Жителька Тернопільщини зберегла грамоту із зображенням Сталіна

Цю грамоту моїй мамі вручили рівно 55 років тому. У червні 1956-го, коли вона її отримувала, минуло майже півроку від XX з’їзду КПРС, на якому Микита Хрущов розвінчував культ особи Сталіна. Через п’ять років недавнього “вождя народів” тишком-нишком серед ночі приберуть із мавзолею, де він пару літ пролежав коло Леніна, і закопають під Кремлівською стіною. Та на маминій грамоті – бланк із водяними знаками! – іще портрети обох вождів. І того, який і далі залишиться “всегда живой”, і того, що піде в землю.

Школа-семирічка тоді була розкидана в нашому селі Мала Плавуча Козівського району на Тернопільщині. Частина класів містилася в “резиденції” – колишньому помешканні священика. Друга частина – у довоєнному мурованому будинку мельника, власника тепер уже колгоспного млина.

Директор і вчительки були переважно “зайшлі”, як у нас кажуть. Іще дівчатами їх прислали в село “по рознарядці” прищеплювати і знання, і “правильний” світогляд. Тож якщо до війни там була “пані вчителька”, то по війні з’явилися, приміром, Валентина Василівна й Марія Василівна. Тоді ж, здається, у нас і закільцювалася традиція називати когось по-батькові – доти про таке ніхто не чув. Деякі з тих учительок так і залишилися в селі. Повиходили заміж за місцевих, пустили коріння. Нині вже старенькі. Ґарують, як і решта односельців, на своїх городах.

У 1960-х семирічку “опустили” до початкової школи, трикласної, бо село визнали неперспективним. А 1978-го й ту закрили: уже навіть “першаки” мусили ходити вчитися в сусідню Глинну – через греблю, а потім під гору. Там звели нову триповерхову школу. Кілька кілометрів дороги – залежно кому з якого кутка йти. Так воно й досі. Бо наше родинне село таки довели, що стало неперспективне. Нині там 15 учнів. За маминого школярства було чи не вдесятеро більше.

Востаннє я там був торік восени. Стою вранці на зупинці, чекаю на маршрутку до Тернополя. Іде двоє діток до школи, рюкзачки за плечима. Порівнявшись із церквою, завченими рухами тричі перехрестилися й пішли далі. Через греблю, а потім під гору. Коли моя мама отримувала цю грамоту, такого точно не було.
текст: Богдан ЗАВІТІЙ, gazeta.ua