Про студентські роки та перші кроки становлення у професії розповів професор із Тернополя Василь Василюк
Професорові Василю Миколайовичу Василюку виповнилося 80. Його внесок у медицину вагомий – два навчальних посібники, 200 друкованих робіт, 10 патентів на винаходи, 3 авторських свідоцтва, 6 раціоналізаторських пропозицій. Понад 40 років свого наукового та професійного життя він віддав ТДМУ, зараз – професор кафедри біології, екології та методики їх викладання Кременецької обласної гуманітарно-педагогічної академії імені Т.Г. Шевченка. Сьогодні Василь Миколайович – в гостях у «Вітальні» видання ТДМУ “Медична академія”. Про далеке минуле, студентські роки та перші кроки становлення у професії він розповідає, не ховаючи емоцій, ділячись спогадами та найсокровеннішим.
«Дитяча пам’ять зберегла, повні трагізму та болю, кадри тодішнього життя»
– Василю Миколайовичу, що найбільше запам’яталося з дитячих, юнацьких років?
– Народився я 1938 року в селі Новосілка, тепер – Заліщицького району. 1945 року пішов у перший клас. Мого батька – Миколу Дем’яновича, коли прийшли другі «совіти», призвали до лав радянської армії й служив він на Далекому Сході. 1947 року до нас прийшла звістка, що загинув він на війні з Японією. Моє дитинство випало на трагічний для нашої України час, у дев’ять років довелося стати живим свідком великого голоду. Без батька жилося важко – ні фінансової підтримки, ні морального захисту, як в інших моїх однолітків. Єдине, чим міг похвалитися, що завжди був найкращим учнем у класі, одним з перших приходив на заняття, бо школу вважав храмом науки. Що найбільше зафіксувала дитяча пам’ять? Якось у першому класі директор школи повів мене у третій клас, там деякі учні не хотіли вчитися й не знали табличку множення. А я, першокласник, без напруги міг видати будь-який варіант. Зберегла дитяча пам’ять й, повні трагізму та болю, кадри з тодішнього життя. Якось виходимо на перерву, а перед будинком сільради – чимало покалічених мертвих односельців. Так представники радянської влади – «енкаведисти» розправлялися з тими, хто боровся за незалежність України. У нашому селі дислокувався цілий гарнізон цих нелюдів, які вночі виходили «на полювання».
– У ті часи наше дитинство не вирізнялося особливими розвагами – не було ні телевізора, ні радіоприймача. Про телефон лише чув, що є такий засіб комунікації, отож єдиним вікном у світ для мене стала книжка – з нею я міг подорожувати іншими країнами, більше дізнатися, насолоджуватися поезією, художніми творами великих письменників і поетів. Підручники з першого до четвертого класу всі знав напам’ять. Після п’ятого класу я став постійним читачем бібліотеки, в мене були чудові вчителі, особливо запам’яталася Олена Микитівна, яка навчала нас німецької мови, я був у неї – одним з кращих учнів, до слова, і зараз продовжую вивчати цю іноземну мову. 1953 року, босий, голодний, у сякій-такій одежині, я прийшов до директора Касперівської школи, а це треба було здолати пішки 12 кілометрів, бо ж автобуси тоді не ходили. В кишені у мене було свідоцтво лише з однією четвіркою. Він подивився на мої успіхи й чомусь сказав, що після закінчення школи скерує мене в Дніпропетровськ, у політехнічний інститут. Пригадую той час, це був рік смерті Сталіна, в школі оголосили траур, усі вчителі плакали, ридали. Узагалі ж навчання приносило мені велике задоволення, можливо, тому що педагоги були віддані своїй справі, талановиті, працелюбні, вони любили кожного учня як свого рідного, ніхто нас не лаяв. Наприкінці завершення навчання я ще з двома іншими учнями навіть був у претендентах на золоту медаль. Але ті медалі отримали діти працівників Заліщицького райкому партії. А ще це були роки, коли всіх агітували вступати до комсомолу, хто не хотів, тому ламали руки, били, кидали у підвали. Якщо з’ясовували, що ти патріот України, незважаючи на хороші оцінки, скеровували у ФЗО. Були страшні репресії, особливо насаджувалася російська мова, освітянська сфера зазнала особливої русифікації. У школі в позаурочний час проводили концерти, якісь урочистості з нагоди відзначення чергових роковин жовтневої революції чи першотравневих святкувань, але пісні, вірші – все російською. Згадалося, як у другому класі мені вчителька поставила двійку за незнання мови агресора. Хіба я міг її знати, коли вдома всі розмовляли рідною мовою. Образа залишилася й донині.
«Хотів обрати таку професію, щоб не бути голодним»
– Мріяли про фах лікаря змалку?
– Здається, що про лікарський фах у часи таких лихоліть простому хлопчині із села й думати не було сенсу. Та хіба хтось міг заборонити мені мріяти?! Як прийшло до мене рішення про вибір професії? В нас у селі мешкав самотній дідусь, який особливо любив дітей, а ми його поважали, для кожного в нього завше знаходився в кишені цукерок, міг пригостити яблуком, мовивши щось приємне дитині. І ось одного разу він замість води ковтнув оцтової есенції та зазнав тяжких мук, а згодом помер. Також я спостерігав, як багато було в селі старших людей з деформуючим остеоартрозом. Бабусиної сестри чоловік повернувся з Уралу з концтабору й на моїх очах, по суті, помирав від виразкової хвороби. Медичної ж допомоги ні в селі, ні в інших медзакладах ці хворі не могли отримати. На ті страждання людей я не міг дивитися. Тоді й дав собі слово, чого б мені не вартувало, стану лікарем, буду рятувати від хвороб людей. Хоча вітчим хотів, щоб я пішов у сферу торгівлі, директор школи скеровував в інститут лісового господарства, класний керівник, оскільки мені добре давалося навчання, також мала певні плани на мене. Мама одного дня каже: «Священик віддав свого сина вчитися на лікаря». І я замислився: а ким насправді мені стати? Щоправда, в дитинстві які лише професії не поселялися в моїй голові – як і всі діти, хотів бути пілотом, мріяв й про геологію. А ще хотів обрати таку професію, щоб не бути голодним, бо в ті часи мені завжди хотілося їсти. Хоча в душі розумів, що, крім знань і завзятості до навчання, в мене більше нічого немає. Мати ж усе повторювала: «Вчися, Васильку, бо як не будеш вчитися, то будеш кріпаком у колгоспі».
Якось перед першим вересня, щоб купити до школи зошити, ручки й інше шкільне начиння, ми з бабусею зібралися до Чернівців. Спочатку йшли пішки до Дністра, на поромі перепливали річку, потім сідали на потяг «Буковина» і так діставалися міста. А там продавали кури, яйця, аби мати копійку. І ось ідемо з бабусею біля гуртожитку медичного інституту, а я й кажу: «От якби вдалося вступити сюди й жити в цьому гуртожитку». Бабуся у відповідь: «Якщо дуже захочеш, то вступиш і житимеш у цьому гуртожитку». Бабусині слова справдилися через рік. Не отримавши медаль, мені довелося складати всі іспити, але отримав усі п’ятірки. Так я став студентом Чернівецького медичного інституту. Не уявляєте, яка це була радість для простого сільського хлопчини. Навчатися в медичному інституті на початкових курсах було доволі легко, я любив хімію, гістологію, біологію, філософію, історію. Фізіологія та анатомія людини давалися трохи важче, але моя наполегливість тут зіграла свою роль. Наш куратор Михайло Іванович Шевчук так опікав, запрошував після занять, аби ми освоїли анатомію, нікого не сварив, а лише допомагав. Мені дуже пощастило, бо всі, хто мене оточував, були золоті люди, уважні, чуйні, з готовністю допомогти будь-якої хвилини, до того ж – непересічні особистості. Вони до нас ставилися, як до своїх дітей. 1944 року, коли відкрили Чернівецький медичний інститут, більшість викладачів – професори , доценти прийшли з дипломами престижних університетів Європи, навчалися в Сорбоні, в Німеччині. Але маючи таку престижну освіту, вони були раді, що залишилися живі й не потрапили під колеса безжальної сталінської машини, можуть зреалізувати себе як викладачі, отримавши шанс на наукове життя. В кожного з нас вони вкладали серце та душу. Особливий інтерес у нас, студентів, викликали лекції з фармакології, які читав професор Григорій Тимофійович Пісько, що також був куратором нашої групи, професорів Олени Іларіонівни Самсон, Володимира Адольфовича Трігера, Натана Борисовича Щупака та інших.
У ті часи ставили надзвичайно високі вимоги до анатомії, тож доводилося чимало часу просиджувати, щоб досконально вивчити все, що задавали. Якось мені захотілося перевестися на біологічний факультет, але, як мовиться, розум взяв гору й я не вчинив цього необдуманого кроку. Згодом було бажання навчатися у Ленінградській військово-медичній академії. Але й воно минулося, я продовжив навчання в медінституті. Біохімія, мікробіологія були улюбленими предметами, вивчав із захопленням ці науки, сидів на першій лаві, ловив кожне слово викладача. І донині пам’ятаю всі маніпуляції, які провів сам. Особливо мені запам’ятався останній курс і місто Кіцмань, де проходили субординатуру в районній лікарні. Петро Іванович – головний лікар – зробив так, щоб ми мешкали та харчувалися в лікарні, але натомість не мали права виходити надовго за межі медичного закладу. І всю ургентну та неургентну медичну допомогу ми надавали практично нарівні з лікарями. За чотири місяці такого стажування я багато освоїв, особливо з хірургії, травматології, терапії, акушерства. Відповідальність була дуже високою. Пригадую, якось увечері зібрався на танці до клубу, а головний лікар каже: «Повертайтеся та їдьте в передгір’я Карпат, там порізали лісника, в нього кровотеча, клапанний пневмоторакс». Їду туди, а далі машина не йде, бо в горах уже сніг, це було наприкінці вересня, і я болотами, снігами добирався. Поклали ми постраждалого на ноші й якось донесли до автомобіля, а відтак доправили до районної лікарні. Чоловік вижив, бо я надав медичну допомогу за всіма правилами. О шостій годині ранку вже був біля нього, описав історію хвороби, обстежив хворого й зробив все належне. Оскільки збирався бути хірургом, то в центральній районній поліклініці вів ще й прийом пацієнтів. Знав, що не маю права допустити помилку, поруч завжди були підручники, довідники, якими користувався. Нині молодь більше використовує різні ґаджети, а в часи мого студентського життя потрібно було вистояти чергу в бібліотеці, щоб взяти книжку. Читав і найновіші медичні журнали. «Любіть книгу – джерело знань», «Знання – це сила» – гласили транспаранти у холі нашого інституту, і я донині люблю книгу, то для мене найвища цінність. І зараз усю потрібну мені інформацію черпаю з книг, поліграфічних видань, спеціалізованої літератури.
«Днював і ночував у лікарні, при мені завжди було багато професійної літератури»
– Після закінчення інституту, де розпочалася ваша лікарська практика?
– Це був 1961 рік. Я закінчив навчання на лікувальному факультеті Чернівецького медичного інституту й мене скерували на роботу головним лікарем дільничної лікарні у село Королівка Борщівського району на Тернопіллі. Щоправда, тоді я вже обрав собі супутницю життя, але дуже хвилювався, чи її батьки погодяться на цей шлюб, бо я з простої родини, а батько моєї обраниці обіймав високу посаду – був секретарем райкому партії. Гадаю, якщо нічого не вийде, то просто викраду свою кохану й майнемо удвох на Донбас чи на Північ. Утім, усе склалося як належить, бо в цьому питанні мене підтримала майбутня теща, яка, до слова, зверталася до мене лише на «ви» й Василь Миколайович. Я її полюбив синівською любов’ю, бо завжди відчував таку підтримку та піклування, наче від рідної. Отож отримав я скерування й уже разом з дружиною почали освоювати професійну ниву. Хочу зауважити, що робота в сільській місцевості мала особливий, так би мовити, колорит, але як молодий спеціаліст я дуже переживав тоді, щоб не допуститися лікарської помилки. Тому і днював, і ночував у лікарні, при мені завжди були підручники, довідники, як і раніше, багато читав професійної літератури. Навів контакти навіть з директором аптеки, аби в разі якихось неточностей у написанні рецепта, виправити помилку. Відтак за три роки моєї лікарської практики не було допущено жодної ні тактичної, ні діагностичної помилки, вважаю це добрим результатом. Згодом розпочалася нова сторінка моєї терапевтичної практики, але вже на посаді лікаря-ординатора Тернопільського обласного госпіталю інвалідів Другої світової війни в місті Заліщики. Саме у цей період мене скерували на курси в Харківський інститут підвищення кваліфікації лікарів. Із захопленням ми слухали лекції майбутнього академіка НАМН України Любові Трохимівни Малої. Там я й «заразився» таким вірусом, який має назву «наука». Хоча, напевно, він поселився в мені ще з часів навчання в інституті, а тут оголосили доленосне для мене рішення – кафедра терапії Харківського інституту підвищення кваліфікації лікарів дає мені скерування в аспірантуру, також була рекомендація й від Тернопільського облздороввідділу. Ці два документи, а також статтю з газети «Радянська Україна» за 16 червня 1962 року, в якій йшлося про досягнення випускників Чернівецького медінституту та згадувалося й моє прізвище, я взяв і поїхав вступати до аспірантури. Але за конкурсом не пройшов, бо моє місце зайняв зять члена обкому партії. Пригадую, як один з членів комісії мене запитував: «Може, ви не хочете вступати до аспірантури, чи, можливо, наступного року?» На що я відповів: «Якби ви знали, як багато для мене цей рік означає». І мені запропонували вступити до клінічної ординатури, я погодився, з’ясувавши, що заняття відвідуватиму ті ж, що й аспіранти. Наукові дослідження, започатковані під час клінічної ординатури, заклали основу всіх моїх подальших розробок, зокрема, я досконало вивчив методи та способи лікування захворювань органів травлення, серцево-судинної системи та системи крові. Відтак мене скеровують на кафедру нормальної фізіології до Львівського медичного інституту, де на той час її науковці освоїли найновіші методики з ферментології. Моя наукова робота присвячена, власне, цій тематиці, зокрема, визначенню активності ферментів у хворих на пептичну виразку. Я проводив гістологічні та гістохімічні методи дослідження біоптатів. Хоча минуло відтоді багато років, але пам’ять й донині зберегла душевну щедрість усіх, хто працював на цій кафедрі. Завідувач кафедри, професор Яків Давидович Скляров, мій наставник, керівник з освоєння цих методик, Лідія Миколаївна Карпенко та й інші працівники надзвичайно тепло зустріли мене, подарували набір реактивів, необхідну літературу, всі опубліковані праці з ферментології. За два роки я підготував та успішно захистив в Чернівецькому медінституті кандидатську дисертацію на тему: « Активність деяких цитоплазматичних ферментів (холінестерази, моноамінооксидази, гістамінази) у хворих на виразкову хворобу та хронічний гастрит».«Завдячуючи препарату, захистив дисертацію»
– Життя було наповнене подіями, несподіваними пропозиціями, далекі відстані не відігравали тоді такої ролі, як, скажімо, тепер, коли молодь обмірковує, чи варто погоджуватися та яка з цього вигода. А в ті часи таких проблем не було. Ось повідомили, що є місце асистента в Киргизькому медичному інституті на кафедрі факультетської терапії в місті Фрунзе (нині – Бішкек). Незважаючи, що в мене малолітній син, я придбав квиток на літак. У цей райський куточок з’їжджалися колишні переселенці із Сибіру, люди шукали кращого місця для життя. Для мене ж цей період життя став своєрідним випробуванням на міцність, професійну зрілість. Окрім роботи в інституті, одночасно працював ще й в реанімаційному відділенні у столиці Киргизії в республіканській клінічній лікарні, консультував мешканців міста Фрунзе під час ургенції в санавіації. Але спочатку доля мені піднесла сюрприз: я винайняв квартиру, завіз вугілля та написав дружині, щоб приїздила. Лише на сьому добу дісталася вона нашого помешкання, я зустрів її, сина та тещу, а сам зранку вже відбув на летовище, бо мав чотиримісячні курси підвищення кваліфікації в Новосибірському медичному інституті. Отож бачилися ми лише півдоби. В Новосибірську я, звісно, відвідував курси, але треба було забезпечувати сім’ю, тож ще влаштувався лікарем на підстанцію швидкої допомоги «Затулінка», де згодом мене призначили головним лікарем. Наукове життя в Новосибірському медінституті, як кажуть, било ключем, там працювали багато визначних науковців, ректором був академік АМН СРСР, професор Ваіль Петрович Казначеєв. Пригадую їхні наукові конференції, які відбувалися щочетверга, дуже високого рівня, вже тоді активно розвивали тему генетики. Професор Казначеєв читав неперевершені за своїм науковим наповненням лекції. Також мене зацікавили книжки з методології діагнозу, які принесли на кафедру його учні. Аби опанувати викладений у них матеріал і використати в клінічних дослідженнях, у мене пішло на це понад десять років і все, чого досягнув, виклав у власній статті «Основи клінічного мислення».
– Якій темі ви присвятили докторську дисертацію?
– Роботу над докторською розпочав ще 1969 року. Продовжував у 1970-х роках, коли вже повернувся в Україну та працював асистентом кафедри пропедевтики внутрішніх хвороб Тернопільського медичного інституту. Це були, так би мовити, фрагментарні дослідження, підготовка до серйозної праці. Робота тривала навіть під час відпусток. Під керівництвом видатного вченого, члена-кореспондента АМН України, заслуженого діяча науки та техніки України, керівника науково-дослідного медико-токсикологічного центру Г.Т. Піська впродовж багатьох років вивчав вплив етонію на процес загоєння експериментальних ушкоджень шлунка на білих щурах і морських свинках. 1986 року підвищував кваліфікацію на кафедрі пропедевтики внутрішніх хвороб першої медичної академії ім. Сєченова та водночас виконував і певні дослідження майбутньої докторської дисертації «Гістоавторадіографія: вплив етонію на процеси регенерації слизової оболонки шлунка на білих мишах». Чотири рази мою докторську дисертацію не затверджували, бо не було рішення фармкомітету, а потім перед самим захистом мене викликали до Москви у фармкомітет захистити свій препарат Етоній. Так, завдячуючи препарату, захистив дисертацію. Це було 25 травня 1990 року, у вересні ж отримав диплом доктора наук.
– Чому саме ця лікарська форма вас зацікавила як науковця та клініциста та яка його доля на нинішньому ринку фармпрепаратів України?
– Етоній як субстанцію синтезувала 1961 року на кафедрі біохімії Чернівецького державного медичного інституту доцент Лідія Миколаївна Денисенко. Його хімічні та фізичні властивості вивчив і захистив докторську дисертацію на цю тематику доцент кафедри фармакології Григорій Тимофійович Пісько. Але до 1982 року етоній як субстанція для прийняття через рот не застосовувався.
Узагалі ж етоній – це нова лікарська форма для лікування захворювань шлунково-кишкового тракту. До мене ніхто етоній внутрішньо не застосовував, для цього в ті часи потрібно було рішення фармкомітету СРСР. Аби довести ефективність препарату була проведена величезна кількість досліджень на тваринах. Доклінічні дослідження проводили на кафедрах пропедевтики внутрішніх хвороб, операційної хірургії та топографічної анатомії в Тернопільському державному медичному інституті й Київському інституті харчової хімії та технологій. Щодо фармакологічних властивостей, то етоній дуже дорогий, але ефективний лікарський засіб. Механізм дії етонію доволі розмаїтий. Він посилює заживлення ран, зокрема виразки, має антимікробні властивості, особливо ефективний проти грибків, підвищує синергічну дію антибіотиків та відновлює їхні антибактеріальні властивості. Знижує інтенсивність вільнорадикального окислення ліпідів. Стимулює утворення слизу в слизовій оболонці шлунка. Не токсичний, не ембріотоксичний, стимулююче впливає на специфічну реактивність організму. Має місцевоанестизуючі властивості (інфільтраційна та провідникова анестезія). Виготовляли піґулки етонію Тернопільська фармфабрика, «Львівфарм» і Дарницька фармацевтична фабрика (м. Київ). На жаль, нині фінансові можливості не дозволяють, аби цей дієвий препарат з’явився на фармацевтичному ринку України та був впроваджений у клінічну практику. Фармкомітет України не проти дати «добро» на виробництво етонію, адже всі необхідні документи підготовлені, проте перепустку на фармринок не так легко здобути.
«Наснагу до життя дарують мені діти й онуки»
– На вашій життєвій дорозі було багато щасливих миттєвостей, а що вважаєте своїм головним досягненням?
– Джерело моїх життєвих сил – родина. Дружина, Олена Олександрівна, – мій найкращий друг по житті та помічник у всіх починаннях. Окрім медичних досягнень, багато радісних миттєвостей, наснаги до життя дарують мені діти й онуки. Син Віктор пішов моїм шляхом – він лікар-ендоскопіст, к.м.н., донька Надія, крім медичного фаху, здобула ще й професію провізора й зараз керує аптекою. Моя гордість – онуки. Леонід, завдячуючи наставникам нашого університету, став хірургом і зараз працює на Рівненщині, Ярослав – юрист, маю вже й правнука Олексія, цього року в другий клас пішов. Хіба це не щастя!
– Яке головне кредо вашого життя?
– Ще в дитинстві мене мама наставляла: «Роби, Васильку, людям добро». Вже багато років, як її немає, але я не забуваю цей материнський заповіт, він кожної миті зі мною, це той дороговказ, якому слідую все життя.
Лариса ЛУКАЩУК, газета “Медична академія”
Коментарі вимкнені.