Енкаведисти вирізали хрести і тризуби на тілі священика

Бо у війну богослужіння в храмі правилися рідною мовою, а в церкві жила українська національна ідея

Шлях до Незалежності Україна довго торувала. Омріяна воля зрошена кров’ю багатьох патріотів. Минають роки, століття. Чимало прізвищ давно канули в Лету. На жаль, стирається з пам’яті жителів села Козлиничі Ковельського району, що на Волині, ім’я священика Андрія Федоренка, якого під час Другої світової війни через любов до України енкаведисти замордували, а потім, вже знущаючись над тілом, вирізали на ньому хрести та тризуби…

Хрестовоздвиженська церква у Козлиничах була збудована 1888 року. Нині це пам’ятка архітектури. Місцевий священик о. Микола Мавдрик каже, що храм не закривався ні у війну, ні в атеїстичні часи. Він розповідає про заслуги багатьох своїх попередників. А от жодних відомостей про колишнього настоятеля храму Андрія Федоренка, який у роки війни загинув від рук енкаведистів, на жаль, від тутешнього священика ми не довідалися.
Шукаємо старожилів, які б могли хоч щось розповісти про цього патріота. Бабці Ганні Петрівні Парат ось-ось виповниться 94. Вона вже поганенько чує, та все ж після бесіди із сином Миколою, який нам слугує за «перекладача», кілька спогадів у своїй пам’яті відшукує. Жінка майже усе життя мешкала через дорогу від церкви. На її віку змінився не один священик. Усіх тепер і не пригадає. Але те, що в роки війни одного замордували, запевняє.
– За стільки літ я багато пережила – і совєтів, і німців, і поляків, – каже. – У війну стояла розруха, батюшок страчували, бо кругом була армія атеїстів. І нашого така доля спіткала…
На жаль, більше світла на цю трагічну сторінку в історії села не пролили ні інші старожили, ні у сільській раді. Тож, аби докопатися до правди, шукаємо краєзнавців. Історик-архівіст Володимир Рожко зібрав чимало матеріалів, які допомагають нам у цьому.
– Московсько-більшовицькі окупанти замордували сотні священиків, ченців, дияконів, десятки тисяч мирян, – каже дослідник. – Історична Волинь і Полісся дали нашій Церкві цілий сонм страстотерпців. Чимало цих імен відомо, однак науковці, богослови додають іще й іще.
Серед страчених катами був і отець Андрій Федоренко. Володимир Рожко розповідає, що народився майбутній священик 1902 року в селі Наливайківка Київської губернії. Отець Андрій належав до знаної на Волині свідомої української родини Федоренків. Його брати Володимир і Григорій, вчителі за фахом, вояки УНР, опинилися на еміґрації на Волині. Володимир став викладачем української гімназії ім. Лесі Українки в Луцьку, Григорій – учителем у селі Губин Луцького повіту, членом товариства ім. Петра Могили.
Андрій був учасником українських національно-визвольних змагань у 1917-1921 роках. Зокрема, разом з братами Володимиром і Федором він у 1920 році брав активну участь в повстанні українців проти більшовиків у Таращанському повіті.
– Андрій у 1922 році приїхав на Волинь, де деякий час вчителював у селі Чаруків Луцького повіту, – розповідає Володимир Рожко. – Одночасно він трудився псаломщиком в церкві Святого Михайла у селі Несвіч. Зі вступом німців у червні 1941 року в Луцьку утворилася Адміністратура УАПЦ, котру очолив тодішній архієпископ Луцький і Ковельський Полікарп (Сікорський), пізніший митрополит. Він організував пастирські курси для готування кандидатів у священство. Так після хіротонії Андрій Федоренко стає настоятелем храму Воздвиження Чесного Хреста Господнього у селі Козлиничі Ковельського повіту – отримує свою першу і єдину парафію.
Збереглися відомості, що цього високоосвіченого священика, свідомого українського патріота тут радо зустріли. Впродовж усього його перебування у Козлиничах, до глибокої осені 1943 року, богослужіння у храмі правилися рідною мовою, а в церкві жила українська національна ідея. Зрозуміло, що московсько-більшовицькі партизани стежили за о. Андрієм. Вони знали про його участь у визвольних змаганнях. Тож однієї холодної осінньої ночі «червоні бандити» вдерлися у парафіяльну хату, де жив священик з паніматкою Юлією. Жінку тоді врятували селяни. Вони перевдягнули її, дали в руки кошика і перевели через ліси-дороги до Луцька. Після війни паніматку ще довго викликали на допити і погрожували. А померла вона на початку 1990-х. Її ж чоловік загинув тієї осінньої ночі в 1943-му. Замордувавши священика, енкаведисти різали хрести і тризуби на його тілі, кололи багнетами. Знайти його могилку нам, на жаль, так і не вдалося…
Наталія КРАВЧУК, Вісник