймати автора «за хвіст», адже вітчизняних спеціалістів з ірландської літератури тоді не було. Звісно, крім Винничука:) Якось до нього звернувся Дмитро Павличко з пропозицією видати поему українською та ірландською окремою книгою. Цієї іноземної мови пан Дмитро не знав, тож з «перекладом» у Винничука проблем не було. А от з оригіналом довелося потрудитися: зібрав чужі вірші ірландською, оформив у вигляді поеми, подекуди повставлявши слова «Дніпро», «татари», «Батий» – у такому вигляді і відправив Павличку. Але афера луснула, коли упорядник в Великобританії натрапив на ірландського фахівця літератури іі констатував “поетичний вінегрет”…  Після цього слова вітання на адресу Винничука від Павличка припинилися. «Перекладач» натомість з’ясував для себе, що досить збагачувати ірландську літературу, треба і вітчизняну підтримати, в якій йому забракло поетес епохи Відродження. «Приміром, в епосі українського бароко були самі хлопи, кобіт нема, якось не справедливо, — поділився з тернополянами роздумами того часу Юрій Винничук. — На відміну від інших фальсифікаторів, свої містифікації я роблю ґрунтовними: напередодні вивчаю мову і стиль того періоду так, що спеціалістам підкопалися зась». Кілька авторських віршів в стилі ХVІІ сторіччя Винничук приписав літературній спадщині Анни Любовичівни, один «написала» і Інокенія Анісія. Про давню українську жіночу поезію на базі віршів Винничука створено наукові роботи в якійсь київській академії.

Згодом письменник почав працювати в газеті «Post-Поступ». Редактор Олександр Кривенко якось попросив написати скандальний матеріал, щоб підняти тираж (на той час він становив 90 тис. примірників). «Я запропонував надрукувати щоденники Роксоляни, які напишу сам, – каже переконливий фальсифікатор Винничук. – Перейти зі спеціаліста XVІІ ст. в XVI ст. особливих труднощів не склало. Обклався книжками і почав ретельну роботу. Для початку написав статтю про знахідку щоденників Роксоляни, які знайшов у Туреччині і начебто вивіз в Україну відомий сходознавець Агатангел Кримський. Згодом на квартирі Кримського в Києві щоденники «врятував» Юрій Клен (який свого часу справді шукав рукописи у квартирах репресованих письменників)”. За версією Винничука, в Німеччину Клен вивіз і таємниці Роксолани. До того часу про неї знали виключно як про велику патріотку і героїню, на що не зміг не звернути увагу герой нашого матеріалу.

— Я подумав собі: ніхто ж не описував Роксолану особливою красунею, султан мав кілька сот жінок на будь-який смак і раптом закохався у посередню українку. З чого б це? — дивується Винничук, який “розкусив” українку у вигаданих щоденниках. — Однак моя версія, чому насправді турок покохав українку, дещо не сподобалася нашій «патріотичній громадськості». Йдеться про 1992-ий рік, Камасутри ще ніхто не бачив. Ці щоденники почали читати, наче підручник. У редакцію «Post-Поступу» сипалися вдячні листи. Однак від «Союзу українок» повідомлення прийшло зовсім іншого характеру. Мовляв, «справжня українка не могла такого робити», втім без конкретних аргументів щодо українських сексуальних традицій. З вимогою припинити публікації протестанти намагалися штурмувати редакцію, що ще більше підвищило тираж газети. Про цей літературний прецедент відкритого листа написала навіть газета з мільйонним накладом «Молодь України» .
Так взяла початок скандальна річка Юрія Винничука, яка ниточкою пливе по його життю до нині. Цікаво, коли ж сягне Атлантичного океану?
Ірина Юрко.