Галичани перед вибором

Останнім часом доводиться часто читати і слухати про галичан. Мовляв, галичани це не українці, вони мислять інакше, думають інакше, у них інші уподобання і цінності. При цьому береться якийсь епізод історії і без будь-якого критичного аналізу екстраполюється на наше сьогодення. Перенесення і делегування наших актуальних знань на минуле називається телеологією. А як назвати прикликання духів минулого у наше теперішнє життя? Подібне «шаманство» помічаємо не тільки в таборі прихильників «іншування» галичан, але, можливо, ще частіше серед самих спадкоємців тих, тепер майже міфічних, галицьких русинів.

В тому, що галицькі русини називали себе галичанами нічого дивного нема. Так, руське населення, що замешкувало територію коронного краю «Галичини і Лодомерії» вважало себе галичанами, не надаючи цьому особливого значення. Набагато важливішими для них були: конфесійна приналежність, руська мова та рідне село. Галичанами вони ставали, коли опинялися ніби поза  своїм питомим ареалом. Для офіційної російської пропаганди вони були «галицкими русскими», а для пізніших діячів УНР та Української держави гетьмана Скоропадського – галичанами. Напевно, саме з «легкої» руки гетьмана, до назви вихідців з австрійської Галичини додався певний негативний відтінок. Описуючи різниці в поглядах на майбутнє об’єднаної України, гетьман протиставляв свій «малоросійський проект» «галицькому», не шкодуючи негативних епітетів щодо ненависних йому галичан. Новочасні прихильники «малоросійського» варіанту, такі як історик Д.Табачник, фактично дослівно списали з монархіста і старого царського генерала свої нібито сучасні оцінки міфічних галичан, звівши його розмірковування в ранг центрального тренду сучасної історичної політики держави.

Взагалі дивним виглядає те, що в ХХІ столітті, особливо після молоху Другої світової війни та «інтерналізуючого» радянського періоду, знаходяться вчені та політики, які намагаються дошукатися чистих історичних типів. Особливо неприпустимими є подібні пошуки в українському випадку. Зрозуміло, що в народу, тривалий час розділеного кордонами двох величезних європейських імперій, процес формування модерної політичної нації відбувався набагато складніше, ніж у тих націй, що формувалися в межах однієї монархії, або однієї держави. Особливий відбиток на це формування накладали також специфічні політичні обставини, які панували в тій чи іншій державі. І нема нічого дивного в тому, що русини в державі Габсбургів і малороси в імперії Романових досить різнилися між собою. В той час, як Габсбурги намагалися плекати відмінну від поляків «греко-католицьку» ідентичність у своїх русинів, Романови кинули військо на остаточну ліквідацію цієї церкви на Холмщині. Тоді як в Австрійській державі русинів було поступово втягнуто в парламентський процес, в Росії забороняли малоросійську мову, а малоруську шляхту інкорпоровано в апарат управління державою, але тільки за умови її остаточного переходу до табору великоросів. Тому й нема нічого дивного у виникненні певних розбіжностей між українцями із Заходу і їхніми братами зі Сходу. Важливим в цьому ключі є те, що після цього всього були: проголошення української державності, боротьба за її збереження і дуже динамічний рух за побудову соборної української нації.

Здавалося б, все це очевидні речі. Проте в сучасному ідеологічному протистоянні українців нема-нема та й виринають привиди минулого. Подекуди ці привиди починають матеріалізуватися і просто фізично заважають розвиткові українського суспільства. Для багатьох, непосвячених у тонкощі нашої історії залишається незрозумілим, чому ці історичні війни є такою ефективною зброєю проти сучасної України. І, як не дивно, відповідь доволі проста: тому, що всі намагаються щось приховати зі свого минулого. Затушовування окремих «невигідних» нам, теперішнім, подій, перетворює нашу історію на гострий двосічний меч проти майбутнього України.

Бо чи не були б байдужими нашим сучасникам слова міністра освіти Д.Табачника про «неукраїнськість» галичан, якби в наших підручниках та наукових монографіях був зі всією відвертістю розписаний складний процес перетворення галицьких русинів на українців? Якби запопадливі, занадто національно свідомі історики не затирали потужного русофільського руху в історії галицьких українців? Якби після ознайомлення зі змістом підручника з історії, випускники шкіл мали хоча б приблизне уявлення про національний склад міст Східної Галичини? Чи не цінували б вони ще більше ті невеликі здобутки українофільського руху? Все напевно було б набагато простіше, якби не пекельний ідеологічний клінч навколо історичних питань сучасних політиків від історії та істориків від політики.

А так, дуже часто тепер доводиться зустрічатися із переконаннями молодих людей, що Львів завжди на всі сто відсотків був населений українцями, а Галичину протягом століть замешкували переконані українські націоналісти. Взагалі, в колективній свідомості мешканців Західної України слово «галичанин» асоціюється із такими поняттями як «справжній українець», «справжній націоналіст», «переконаний бандерівець». І навпаки, для Східної України всі ці означення мають пейоративне значення, для яких є відповідні замінники: «свідоміт», «нацик», «бандьора». Як на мене, якби і одні і другі хоча б трошки краще знали історію Галичини, а насправді хоч трошки більше один про одного, то це питання давно відійшло б на другий план. Але сьогодні поговоримо про галичан і їхній історичний вибір.

Галичанин, якщо говорити про сьогоднішній день, – це значною мірою спекулятивне визначення, тому що «справжніх» галичан дуже важко відшукати. І я б назвав галичанами тих, хто вибудовує свою ідентичність на своїй, виключно галицької традиції. Галицька ж традиція – це традиція формування української національної ідентичності в умовах Австрійської, а пізніше Австро-Угорської держави. Це дуже важливий період в історії Галичини. На момент розподілу Речі Посполитої і переходу Галичини до Австрії у 1772 році, галичани були такою собі досить однорідною масою, що складалася в основному із селян і священиків, тому що до того моменту вони втратили свою шляхту і аристократію. Саме ця маса надалі послужила основою для формування української ідентичності в Галичині.

Австрійці, отримавши нову землю після поділу Польщі, приступили до наведення в ній порядку. Облаштовуючи нову територію, їм треба було тут на когось опертися. Для нової вертикалі влади вони привезли в Галичину бюрократів з Моравії і Богемії, тих слов’янських територій, які були в складі Австрії. Ці фахівці знали слов’янські мови, будучи німецькомовними в побуті. Ось ці люди і приїхали будувати нову австрійську провінцію. Нова австрійська влада з недовірою ставилася до поляків, тому на всіх відповідальних постах спробувала замінити їх своєю перевіреної гвардією. Проте, польський рух в Галичині залишався досить сильним і для того, щоб не допустити ще більшого згуртування польського елементу і зменшити його ймовірний тиск на Відень, австрійці вдалися до протиставлення йому галицьких русинів. А з іншого боку, це був дуже сприятливий час для самих русинів, бо якраз вся держава було охоплена знаменитими реформами, які проводив австрійський імператор Йосиф II. Залучення галицьких русинів до реформістських процесів принесло останнім нові неочікувані вигоди: по-перше, їх церква отримала офіційний статус, який був закріплений юридично. По-друге, було встановлено право, що священиком може стати лише людина з університетською освітою. По-третє, священик отримував державну зарплату і переставав бути залежним від місцевого поміщика. Таким чином стала зароджуватися серед русинського населення більш широка соціальна структура.

Переломним для руського населення Австрії став 1848 рік. Саме під час революції (хоча це в тій чи іншій мірі виявлялося і раніше) більш чітко окреслилися різні орієнтації вибору шляху, по якому повинна була розвиватися надалі нація. Таких орієнтацій за станом на 1848 рік було чотири. Перша – русофільська, яка пізніше в значній мірі трансформувалася в москвофільську. Друга – українофільська, хоча тоді цей напрямок називався рухом за «вільну Русь», де під Руссю розумілася Україна. Ця орієнтація могла реалізуватися лише в тісній синергії з аналогічним рухом у Наддніпрянській Україні. Третя – польсько-русинська, представники якої сподівалися збудувати незалежну Русь у складі польсько-руської федерації. І четвертий – австро-русинський напрям. Саме останній напрям розглядав перспективу розвитку свого народу виключно в складі держави Габсбургів. І, напевно, якби цей напрям, а не українофільський, став домінуючим в руському середовищі Галичини, то сьогодні ми мали б справу з окремим русинським народом. І тільки тоді ми б мали підстави говорити про галичан як про штучний «австрійський проект».

Галицькі русофіли вважали себе частиною великого російського народу, а тому не збиралися тратити час і зусилля на створення своє власної національної культури. Звичайно, їм було відомо, що вони певною мірою відрізняються від великоросів, проте вони не були певні в тому, що їм вистачить сил створити свою окрему культуру, свою націю. Русофіли вважали, що їм варто скористатися вже існуючою високою російською культурою, а не починати все з нуля.

Певні русофільські настрої в Галичині були помітними і до 1848 року, але саме рік революції став поворотним і для цього напряму. У 1848 році галичани вперше отримали можливість безпосередньо познайомитися з росіянами. Це сталося, коли царські війська рухалися в напрямку Будапешту для того, щоб придушити угорську революцію. Ось тоді в масовій свідомості галичан з’являється фактор Росії – великої і сильної держави, якою править православний цар. Погляди певних кіл галицьких русинів звертаються в бік Петербурга. З цього моменту русофільський рух розвивається виключно по висхідній.

Звичайно цей рух не був монолітним. Іноді погляди певних груп розходилися щодо трактування історичної традиції, іноді розділялися щодо глибини злиття в єдину націю (співіснування великоросійського і малоросійського проектів). Але найцікавіше полягало в тому, що у цих русофілів практично до 1878 року не виникало ніякого конфлікту лояльностей. Вони одночасно спокійно поєднували в собі, здавалося б, різні елементи ідентичності, вважаючи себе русофілами, в культурному плані орієнтованими на Росію, і в той же час справжніми греко-католиками, а до всього ще й вірними підданими Габсбургів. Як не дивно, незважаючи на випадки відвертих симпатій до Росії з боку галицьких русинів, у тому числі і політичних, і навіть незважаючи на фінансову підтримку цього руху імперією Романових, практично до 1878 року ця лінія акцептувалася австрійською владою. Але новий міжнародний розклад сил, який настав через вибух Російсько-турецької війни 1877-1878 рр., виключив можливість дотримуватися «двоїстої лояльності». Більше не можна було зберігати навіть культурну орієнтацію на Росію і водночас бути хорошим громадянином Австро-Угорщини.

Через низку факторів русофільський рух поступово занепадає і розділяється на дві частини: консерваторів «старорусинів», які й надалі намагалися поєднувати свій греко-католицизм і лояльність до Габсбургів з ідеєю «княжої Русі» і на радикалів, що відкрито проголосили себе частиною російського народу. Останні відверто заявили, що хочуть об’єднання з Росією і прагнуть перейти на православ’я. Перша світова війна пройшлася найбільше по цих людях. Звинувачених в зраді австрійських державних інтересів  москвофілів було інтерновано до штирійського Талергофу. З відступом російських військ з Галичини у 1915 році відійшли в глиб Росії і ті ідейні москвофіли, які боялися австрійських переслідувань. Значним ударом по русофільських настроях в Галичині виявилося реальне знайомство з російською владою і крах ідеалізованого образу Росії серед галицьких русинів.

Що ж до української орієнтації, або точніше українофільської, то незважаючи на те, що цей рух від початку не використовував етнонім «український», саме він з часом переважив усі решта напрями і привів до утвердження серед галичан української національної свідомості. Цей момент є ключовим в історії формування української модерної нації в Галичині. Справа в тому, що галицькі русини не почувалися українцями фактично до 1848 року і тільки з кінця 70-х років XIX століття ця лінія стає головною національною магістраллю. Як вже зазначалося вище, Австро-Угорщина перестала дивитися на Росію нейтральним поглядом: дві імперії стали затятими супротивниками. Оскільки українофільська орієнтація передбачала єднання з українцями в Російській державі, де якраз набирали силу гоніння на український рух, то імперія Габсбургів не могла упустити такого моменту, який міг значно ослабити державу Романових зсередини. З цього часу український рух в Австро-Угорщині отримує всіляку підтримку з боку держави. Переслідувані російською владою українці теж звертають свої погляди у бік конституційної монархії, перетворюючи Галичину у свого роду експериментальну лабораторію для вироблення універсальної платформи для всього українського руху. Багаті українці з Росії фінансово підтримують українофільські організації в Галичині, фінансуючи «Просвіту», газети і Наукове товариство імені Т.Шевченка. Таким чином, фактично спільними зусиллями українська орієнтація стає домінуючою в Галичині. Хоча між цими двома українськими рухами не бракувало непорозумінь та суперечностей.

Польська ж орієнтація була, напевно, найменш чисельною у порівнянні з русофільською або українофільською. Вона була також найменш стабільною, тому що поляки в Галичині в різний час підтримували то русофілів, то українофілів. В неуспішності цього проекту були винні самі поляки, які погоджувалися на приєднання русинів до їхнього руху, але тільки не в якості рівноправних партнерів. Польська сторона розглядала галицьких русинів як потужний пласт для своєї асиміляційної політики.

Одним з найцікавіших і, мабуть, найменш досліджених орієнтаційних проектів залишається австро-русинський. Розбудова цієї ідентичності передбачала формування в австрійських русинів загальноімперської свідомості, таких собі «габсбурзьких патріотів». Цей проект від початку був приречений на неуспіх, оскільки імперія Габсбургів була конгломератом народів, які не тільки прагнули до своєї державної незалежності, але й жорстко конкурували між собою. У масштабах всієї імперії було дуже мало громадян, у яких загальноімперська свідомість превалювала б над національною. Як не дивно, такими були австрійські аристократи та євреї. Аристократи були за означенням найбільшими «інтернаціоналістами», бо відчували свою класову солідарність, а євреї через те, що втішалися в імперії Габсбургів неабиякими свободами. Таким чином, оскільки галицькі русини не мали своєї родової аристократії, а їхні політичні активісти вже стали переконаними націоналістами, то коло «габсбурзьких» патріотів було просто мізерним.

Зі всього сказаного, найцікавішим є те, що всі чотири названі національні орієнтації станом на 1848 рік мали практично однакові шанси. Багато що залежало від внутрішньої та зовнішньої кон’юнктури і кожна з цих орієнтаційних ліній могла реалізуватися в окремий національний проект. Галицькі русини з однаковим успіхом могли стати переконаними росіянами або справжніми українцями, що в результаті і відбулося. З таким же успіхом русини могли долучитися до польської нації на правах окремої складової або ж збудувати свій австро-русинський проект.

Але оскільки в Галичині переважила українська орієнтація, успішний розвиток якої став можливим лише завдяки єднанню з російськими українцями, то можна стверджувати, що тепер мова йде про один народ. Історично склалося так, що у цього народу різні традиції. Часто вони не просто різні, але й антагоністичні, але їх об’єднує прагнення до утворення незалежної України. Незалежна Україна стала доконаним фактом, а тому не варто сперечатися навколо історичних колізій, а краще подбати про наповнення її сучасним змістом. Екзистенціальним змістом сучасної України є формування політичної нації, а не блукання етнічними закапелками.

Василь Расевич,  ZAXID.NET