Професор Микола Турчин: «Утішений, що моя наукова робота знайшла застосування в офтальмологічній практиці»

«Не знаю, як складеться ваша доля, але одне я знаю напевне: лиш той з вас буде істинно щасливий, хто шукав і знайшов, як служити людям». З упевненістю можна сказати: цей вислів відомого французького лікаря Альберта Швейцера стосується повною мірою доктора медичних наук, професора кафедри оториноларингології, офтальмології та нейрохірургії ТНМУ Миколи Турчина. Адже понад тридцять років свого професійного життя Микола Васильович присвятив шляхетній місії – повертати людям радість бачити різнобарв’я світу. Впродовж багатолітньої праці в ТНМУ він провів понад тисячу операцій. Плідними є його дослідження в сфері мікрохірургії ока, він є автором понад 70 наукових і методичних праць, трьох авторських свідоцтв та патентів на винаходи.

«Мої дитячі роки минули у самому серці Медоборів»

– Звідки розпочався український рід Турчиних? Де минуло ваше дитинство, Миколо Васильовичу? Як згадується юність? Які переломні моменти найбільше закарбувалися в пам’яті?

– Кажуть, що найсолодша вода з тих місць, де ти народився. Вона ж у нас, на Подільських Товтрах, і справді смачна, ще й лікувальна, цілюща. Мої дитячі роки минули в селі Старий Скалат Підволочиського району, розташованому в унікальній природній місцевості – самому серці Медоборів. Мало хто знає, але на території населеного пункту знаходиться екологічно чистий ландшафтний заповідник Велике Сідло. Це дві гори, що ніби зрослися між собою й нагадують сідло. До їхнього підніжжя притулилася невелика водойма з чистою водою. Це місце здавна облюбували чайки, рідкісні сірі чаплі. На схилах Великого Сідла ростуть унікальні види рослин, які занесені до Червоної книги. Мабуть, не випадково саме ці місця, які мають надзвичайно потужну енергетику, й стали малою батьківщиною відомого режисера театру та кіно, драматурга Леся Курбаса. Там нині розташований його музей-садиба. Щодо моїх родинних коренів, то всі з діда-прадіда були хліборобами, працьовиті прості трудівники, батьки жили з праці у колгоспі та на власному господарстві. До шостого класу я навчався в Староскалатській середній школі, а згодом наша родина переїхала до обласного центру, отож я продовжив навчання в другій десятирічці Тернополя й 1976 року закінчив школу з добрими та відмінними оцінками.

– Коли вирішили, що ваше покликання – медицина?

– Особливих причин чи випадків, які б спонукали обрати саме цю спеціальність, не трапилося, напевно, десь внутрішньо відчував, що це моя професія. Ще у старших класах вирішив, що хочу бути лікарем. Після закінчення школи двічі вступав до Тернопільського медінституту (нині – університету) й щоразу не вистачало кількох балів до омріяної мети. Але не розчаровувався, натомість, щоб заробити трохи стажу, влаштувався у міжшкільний навчально-виробничий комбінат лаборантом, звідти мене й призвали на чинну військову службу. Пройшовши курс молодого артилериста на Буковині, був скерований до Львівського артилерійського дивізіону, де відслужив півтора року. Завершив службу в чині старшого сержанта на посаді старшини батареї. Мою світлину розмістили на Дошці пошани полку. Повернувшись з армії, вступив на підготовче відділення Тернопільського медичного інституту, а після успішного складання іспитів став студентом цього вишу.

– Що запам’яталося з років навчання в медичному інституті?

– Це найкраща пора та незабутні часи моєї молодості. Коли став студентом Тернопільського медінституту, то на студентській лаві було чимало «людей зі стажем», бо вступити одразу після школи в ті часи вдавалося одиницям. Наше життя було насиченим і цікавим. З ностальгією згадую студентські роки, особливо наші поїздки у складі будзагонів. До речі, свою першу відзнаку за працю – медаль «За трудову доблесть» я отримав саме в студентському будзагоні. Донині зберігаю й грамоту від республіканського фонду миру за активну участь у будівельних загонах.

«З вдячністю згадую своїх наставників»

– Офтальмологія – одна з найскладніших ділянок медицини, але ви обрали саме її. Чому?

– Упродовж трьох років навчання в інституті всі сесії я складав на «відмінно», крім того, й під час семестру в мене не було навіть четвірок. За такий високий рівень успішності в ті часи призначали так звану Ленінську стипендію. До того ж я був активним у громадському та культурному житті інституту, співав у студентському хорі. Це також додавало бонусів. Відтак відкрився шлях до вибору будь-якої спеціальності. Я обрав одну з найтоповіших спеціалізацій – акушерство та гінекологію. Мені запропонували займатися науковою роботою в нашому університеті, але за розподілом цієї спеціалізації не виявилося. Але долею випадку трапилося так, що світлої пам’яті завідувачка кафедри офтальмології, доцентка Ніна Семенівна Єрьоменко запропонувала мені місце на цій кафедрі. Звісно, така пропозиція була цілковитою несподіванкою, бо про офтальмологію я й гадки не мав, але, очевидно, авторитет викладача відіграв певну роль, тому одразу погодився. Вже зараз, з висоти прожитих літ, можу висловити лише велику вдячність тим людям, які відкрили мені шлях у цю науку, яка не тільки стала моїм професійним вибором, а й справою усього життя, бо я знайшов себе в офтальмології. Перші дні роботи на кафедрі розпочалися у вересні 1986 року, а вже на початку листопада до нас призначили нову завідувачку – професорку Антуанетту Степанівну Сенякіну. Вона й стала моїм науковим керівником і на все життя – щирим другом та порадником. Уже в ті часи Антуанетта Степанівна була надзвичайно авторитетним фахівцем в офтальмології, двадцять п’ять років пропрацювала в Інституті очних хвороб і тканинної терапії ім. В.П. Філатова, де склалася надзвичайно потужна школа вітчизняної офтальмології. На цих засадах вона й провадила свою наукову та викладацьку діяльність. Пригадую настанови своєї вчительки: «Немає значення, який хворий перед тобою – багач чи бідняк, професор чи малограмотний чоловік, ти маєш обстежити та надати йому висококваліфіковану допомогу й зробити все, що в твоїх силах». Ця порада сформувала в майбутньому мою професійну позицію й зараз допомагає змінити на краще життя людей, яким я справді потрібний. Цій мудрій життєвій настанові навчаю нині своїх студентів, аспірантів. Пригадую уроки хірургії в офтальмології професорки Сенякіної. Під пильним наставництвом я навчався два роки, коли ж настав час, вона якось на «п’ятихвилинці» неочікувано для мене оголосила: «Турчин готовий оперувати самостійно». Тобто відпустила мене у вільне плавання. Це дуже важлива риса, яка характеризує справжнього Вчителя. Ще в ті далекі часи Антуанетта Степанівна демонструвала приклад того, як потрібно відходити від стереотипів, коли оперує лише професор чи двоє провідних фахівців, а всі інші тримають гачки або ж асистують. Бо це може тривати роками, а то й усе життя, а людина так і не відбудеться в професії, тому мені дуже приємно, що доля подарувала мені саме такого наставника. «Постійно тримайте руку на пульсі офтальмологічних подій. Вирушайте на конференцію, навіть якщо тема вам не відома чи не цікава, ви обов’язково знайдете там те, що притягне ваш науковий інтерес», – повчала Антуанетта Степанівна. У той час з інституту Філатова вона запрошувала відомих офтальмологів до нашої клініки, які ділилися досвідом, оглядали хворих, давали професійні поради та консультації. Ми мали змогу активно контактувати з вітчизняними провідними спеціалістами, аби будь-якої хвилини отримати консультацію чи пораду. Така практика формує широке коло професійного спілкування, розширює обрії вітчизняної офтальмології. Наука Антуанетти Степанівни служить мені й донині.

Тема кандидатської дисертації, яку вона мені запропонувала, була дуже актуальною. Йшлося про термометричну діагностику захворювань окорухового апарата та її значення для оперативного лікування косоокості. Мені ця тема також припала до душі й згодом я успішно захистив свою кандидатську роботу на спеціалізованій вченій раді в Національній академії післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика. Однак надалі цією темою я вже займатися не став, обрав новий напрямок досліджень і згодом розпочав роботу над докторською.

«Нині медичні клініки багатьох міст замовляють тернопільський медичний продукт»

– Як виникла ідея щодо теми докторської?

– Пригадалися події 2005 року. Тоді інститут вже здобув статус медакадемії й якось до нас на обласну науково-практичну конференцію завітала велика група науковців з Одеси на чолі з нині вже член-кореспонденткою НАМН, професоркою Наталією Володимирівною Пасєчніковою. Пригадую, як їй дуже в нас сподобалося, вона висловила своє захоплення науковим форумом. Згодом у розмові, можливо, й сама про те не здогадуючись, наштовхнула мене на тему майбутньої докторської дисертації, яка була пов’язана з патологією рогівки. Особливо гостро в ті часи на теренах уже незалежної України постала проблема дефіциту донорського матеріалу для пересадки рогівки. Трансплантаційні технології ми успішно застосовували за розмаїтих проблем – кератитів, травм органу зору внаслідок побутового та дорожнього травматизму та інших. Але з розпадом Союзу виникла гостра потреба у високоякісному донорському матеріалі, який раніше доправляли з Інституту очних хвороб і тканинної терапії ім. В.П. Філатова. Певні перешкоди щодо трансплантації цього органа виникли й у зв’язку з недосконалістю вітчизняної законодавчої бази, яка призупинила використання трупних рогівок в офтальмологічних клініках України.

 «Миколо Васильовичу, уявіть, ми не маємо чим закривати рогівки, – з неабиякою стурбованістю в голосі висловлювала свої біди Наталія Володимирівна. – Може, у вас з’явиться ідея, як маємо вийти з такого скрутного становища?». Тоді наш професор Володимир Васильович Бігуняк, потрапивши в подібну ситуацію, саме впроваджував свої винаходи – замість трупної шкіри розпочав використання ліофілізованої шкіри свині для лікування опікових хворих. От я й подумав: чому б не спробувати таку ж «процедуру», лише з рогівкою. Розповів про свій задум Володимирові Васильовичу, йому ідея сподобалася, погодив свої наміри з Наталією Володимирівною, вона також сказала, що перспективи вселяють надію. Але я дуже хвилювався, чи вдасться їх зреалізувати, адже тема нова, по суті, ніхто раніше цим не займався. Обнадіювало лише те, що професор Бігуняк отримав гарні результати з ксеношкірою. Я ж розмірковував так: якщо трупну шкіру доволі успішно замінила ліофілізована шкіра свині, то хіба не зможемо використовувати кератоксеноімплантат у вигляді пов’язки? Усі ці чинники й стали своєрідним поштовхом до реалізації ідеї створення ліофілізованої рогівки свині. У співпраці з фахівцями науково-дослідного інституту очних хвороб і тканинної терапії імені В.П. Філатова АМН України провели досліди на тваринах у віварії нашого медуніверситету, досконало вивчили можливості використання свіжої, кріоконсервованої та ліофілізованої рогівки свині при травмах і запальних захворюваннях рогівки, успішно пройшли також клінічні випробування. Експериментальні оперативні втручання я проводив разом з професором інституту ім. Філатова Станіславом Андрійовичем Якименком. Це була довготривала рутинна робота. Розпочали з операцій на рогівках піддослідних свиней, пригадую, ледь не щодня я ходив до нашого віварію та спостерігав, як «поводить себе» пов’язка-імплант. Дещо пізніше ми вирішили такі ж випробування провести на кролях, щоб відстежити реакцію іншого організму. Зробили та проаналізували чи не з тисячу фотознімків, аби тримати під контролем увесь цей процес. Спостерігали, як реагує кожен з цих консервантів рогівки на стан ока.

– У чому полягала суть новоствореного методу?

– Рогівку щойно забитої свині «обробляють» за відповідних умов кріопротектором, а згодом консервують при наднизькій температурі (-196°С) та висушують у вакуумі. Після проходження етапу технологічного контролю медичний продукт стерилізують за допомогою радіаційного методу й упаковують. Цю роботу проводив упродовж десяти років, а розпочав її 2007 року (патент 52278 U, 2010). Після отримання свідоцтва про державну реєстрацію (№9967/2010) було налагоджено виробництво ліофілізованих кератоксеноімплантатів. 2010-2011 року ми разом з фахівцями науково-дослідного інституту очних хвороб і тканинної терапії імені В.П. Філатова НАМН України отримали зелене світло на впровадження в офтальмологічну практику нашого ноу-хау. Отож могли цілком самостійно, до слова, перші в Україні проводити оперативні втручання за новою технологією. Отримали чудові результати. Згодом наш кріоліофілізований кератоксеноімплантат почали застосовувати в офтальмологічних клініках багатьох міст країни. 2017 року ми отримали другий сертифікат на наш виріб медичного призначення вже за європейським зразком. Нині медичні клініки багатьох міст замовляють наш тернопільський медичний продукт і часто, коли мені доводиться зустрічатися з колегами з інших міст, вони щиро дякують нам за рогівку. Її ціна – 500 гривень, цілком прийнятна для українського пацієнта, це у багато разів дешевше, ніж, скажімо, вартість трупної рогівки, яку використовують за кордоном.

– Миколо Васильовичу, парадокс якийсь, виходить, що легше було створити біологічну рогівку, ніж «просунути» у Верховній Раді закон, який дозволяє використовувати анатомічні матеріали людини. Народні обранці лише цього року спромоглися його прийняти, втім, нормативна база все ще не діє. Хворі ж й надалі в очікуванні…

– У цьому контексті можу сказати, що радий своїм досягненням, бо й нині біологічна рогівка допомагає повернути зір тисячам українців. Втішно, що моя наукова робота знайшла реальне застосування в офтальмологічній царині, до того ж вона була дуже вчасною саме у практичному вимірі. Всі наукові дослідження, які я проводив з групою своїх колег та однодумців, вилилися в мою докторську дисертацію. В підсумку роботи цілої команди фахівців була доведена можливість використовувати ліофілізовану рогівку свині у вигляді кератоксеноімплантата в офтальмологічній практиці. Так звана біологічна рогівка повернула зір мешканцям Тернополя, Одеси, Харкова, Донецька, Полтави, Луцька, Рівного, Ужгорода, Кам’янського. А що може бути більшою винагородою для науковця?

– Як відбувається операція з кератопластики?

– Хочу зауважити, що патологія рогівки посідає одне з перших місць серед причин сліпоти й слабобачення. За даними ВООЗ, вона входить до «трійки» основних чинників втрати зору та становить від 6,6% до 39,3%. Серед причин пошкодження рогівки – травми, опіки, запальні захворювання, дистрофічні явища, післяопераційні ускладнення. Щодо ж втручання, то операція з використанням кератоксеноімплантата триває майже годину. До прикладу, якщо на рогівці утворилася перфоративна виразка внаслідок запального процесу, імплантат прикладають до отвору та пришивають. Через кілька днів пацієнта виписують додому, призначивши лікувальні краплі для ока, а через два-три місяці кератоксеноімплантат розсмоктується, а рогівка хворого загоюється. Взагалі ж кератоксеноімплантат діє, як пов’язка на око, під якою заживає власна рогівка. Певне значення має місце розташування перфорації: якщо в центрі очного яблука – зір може дещо знизитися після операції, а якщо збоку – функція ока відновлюється цілком. Алергійних проявів чи відторгнень кератоксеноімплантата ми не виявили.

– Що нині є предметом ваших наукових пошуків?

– Продовжуємо роботу з удосконалення технології виготовлення біологічної рогівки. Це й забезпечення повноцінним високоякісним матеріалом, й проблеми імунологічної сумісності тканин імплантата та організму хворого тощо. Останнім часом доволі прицільно зайнявся таким напрямком, як оптика. Це доволі складна та об’ємна царина офтальмології, яка на вітчизняних теренах недостатньо розвинена. Всім відомо, що вдало підібрані окуляри – запорука здорового зору, але чомусь у нас наразі це ще не стало аксіомою. Тому українські фахівці самостійно вивчають усі тонкощі цього напрямку. Зарубіжні колеги приділяють йому значно більше уваги, там існує навіть ціла наука – оптометрія. Студенти, які обирають цю спеціальність, навчаються впродовж чотирьох років. Доволі не просто підібрати окуляри людям з проблемами зору, тут є багато тонкощів, які з допомогою друзів-іноземців, літературних джерел я наразі вивчаю. Застосовую ці знання в своїй офтальмологічній приватній практиці. Тішить, що спеціальність «оптометрія» з’явилася в класифікаторі медичних професій, але як навчальну дисципліну в медичних вишах її ще не ввели.

– 21 липня Ви відзначили ювілей. І це гарна нагода озирнутися на пройдений шлях і висловити вдячність тим людям, які допомогли вам досягнути немалих висот. Хто вони?

– З великою вдячністю згадую своїх наставників, вчителів, але найперше батьків. Узагалі ж батько та мама були для мене прикладом для наслідування, бо вони заклали в мене важливі риси характеру – самостійність, працелюбство, любов до людей. Пригадалося прислів’я, яке часто любила повторювати мати: «За добро не платять грошима. За добро в цьому житті можна розрахуватися лише добром». У батька було своє повчання, яке я усвідомив ще змалечку: «Якщо хочеш досягнути чогось у житті, то треба наполегливо вчитися, бо успіх не дається легко». Батько вже відійшов у вічність, а мамі нині 82 роки й вона, як і колись, переживає за мене, але тішиться, що збулася її найбільша мрія – я став лікарем.

 Життя подарувало мені й надзвичайних наставників у офтальмологічній науці. З особливим трепетом і вдячністю згадую нині професорку Антуанетту Степанівну Сенякіну, член-кореспондентку НАМН України, професорку Наталію Володимирівну Пасєчнікову, світлої пам’яті доцентку Ніну Семенівну Єрьоменко. Це Вчителі з великої літери та непересічні особистості.

«Для хірурга віра – це особлива підтримка»

– Діти продовжили вашу професійну справу?

– У нас з дружиною Ольгою Василівною, яка, до слова, терапевт, двоє дітей. Син Олег не обрав професію лікаря, він працює фінансистом у Польщі, навчався в ТНЕУ та у Варшаві, задоволений своїм вибором. Донька Соломія, навпаки, обрала медичний фах, тішить, що є кому передати свою справу, наразі вона закінчила навчання в інтернатурі з офтальмології.

– Як проводите вільний час? Чим любите займатися на дозвіллі?

– Вільного часу в мене обмаль. Окрім наукової роботи, займаюся ще й приватною практикою. Знаєте, завжди щось знайдеться таке, що потребує часу та певних зусиль, нещодавно лише завершив курси польської мови та склав іспит, як того вимагають сучасні умови отримання диплома професора. Отож зрідка видається хвилина для улюблених справ. Але маю друзів-поляків, які прищепили нам з дружиною любов до подорожей. Десять днів улітку ми присвячуємо мандрівкам. Побували останніми роками у святих місцях, в Єрусалимі, відвідали Йорданію. Неймовірні враження справив світовий центр католицизму – Ватикан. Збираємося групою з шести осіб, друзі заздалегідь обирають з Інтернету маршрути – і в путь. Такий активний та пізнавальний відпочинок додає енергії на цілий рік. Духовні місця в нашому списку завжди присутні, це джерело натхнення та особливої енергії, яка наповнює мене зсередини.

– Яку роль у вашому житті відіграє віра?

– Віра в моєму житті – на першому місці. Цю потребу в підтримці Всевишнього заклали в мені ще у ранньому дитинстві батьки. Віруюча людина живе згідно із заповідями Божими, які є головним чинником її сумління. До прикладу, перед тим, як зайти до операційної, я читаю молитву, щоб Бог допоміг мені провести операцію. Часто відвідую церкву, Служби Божі, молюся, сповідаюся й це додає мені сили, наповнює благодаттю душу. З цього приводу пригадалися слова з 126 Псалому про те, що «Марно трудяться будівничі, коли не Господь будує дім». Не відкрию особливих таємниць, якщо скажу, що один з вічних секретів успішної праці чи будь-якого ремесла криється в любові до Всевишнього. Всіляку роботу потрібно робити з Богом у душі, й немає значення чи це звичайний глиняний горщик чи мармуровий постамент – все одно твоєю рукою керує Бог. Біля кожного з нас стоїть Господь, але не кожний це розуміє. Люди часто забувають про власні гріхи й нагромаджують їх роками, а потім дивуються, мовляв, Бог не допоміг.

Для хірурга віра – це особлива підтримка, як і пристрасть до свого фаху, без яких неможливо відчути всю повноту лікарського щастя.

Лариса ЛУКАЩУК

Медична академія