Стефанія Садовська — тернопільська людина-легенда

Німецькою, польською, грецькою і латинською писала свої книги тернополянка Стефанія Садовська. Багато її рукописів загадково зникли, але жінці вдалася головна справа — врятувати краєзнавчий музей від знищення.

Колишня вулиця Жаб’яча (зникла з карти міста, тепер це двір Грушевського,23)

Врятувати для тернополян музей у глибоких підвалах на Валовій, але втратити родину і справу життя – дисертацію – судилося жительці міста Стефанії Садовській.

“Коли б я не зайшов до неї, то заставав за письмовим столом, заваленим купами паперів та книжок… Виходила із-за столу лише для того, щоб на балконі погодувати горобців, балкон був із внутрішнього боку будинку, довгий дерев’яний, а під ним був дах добудови. Садовська ходила по балкону і розсипала крихти хліба на дах. Горобці вже так її знали, що буквально обсідали, — згадував про Стефанію Садовську археолог Ігор Ґерета. — Писала і писала…”

Садовську в Тернополі знали – музейники вважають її людиною-легендою. Жінка народилася 7 червня 1888-го, а померла 20 січня 1968. Навчалася у Львівському університеті, але польська влада виключила її звідти за листівки із закликами за відкриття українського університету. Тож навчання завершила у Чернівцях, де жила на квартирі у самої Ольги Кобилянської. Більше того, мала її за взірець і довго переписувалася з письменницею.

У 1918-1933 роках тернополянка працювала в одній із гімназій міста. Мала посаду професора. Звільнилася не з власної волі – втратила роботу, бо відмовилася перейти з греко-католицької церкви у римо-католицьку. До цього примушувала влада. Тож стала безробітною.

Ще більше поплатилися за те, що вони були українцями, брат і батько Садовської. Перший – Никифор, був відомим математиком та членом Наукового Товариства імені Шевченка. Проти нього фальсифікували справу за “злодійство”. Вини не довели, та чоловік, не витримавши цього і проблем у власній сім’ї, вчинив самогубство у 1935-му. Батька ж, Стефана, похоронили у 1938-му.

“Могли жити довше, коби не те, що їх побили якісь два жовніри і двох цивілів перед півтора року”, — писала сама Стефанія.

Отож Стефанія Садовська залишилася з матір’ю Анною і молодшою сестрою Леонтиною, якими опікувалася. Коли у Тернополі створювали історико-краєзнавчий музей, вона зголосилася до роботи і пропрацювала там від 1940 до 1965-го. На роботу ходила навіть під час нацистської окупації. Причому жінка не була пізніше репресована за “колабораціоналізм”. Навпаки, отримала у 1948-му орден “Знак пошани”, бо врятувала шедеври від знищення.

“Німці перетворили товстостінне приміщення музею (стояв на місці обласної міліції на вул. Валовій – прим. ред.) в один з опорних пунктів оборони, і якби не Садовська, то експонати музею були б понищені. Використавши блискуче знання німецької мови, добилася дозволу перенести найцінніші речі до глибочезного льоху, який був під музеєм. Деякі раритети вона заховала вдома”, — писав Ігор Ґерета.

У підвалах бої 1944-го перечекала і сама музейниця із сестрою.

“Коли воєнна хуртовина вщухла, вирішила навідатись додому. Північно-західна частина міста була майже повністю зруйнована… Зруйнований дім — пограбований. Разом з іншим зник найцінніший скарб її життя – рукопис докторської дисертації з астрономічної географії”, — пише вчений секретар краєзнавчого музею Ярослава Гайдукевич у книзі “Не перервати б духовності нитку”.

Книг Стефанії Садовської ви не знайдете у бібліотеках міста – жінку ціле життя переслідував якийсь фатум, бо її праці загадково зникали, горіли, їх викрадали. А під кінець життя розчарована і хвора тернополянка вже сама нищила їх. Історія – майже як у Миколи Гоголя, який також спалив другу частину “Мертвих душ”.]

Навіть історію Тернополя, яку пані Стефанія переслала для публікації в НТШ, загубили. Залишилася тільки розписка професора Кирила Студинського.

“Наукове Тов. ім. Шевченка прийняло рукопис Високоповажної пані професорки Садовської з Тернополя про Тернопіль, сторін 166, з додатком”, — відповідав Студинський.

Той рукопис вважають загубленим досі. Проте у Тернопільському краєзнавчому музеї є фонд із документами Садовської. Його врятували самі працівники музею після того, коли жінка захворіла.

“Творча спадщина Стефанії Садовської – те, що збереглося, – велика і навдивовижу різноманітна… Потоцькі і їх походження, жінки в історії Римської імперії, археологія, українське малярство на шклі, Кременецький ліцей, Польща початку XVII століття… мова українська, польська, німецька, латинська. Деякі рукописи латинською мовою не визначені донині. Із друкованих праць збереглася лиш історична розвідка Diocletianus”, — подає Ярослава Гайдукевич.

Останні три роки життя Стефанія Садовська провела у Краснопущі – в геріатричному будинку. Потрапила туди через хворобу в часі Водохреща.

“Стояв Йорданський дуже сонячний морозний день, який закарбувався в моїй пам’яті назавжди… Стефанія Стефанівна лежала з відкритими очима, але ні з ким не розмовляла. Часом кидала тривожний тужливий погляд на мене… Чи розуміла, куди веземо її?” — писав Ігор Ґерета.

Одначе похована Садовськау не у Краснопущі, а в родинному гробівці на Микулинецькому кладовищі. У рідний Тернопіль її тіло перевезли колеги з краєзнавчого.

Тернопіль, Газета «20 хвилин» / Володимир Мороз

Джерело: Най все буде Тернопіль! — публічний цифровий архів історії міста