Старший лейтенант В.Кухар: Це наша земля, а не міфічна “Новоросія”

Ще якийсь рік тому основним заняттям Володимира Кухаря було вивчення і популяризація світового досвіду реформ, політична аналітика. Майдан став першим випробуванням його здатності перевіряти теорію практикою. Володимир був на Майдані в усі революційні драматичні дні, аж до останнього – 20-го лютого.

Тому війна, яка спалахнула на Сході України, не залишала йому вибору – він пішов до лав Збройних Сил, не міг залишатися осторонь справи захисту незалежності і суверенітету Батьківщини.

Нині Володимир Кухар служить заступником командира роти 12 батальйону територіальної оборони «Київ». Після бойових дій на Луганщині разом з своїми бойовими побратимами знаходиться на переформатуванні.

Пропонуємо увазі читачів інтерв’ю з В. Кухарем.

 

Краматорськ, кінець квітня 2014

 

УКРАЇНЦІ ДОМОВИЛИСЯ Б МІЖ СОБОЮ, ЯКБИ НЕ УДАР У СПИНУ

– Володимире, якби ви тоді, на Майдані, знали, чим обернуться усі ці події потім, у Криму, на Донбасі, чи діяли б ви інакше, чи вийшли б узагалі на протест?

– Переконаний, що іншого варіанту розвитку подій не було, це було невідворотно. Країна повинна була пройти через таке очищення. Навіть якщо треба було б це виплакати. Якби не сталося тоді, воно вибухнуло б у 2015 році, на чергових президентських виборах. До речі, деякі опозиційні політики якраз і схиляли Майдан до такого варіанту. Мовляв, ми зараз відмобілізуємося, покажемо свою силу, але по-справжньому почнемо боротьбу на виборах. Тобто вони бачили перед собою не народ, а електорат з протестним потенціалом, який можна буде використати у слушний на їх погляд момент.

Але народна стихія уже не підкорялася нікому. Людей розлютило насильство 30 листопада. Відтоді люди хотіли змести особисто В. Януковича і його режим, його поплічників. Це уже були не танці, а революція.

Люди пішли б на акції протесту і на виборах 2015 року, але, думаю, тоді це мало б ще більш драматичні наслідки. Без сумніву, влада і тоді вдалася б до фальсифікацій. А банди «тітушок» були б краще організовані, озброєні, влада бандитів і крадіїв захищала б себе ще більш затято.

– Але ж 20-21 лютого 2014 року було домовлено про перемир’я, підписано угоду про врегулювання кризи, домовлено про дострокові президентські вибори. Здається, ще був шанс врятувати країну від великої крові?

– Це було намагання боротися з морським припливом. Політики, які підписували цю угоду, так і не розуміли, чим дихає Майдан, чого хочуть люди. Зрозуміло, що політики хотіли бути “конструктивними”, «об’єктивними». Очевидно, і міжнародний тиск чинився на них. Але люди надто довго мовчали, а тепер вимагали негайних змін. Про угоду ніхто не хотів чути, і Володимир Парасюк тоді це висловив з трибуни Майдану.

– За статистикою на Майдані була меншість від загальної кількості громадян України, і далеко не все населення країни підтримувало такий радикалізм. У Криму думали про Росію, на Донбасі почувалися ображеними за «свого» президента, який накивав п’ятами. Виходить, Майдан розколов Україну?

– А що таке радикалізм? Піднімати голос проти злодійства, бандитизму влади — це радикалізм?

Так, суспільство у нашій країні не є однорідним. За соціологічними опитуваннями, у травні 2014 року ідеї Майдану однозначно підтримувала половина населення, себто одностайності не було. Частина населення цуралася самої ідеї української державності. Частина просто підпала під вплив російської пропаганди, коли з екранів російських телеканалів Майдан уже відкрито називали зібранням “бандерівців-фашистів».

Вирішальну роль у загостренні протиріч зіграли політики усіх мастей, які замість вирішувати реальні проблеми людей під час кожної виборчої кампанії вкидали у суспільство теми, що його розділяють.

Але я переконаний – навіть у тій складній ситуації українці б домовилися між собою. Ідеї Майдану поширювалися по всій країні. Де більше, де менше, хтось активно брав участь у протестах, хтось допомагав організаційно чи матеріально, хтось просто співчував. Тим більше, що у нашої країни є позитивний досвід співжиття без спекуляцій на національному питанні та без сепаратизму. Це досвід формування політичної нації 1990-их років. Але ніхто не міг передбачити чинник російської агресії, коли Україні вдарили у спину у найдраматичніший момент її сучасної історії.

Водночас працювала і внутрішня “п’ята колона” – агентура російських спецслужб, корумповане чиновництво і криміналізований бізнес та Партія регіонів, Компартія, які публічно представляли їхні інтереси. Ще з часів Помаранчевої революції робилися спроби розколоти країну, ми ж пам’ятаємо так званий ПіСУАР. І весь період після цього велася робота на розкол. У медіа-імперії Ахметова і Ко активно використовували термін «Новоросія», друкували відповідні статті, схеми, карти. Ми з колегами по громадській роботі давно зрозуміли, що корумпованому бізнесу і чиновництву легше буде втекти, відірвавши кусок країни, ніж пристосовуватися до життя за законом.

Був і психологічний аспект розколу. Багато хто з антимайданівців або людей, що розгубилися, відчули тоді взимку психологічний дискомфорт, неспроможність на вчинок. Одні змогли, а інші – ні, вони тоді виявилися слабкішими, не здатними до спротиву. І хоча Донбас мовчав два десятки років української незалежності, не протестував проти корупції, злодійства, бандитизму, а тут частина людей раптом вирішила подати голос.

І тоді настала реакція. Антимайдан не був масовим. Проте після того, як у квітні відкрито запрацювали групи російських диверсантів, людям на Донбасі роздали зброю. Люди спочатку вагалися — проти нової законної влади виступили лише маргінали і нечисленні фанатики. Але через кордон уже пішла російська інтервенція і це визначило хід подій.

 

Ріка Айдар біля Райгородки Новоайдарського району, середина вересня 2014.

 

НА ВІЙНУ – ЗА ЗНАЙОМСТВОМ

– Де вас застав той період після Майдану?

– Як і попередні чотири роки, я продовжував більшість часу присвячувати громадській роботі. Ми зібрали групу однодумців і напрацьовували позитивну програму для країни. З березня у центрі нашої уваги стала допомога українському війську, волонтерство. Крім того, я писав статті, працював з іноземними журналістами, організовував їхні поїздки на Схід. Бував і в Криму, у тому числі у період підготовки та проведення так званого референдуму у березні. Потім був Слов’янськ, Краматорськ, Донецьк, Шахтарськ, Іловайськ. Зблизька бачив багатьох лідерів сепаратистів. Бачив як христосувалися Бабай з Пономарьовим на Паску у квітні, бачив чеченців у особистій охороні Бородая у липні…

Країна кололася на моїх з очах. Як чоловік і громадський активіст я не міг більше залишатися осторонь – вирішив йти у армію, бо зрозумів, що все це так просто не закінчиться і може тривати роками.

Я не мав військового досвіду, навіть не служив в армії, хоча мав звання офіцера запасу після військової кафедри в університеті. У червні написав заяву до Національної гвардії, пройшов медичну комісію, а поки чекав на рішення, ходив з друзями у стрілецький тир, щоб елементарно навчитися володіти зброєю. Постріляли навіть з автоматів, за власний рахунок. Потім знайшов групу, де за ізраїльською методикою викладали тактику ведення спецоперацій, вуличних боїв.

Але, як виявилося, це не стало в нагоді, оскільки, з мого досвіду, війна на Донбасі – це на 90 відсотків позиційна артилерійська війна.

Зрештою, виклику до Нацгвардії я не дочекався. У мене був колега по громадській роботі, який раніше зголосився добровольцем і служив у військкоматі. І вже за його допомогою буквально за кілька днів я став військовослужбовцем у складі 12 батальйону територіальної оборони «Київ».

Опівночі 16 серпня наш автобус прибув на Луганщину, до села Дмитрівка Новойадарського району, де розміщувався базовий табір.

– Як ви були забезпечені, екіпіровані?

– Я заздалегідь придбав сучасну військову форму, засоби захисту, екіпіровку. Таких повністю екіпірованих виявилося троє чи четверо з нашої команди у 46 чоловік. Ще відсотків з 15 мали основне — бронежилет і сучасну каску. А переважна більшість екіпірувалася так: щось армія видала, щось рідні, співробітники чи село зібрало, волонтери щось підвезли.

– Але ж це вже був серпень, у Києві парад готувався, а люди їхали на реальну війну хто в чому?

– Нам казали, що все видадуть на місці. За кілька днів забезпечили основними засобами захисту – бронежилетами (як на мене, далеко на найкращої якості) і касками ще радянського зразка, які могли врятувати хіба що від рикошету. Видали нову стрілецьку зброю. Тобто ми екіпірувалися повністю готовими до бойових дій десь протягом півтора-двох місяців. Уже під кінець листопада, коли хлопці відвоювали по 4-6 місяців, на складах у вільному доступі з’явилися бронежилети і каски. Але до цього часу ми вже все, що треба, набули для себе самі. І бронежилетами, які є масивними і незручними, у яких нема сучасних систем навішування обладнання, бійці не цікавилися.

– Якими були побутові умови?

– У Дмитрівці стояло понад два десятки великих армійських наметів. Туалети — саморобні з ящиків від боєприпасів. Також саморобний душ, вода у якому нагрівалася від сонця. Вночі над нами літали безпілотники. Тут же уночі по розташуванню частини ходили потомлені солдати, які поверталися з передових позицій. І вже від цих бійців ми почули багато такого, чого не прочитаєш у книжках, але що реально допомогло потім воювати, оскільки формальний “курс молодого бійця” тривав тиждень. За кілька днів нам видали особисту зброю. А незабаром найбільш підготовлені добровольці уже висунулися на виконання бойового завдання у Луганськ – в район Великої Вергунки, Червоного Яру. Я супроводжував та охороняв позиції наших реактивних систем залпового вогню «Ураган» в районі селища Весела Гора. Доба – на чергуванні в полях, доба — у новому базовому таборі на березі Сіверського Дінця.

Тут ми відчули, як працює ворожа реактивна артилерія по нас. З’явилися поранені. Ми з товаришем надавали першу медичну допомогу бійцю. Були за межами укриття, коли обстріл відновився. За іронією долі, допомагали медику. На днях він повернувся до наших лав.
Так це тривало до початку вересня.

– Коли до вас почали доходити відомості про невдачі під Донецьком, про Іловайськ?

У мене була можливість час від часу користуватися інтернетом. Потім почали поширюватися розмови, тому ми були в курсі того, що відбувається.

Скоро ми відчули, що на нашій ділянці фронту сталися значні зміни у тактиці ведення боїв. До того ініціатива була у наших руках, активно працювала артилерія, можна сказати цілодобово гатила по позиціях противника. Реактивні установки заряджалися, відстрілювалися, знову заряджалися. Але вже наприкінці серпня передові частини Збройних сил України в районі Хрящуватого, Новосвітлівки на схід від Луганська потрапили під вогонь російських військ, населені пункти тут були зрівняні з землею.

– Звідки ви знали, що це саме російські війська?

– Вони почали застосовувати новітні системи залпового вогню «Смерч», яких у сепаратистів не було. Це була складна зброя більшого радіусу дії, яку пересічний “сепар” опанувати не може. Працювали російські танки. Є свідчення бійців наших батальйонів, по багатьох фактах – відео.

…Наш 12-й батальйон разом з батальйоном «Айдар» відходив останнім з Великої Вергунки, Червоного Яру. Буквально хвилин через 40 артилерія противника накрила Вергунку повністю, зрівняла її з землею, хоча військового сенсу у цьому не було. Там уже не було українських військ, залишалося лише місцеве цивільне населення. Це ще одне свідчення присутності зовнішнього ворога: свої по своїх цивільних так безжалісно не били б.

Також ми забезпечували прикриття і відступили одними з останніх з опорного пункту на Веселій Горі. Це — домінуюча стратегічна висота на трасі Луганськ — Харків на тому боці Сіверського Дінця. З неї видно околиці на десятки кілометрів навкруги. Видно місце, де знаходиться дача Олександра Єфремова. Наші бійці возили за собою ключку від гольфа з його дачі як талісман.

Ввечері третього і вночі четвертого вересня я якраз був на Веселій Горі, коли по наших позиціях відпрацювала артилерія противника. Розбомбили одне з бетонних укріплень, магістральний водопровід, позаливало більшість бліндажів. Укриттів майже не залишилося. Усю ніч я на пару зі ще одним бійцем, Женею, перебував на бойовому чергуванні і зі спостережної вежі на Веселці бачив пуски ворожої реактивної артилерії.

Саме у ту ніч накрили наш базовий табір у Дмитрівці і у нас були “двохсоті”. Накрили з великою точністю, очевидно, працювали корегувальники і сучасні системи спостереження. Не виключено, що у таборі були виставлені “жучки”, які допомагали боєприпасам з системами електронного наведення лягати в ціль. Оскільки табір на 80% згорів, розібратися зараз у деталях цієї драми складно.

– А що, наші військові до останнього розміщувалися у наметах, у землю не закопувалися?

– Окопуватися почали раніше, але завершували цю роботу лише за кілька днів до того, встигли перекрити бліндажі, і це багатьом врятувало життя. Легкозаймисті намети стояли досить щільно, у піонертаборі і то просторіше було.

Загалом, це була досить дивна війна. Ми воювали, по суті, тим, що було під рукою. Не було часу, щоб сконцентрувати значні ресурси, досягти вирішальної переваги на якійсь ділянці. Елементарно матеріали для бліндажів, техніка, безпілотники діставалися на ініціативі та зв’язках командирів та на добрій волі волонтерів, патріотичних підприємців. Упіймати кран чи екскаватор або класного спеца-сапера — кожного разу була ціла епопея. Системи не було. Тобто, була мета – звільнити Луганськ, звільнити Донецьк, але діставалися до цієї мети вже, як то кажуть, “на чесному слові, на одному крилі”.

– Ну от наступного року мобілізуємо до війська ще 40 тисяч, наростимо м’язи. Це вплине вирішальним чином на ситуацію чи треба все-таки воювати не кількістю, а вмінням?

– Нова хвиля мобілізації необхідна. Треба дати демобілізуватися тим бійцям, які зараз стоять на позиціях, які чесно відвоювали вже по півроку і більше. На цій території Донбасу, яка нині під контролем законної української влади, треба у кожному населеному пункті забезпечувати роботу блок-постів, забезпечувати безпеку мирного населення, запобігати будь-яким проявам диверсійним чи терористичним. Війна — це не лише коли стріляють. Це також служби забезпечення, зв’язок, інженерні війська, медицина тощо. Крім Донбасу, у нас велика протяжність кордонів і зокрема — з нашим “старшим братом”. На все це потрібен людський ресурс.

Очевидно, що доведеться піти назустріч військовим потребам в масштабі країни. Готувати молодь до військової справи, до війни, де треба буде вміти стріляти з багатьох видів зброї, надавати медичну допомогу сучасними засобами, бути здоровим і фізично витривалим.

– Як склалася ваша воєнна доля далі?

– Після того відступу ми з тиждень були на відпочинку, на переформатуванні у Сватівському районі, а потім знову повернулися до умовної лінії розділу. Взводи нашої роти стояли у Райгороці, Бахмутівці — між Щастям і Трьохізбенкою.

– Не страшно було вертатися у зону бойових дій після усього, що сталося?

– Ні, це все-таки було краще, ніж сидіти у базовому таборі і займатися невідомо чим. Людей на війні відсутність чітких завдань деморалізує. Якась частина вдається до пиятики. І про цю проблему, про необхідність ретельнішого відбору особового складу необхідно відверто говорити! Коли люди зі схильністю до алкоголю потрапляють до бойового підрозділу, це може стати просто причиною їхньої загибелі, оскільки кров при пораненні гірше згортається, причиною загибелі своїх, завдання шкоди цивільному населенню. На позиціях усе простіше: ти мусиш бути у постійній готовності. Пияків на війні ми між собою почали називати “безпілотниками”.

 

Зона бойових дій

 

Незважаючи на оголошення перемир’я, артилерійські перестрілки з обох боків лунали постійно. Затишшя було два дні – у дні виборів у нас, і у них. Решту часу лунала канонада. Перед відведенням на переформування я командував блок-постом на трасі Луганськ-Харків біля Новоайдару.

Ми фільтрували пересування людей і транспортних засобів. Присутність військових додає впевненості місцевим патріотам з цивільного населення. Важливим було виявлення осіб, причетних до проявів сепаратизму, причому тут допомагали і місцеві жителі. Сепаратистів знаходили, передавали СБУ, контррозвідці, міліції, щоправда, міліція їх відпускала.

Тобто прифронтове життя якоюсь мірою налагоджувалося, але загострилася проблема перевезення вантажів через умовну лінію розподілу. Ми розуміли, що будь-який з цих вантажів, навіть продукти, буде розподілятися на розсуд нашого противника, незаконних збройних формувань. Навіть манна крупа може піти не до дитячого садка, а на польову кухню.

– І що з цим робилося, що вирішувало командування? Кажуть, за гроші могли пропускати усе?

– Режим перевезення після проведення у самопроголошеній ЛНР незаконних виборів у листопаді став суворішим. Ми діяли відповідно до наказів. Кожного разу, коли зупиняєш якийсь великий вантаж, “рєшалова” починають дзвонити командуванню, домовлятися, тиснути. Інколи вдавалося дотиснути, інколи — ні. Корупцію на війні не виключаю, хоча мені особисто у нашому батальйоні такі випадки не відомі. Взагалі, різні розмови серед бійців були, так само як і були розмови про «договорняки» щодо імітації ведення перестрілок.

– Ваше перебування у зоні АТО скінчилося 2 грудня, коли 12 батальйон повернувся додому на переформування?

Після 31-годинного переїзду ми прибули до навчального центру «Десна», де знаходимося і зараз. У січні ми висунемося для виконання нових завдань, проте місце призначення не повідомляється.

 

Кіт Рудик побував під бомбардуваннями у Дмитрівці. З Луганщини перевезений до Києва.

 

ЦЕ НЕ УКРАЇНСЬКА КРИЗА, А ЄВРОПЕЙСЬКА, ЦЕ КРИЗА СВІТОВОГО ПРАВОПОРЯДКУ

– Цю війну називають по-різному: гібридна, визвольна, громадянська, дивна. А якою вона є на вашу думку?

Для України, це, передовсім, національно-визвольна війна. Йдеться про національне становлення і боротьбу з зовнішнім агресором. Для Росії це — підла війна. Бо масштаби брехні, пропагандистські бюджети дозволяють порівнювати брехню від Путіна чи Лаврова з брехнею від Геббельса путінського режиму з брехнею фашистської чи нацистської пропаганди.

Так, це війна не в її класичному розумінні, коли авіація діє з повітря, а потім заходять великі військові угрупування. Зараз проти нас кидають гарматне м’ясо з числа місцевих маргіналів і фанатиків, російських найманців. А ззаду їх підпирають російські регулярні війська з сучасною зброєю, засобами розвідки.

Але хоч як цю війну назвати, я впевнений, що я з своїми бойовими побратимами були у правильному місці у правильний час.

– Вам неодноразово доводилося спілкуватися з місцевим населенням. Про що ви могли говорити з ними, вони сприймали вас як своїх, як визволителів, чи як чужинців?

Все було досить неоднорідним. Приблизно 20 відсотків населення там, де я бував біля самого Сіверського Дінця, – твердо за єдність України, 30 – за різні форми самостійності, федерації, за приєднання до Росії. Основна ж маса аполітична і своєї позиції не висловлює. Вона або боїться повернення пропутінських сепаратистів, або готова піти куди завгодно, “лишь бы не было войны». Північ Луганщини — район Сватового, Старобільська, – це питома українська територія, у якій місцева говірка нагадує суржик у селах Полтавщини чи Харківщини. І тут люди не бояться нас відкрито вітати.

Основний лейтмотив населення у прифронтовій зоні — елементарний, фізіологічний страх перед війною, обстрілами. І у цих умовах реальні настрої заміряти складно.

Тому хочу наголосити, що наявність третини прихильників сепаратизму – це не підстава віддавати комусь частини території нашої країни. Це підстава для активної роботи задля розвитку і зміцнення України, відстоювання національних інтересів.

– Зараз на Сході встановлюється перемир’я. Це надовго? А якщо надовго, то як повертати ці території під український суверенітет?

– Для мене ситуація з перемир’ям не зовсім зрозуміла. Вона може перетворитися на заморожений конфлікт, а може з весною тут відновляться воєнні дії. Адже ці території насичуються зброєю, найманцями, іншими ресурсами для зміцнення незаконної окупаційної влади.

Так, Україна теж отримала певний час для відновлення сил, але, як на мене, кожне нове перемир’я призводило лише до втрати нашої стратегічної ініціативи на Сході. Вперше це відбулося у другій половині червня. І зрештою сепаратисти вже ставлять вимогу про їхнє офіційне визнання. Але ж там нема чого легітимізувати! Не можна переступати через такі речі як територіальна цілісність, суверенітет держави і ми як народ маємо зробити все для повернення цих територій. Це наша земля, це ніякий не «Руський мір», не міфічна, цілковито сконструйована демагогами «Новоросія»!

Ми повинні покінчити з цим, інакше воно поповзе далі і далі. Політики, влада повинні донести цю тривогу до наших європейських партнерів, довести їм, що наші національні інтереси збігаються з європейськими демократичними цінностями. Це – не українська криза, а європейська. Це по суті криза світової демократії, яка показує, хто які цінності відстоює і яку ціну готовий за них сплатити. А чого варті ми, українці, і чим ми готові жертвувати, щодня видно на фронті.

Нас підштовхують до визнання злодіїв і бандитів, які вкрали у нас Крим, які вбивають українських громадян лише за те, що вони заявили про свою патріотичну позицію. Тоді в чому полягають демократичні цінності, справедливість, право? Схилитися перед бандитами?

Всі ці розмови про те, що воєнними методами нам не досягти перемоги, лунають з підказки тих, хто хоче, щоб ми змирилися з тим, що у нас вкрали частину країни. Нам немов кажуть: у вас вкрали гаманець, але ви не розмахуйте руками, краще помиріться, бо нам незатишно, коли ви б’єтеся.
То що, віддати ще шапку, а потім — і штани?

– А як ви розцінюєте моральний стан нашого війська? Люди готові воювати надалі, страждати і вмирати за ці території?

– Якщо узагальнювати – то готові. Усіх нас на війні об’єднує патріотизм, вимогливість до влади. Якщо ж брати до уваги окремі аспекти, то краще вмотивованими, забезпеченими і підготовленими є частини, у яких багато добровольців і ті, які “понюхали пороху”. Добровольці у своїй більшості розуміють, за що вони пішли воювати. А з призваними резервістами дещо інакше. Там є підготовлені люди, а є і ті, хто психологічно не готовий воювати, зазнавати труднощів фронтового життя, ризикувати. На передовій з такими настроями складно. Часто мобілізовані – це чоловіки за 40, за 50, з сільської місцевості, з маленьких містечок, з яких ніколи не виїжджали, а тут — їхати інколи за тисячу кілометрів. Люди сімейні, звиклі до налагодженого патріархального побуту, де зазвичай увесь побут тримають на собі їхні жінки. (Хоча, заради справедливості, я ніколи раніше не бачив стільки чоловіків, які так смачно готують!). І раптом вони опиняються не просто в армії, а у фронтовій зоні. Таким бійцям треба більше часу, щоб звикнути до нових обставин. І, що важливо, постачання таких частин не найкраще.

На війні усе, що було “до того”, загострюється, стає більш виразним. Хтось більше мобілізується, організовується, а хтось деградує.

Моральний стан військових частин виглядає по-різному. Багато що залежить від командирів. Є батальйони краще підготовлені, вони отримують більше уваги від суспільства і у них настрій відповідний. А є і такі, яких треба підтягувати до належного рівня боєготовності.

– А від кого залежить це підтягування більшою мірою? Від вищого командування, чи від безпосередніх командирів – взводних, ротних?

– Так складається, що командири повинні вміти не лише воювати, вчити підлеглих бойовій майстерності, але й повинні домовлятися з армійським тилом, з цивільними людьми про належне забезпечення своїх бійців. Адже все це залишається значною проблемою для частин у зоні АТО. Тобто, якщо командир раніше працював десь у бізнесі, то він змушений використовувати свої колишні зв’язки для залучення певних матеріальних ресурсів. Це неправильно і нівелює роль державних, армійських структур.

Зараз 21 століття, мають діяти державні структури, мають працювати мобілізаційні, стратегічні, надзвичайні, які завгодно плани і схеми, щоб крутилися коліщата усього державного механізму. А поки що бракує елементарного взаємного інформування, координації. Звитяжні реляції про допомогу армії у польових умовах не підтверджуються. Я того не бачив, про що іноді розповідають по телевізору. Не бачив німецьких вагончиків на блок-постах чи розбірних будиночків, хоча за своїми службовими обов’язками об’їхав усю Луганську область від Щастя до Лисичанська і до Старобільська. От зараз пишуть, що мають прийти канадські рукавиці. Ви уявляєте, наскільки матеріально відповідальним особам легше рукавиці “загубити”, ніж вагончики?

Але, зрештою, у цих умовах, слава Богу, що хоч такі можливості залучаються! Бо ми, треба визнати, живемо у небагатій країні і вимагати, щоб згори дали все за найкращими стандартами — сьогодні це нереально.

– Ваша думка щодо запровадження військового стану: він потрібен чи цей етап ми вже проминули?

– Це треба було робити давно, але не пізно і зараз. Причому говорити про військовий стан у так званій “зоні АТО” марно — на фронті уже і так де факто військовий стан. Запроваджувати військовий стан варто хоча б у областях, яким загрожує вторгнення ворога. А загрожує усьому Лівобережжю включно з Києвом. Треба напружувати усі наявні державні ресурси для досягнення мети, а не командири повинні використовувати свої особисті зв’язки. Юридичний статус учасників операції на Сході зміниться. З’являться шанси на кращу координацію частин.

А поки що працівники військкоматів ходять по підприємствах і випрошують транспортний засіб, щоб відправити його у зону АТО. Бійці тішаться, що отримали хоч якийсь мікроавтобус чи КамАЗ. А потім у цього КамАЗа відвалюється карданний вал прямо під час бою, під обстрілами «Градів», і далі доводиться воювати пішки або покладатися на допомогу місцевих патріотів.

Керівники держави повинні сказати правду – йде справедлива оборонна війна. Нам треба вести бойові дії, постачати бойову техніку і зброю. Тому неможливо жити за законами мирного часу і водночас мріяти про перемогу, про відновлення суверенітету по всій території країни. Не може бути так, що ось тут, на більшій території країни, ведеться життя, як ніби нічого не відбувається. А десь там, за загорожею, є якась зона – “зона АТО”.

Загалом притупляється інтерес до цієї теми. Але ж треба дивитися, щоб не відшматували більше. Але війна на Сході — це наша спільна війна. І треба робити все, щоб не просто стояти і чекати, доки щось “розсмокчеться”, а наполегливо йти до поставлених цілей.

– Дякую за розмову.

Олег Олійник. Вперше опубліковано на Укрінформ, Київ