Двадцять п’ять років тому бучачани будували селище Тернопільське на Київщині
Страшною звісткою рознеслось по всьому світу повідомлення про аварію на Чорнобильській атомній електростанції. Ніхто не знав розмірів цього лиха і можливих наслідків, але всі розуміли, що то всенародна біда. Тривогою вона стукала в серці кожної людини. Усі сприймали це як особисту біду і хотіли допомогти хто чим міг.
Я працювала тоді головою райкому профспілки працівників сільського господарства і нам з обкому профспілки було повідо-млено, що ми повинні оздоровити дітей з Чорнобильської зони в піонерському таборі «Лісовий дзвіночок» в селі Скоморохи. Була проведена велика підготовча робота. Працівники Марія Качур і Оксана Максим’як організували заготівлю продуктів харчування, вирішували фінансові питання. Були відремонтовані і пофар-бовані дерев’яні будиночки, головний корпус, їдальня, нала-годжено водопостачання, зро-били ставок, купили човен. Допо-могли колгоспи, а найбільше доклалися зварники райсільгосп-техніки. Директор піонерського табору Олександр Хотинський проживав там постійно. Санітарна служба району перевірила гото-вність табору до прийому дітей, медики направили педіатра, медсестру, з Чортківського педучилища приїхали працювати піонервожатими студенти стар-ших курсів.
З великою тривогою чекали ми приїзду дітей. І ось кілька авто-бусів у супроводі міліції прибули у табір. Звістка про це облетіла весь район. Люди вибігали до дороги і, зустрічаючи автобуси, витирали сльози. Виходять з автобусів втомлені маленькі дітки, з клуночками, перелякані. З ними приїхали виховательки. Вони прибули із Коростенівського і Малинського районів Житомир-ської області. Меншеньких розміс-тили у центральному корпусі, більших – у літніх будиночках. Зразу ж було проведено медог-ляд, зважили кожного, щоб знати, наскільки вони поправляться. Кожен день чергували голови профкомів колгоспів і доставляли дітям черешні, полуниці і соло-дощі. Багато людей самі приво-зили дітям одяг, взуття. Були організовані для діток екскурсії, запрошували ляльковий театр, учасників художньої самодіяль-ності, вечорами демонстрували кінофільми, були організовані дискотеки, налагодили теле-фонний зв’язок. Дітки ставали все веселішими, загорілими, зміцнили здоров’я. Найбільшою радістю було запалювання багаття. Спі-вали і танцювали тут усі разом.
Оздоровлювали дітей у три зміни, а коли їхали додому, то плакали усі – і вони, і ми. Довго потім надходили вітальні листівки, листи з подяками з Житомирщини.
Недавній сильний землетрус у Японії й аварія на Фукусімі нагадали мені трагічні події 25-річної давності на ЧАЕС. У серпні 1986 року мене відкликала з відпустки голова райвиконкому Марія Юровська і пояснила, що потрібно їхати на будівництво селища Тернопільського в Мака-рівському районі Київської обла-сті, це 50 км від Чорнобиля. Сказала, що там завершується будівництво і потрібне жіноче око, щоб усе було гарно. Наш район будував десять будинків: чотири будинки – ПМК-4 (начальник Рафаїл Кушик), 4 будинки – райагробуд (начальник Богдан Сайчук) і два – райсількомунгосп. Ці будівельні організації нап-равили кращих своїх будіве-льників, виконробів М. Качура, М. Роговика, В. Росіцького. Інших прізвищ не пам’ятаю, може, впізнають себе на фото 25-літньої давності.
Частину людей направили кол-госпи. Будівельні матеріали були завезені з району, цеглу постачав Пишківський цегельний завод, лісоматеріали завозили з усіх колгоспів і будівельних орга-нізацій. Великий обсяг пере-везень здійснив автотранспорт з райсільгосптехніки. Спочатку жили в наметах, а потім уже в збудованих будинках. Працювали цілий світловий день, ніхто не скаржився ні на що, розуміли, що так потрібно: зробити найкраще і найшвидше. Загальне керівництво і контроль здійснював голова Тернопільського агробуду Воло-димир Лисак. Оскільки я була єдина жінка від району, то зразу взялась за жіночу роботу. Хлопці поставили паяльну лампу на цеглини, кругом обклали шифе-ром, зробили довгий стіл і я варила кожен день картоплю. Були тушонки, а один раз на тиждень по черзі колгоспи доставляли кар-топлю, овочі, ковбаси, у відрі насолила огірки. Мені давали пікап і кожен день привозила міне-ральну воду: дуже хотілось пити, а в горлі весь час пекло і дерло.
У селищі збудували школу, дитячий садок, медпункт. Наш район першим закінчив усі роботи. Будинки були, як писанки, пофар-бовані в різні кольори. В кожному – централізоване водопостачання, природний газ. Також були хлів, підвал і все обійстя обгороджено. Завезли меблі, посуд, продукти харчування, білизну, подушки, ковдри. А з Ліщанців привезли навіть курей і я їм сідала робила, а в кімнатах все розставляла по місцях, застеляла ліжка.
Не забували нас київські ар-тисти, вони виступали з конце-ртами на дерев’яному підвищенні, а ми стояли або просто сідали на землю. Наші будинки прийняла комісія з оцінкою «відмінно». Найбільше ми хвилювались, коли зустрічали майбутніх новоселів. З району приїхали культпрацівники, які в українському вбранні, з хлібом і сіллю в руках зустрічали мешканців. Ті раділи, плакали, а один дідусь, сміючись, сказав, що в цих хатах і за день бабу не знайде. Із села приходили люди, дивились на наші будинки, милувались, а найбільше сподобався набризк: вони такого не бачили і запрошу-вали до себе на роботу.
Я була на будівництві два тижні. А виконроби від першого дня до здачі будинків. Ніхто з них ніяких премій, подяк, пільг не одержав. Але у них було почуття виконаного обов’язку, причетності до великої справи.
25 років минуло з того часу. Хотілось би побачити ті будинки, як обжилися там новосели, чи виросли сади. А від нового покоління хотілось би, щоб у їхніх серцях збереглось почуття вдяч-ності людям, які так самовіддано працювали.
Коментарі вимкнені.