Тарас Прохасько в Тернополі: «Світом керують сюжети»

«Куда би ти не приїхав яко гість, то всюди свято. Головне — встигнути покинути то місце до того, як закінчиться свято. Поїхати звідти і пам’ятати: о, там всі були такі раді і я був радий», — каже Тарас Прохасько. В наше місто він навідався під час VI «Мистецького фестивалю «Ї», зал галереї «Бункермуз», де відбувалася зустріч, був забитий повністю.

Власне, той не дивно, адже останнього разу Тарас Прохасько був у Тернополі таки давненько, ще давніше від нього не було книжкових новинок. Формальним приводом для розмови стало перевидання його культових «Непростих», а разом із тим перепрочитання та перевідктривання цього тексту.

Пропоную нотатки із зустрічі, котру модерувала Анастасія Євдокимова. 

Я вже багато чого забув, з того, що там написано

— «Непрості» мене дуже загальмували. Вони перетворили мене на неквапливого та неплідного автора. Я вже багато чого забув, з того, що там написано. Ця книжка значною мірою прибила мене як автора. Я в неї дуже багато всього вклав. Як казав мій вуйко, коли дізнався, що я пишу оповідання: «Е, то всьо відоме. Мудрий пише то, що знає, дурень пише всьо, що знає». З тою книжкою так і сталося. Бо все, що я знав, усе, що мене цікавило — натяки, ескізи, різні способи письма, втілилося в ній. Виявилося, що мені не цікаво писати звичайну розповідну літературу, де б плавно розвивалися сценарій та діалоги. Гайдеггер писав, що є мова просвітлення, мова прояснення, а є мова затемнення. У моєму випадку то була мова недомовленості, в якій є затемнення, а є і прояснення.

– Непрості є в романі тими, котрі слідкують, як світ розвивається. Вони збирають різні історії, перетворюють слова у то, що стається. Це була така моя відповідь собі на запитання, що ж керує світом. Я прийшов до того висновку, що світом керують сюжети. Непрості збирають можливі варіанти розвитку сюжетів, а потім запускають, як віруси – сюжет породжує сюжет, сюжет потребує певного розвитку, завершення та реплікації, як і віруси. Віруси вбудовуються в нашу генетичну схему, наш текст, потому реплікуються, переписуються на шось дуже часто не наше і він вилазять, вилітають і переходить до когось іншого. Для мене це найкрутіший образ.

Ностальгія за життєвою силою

– У цьому тексті немає ностальгії ні за чим, крім за дорослішанням дітей, за відходом дітей і жінок. Більше нічого нема, все решта — декорації, які міняються. Вони є тлом для того, що відбувається з кожною людиною. Вони додають поворотів долі, бо такі речі, які були за Союзу, не могли статися за Австрії, Польщі або Чехо-Словаччини. Але переживання, повнота життя, сприйняття є постійними. Є ностальгія за життєвою силою. Я схильний вважати, що в кожному закладена певна порція цієї сили. Поки вона є, нема потреби у психотерапії, філософії, медитаціях, повчаннях — все сприймається як чудесна штука, що воно добре, що воно є, ти не паришся. Коли наступають збої у цій життєвій силі, людина розумна, культура починає шукати опори у різних речах – мистецтві, філософії, релігії, практиках. На жаль, якщо на той час життєві сили уже сі спинили, то нічого це радикально не змінить.

 Я прихильник стоїцизму. Це найкраща опора у випадку, коли ця сила гасне —знати, що треба бути. Не питатися чому, а просто треба бути. У «Непростих» є кілька старших персонажів. Вони знають, що їм просто треба добути. Не можна припиняти бути, поки ще є трохи сили. Але штука ще в тому, що головні герої перейняті любов’ю та близькістю. А любов і близькість – то є частина тої життєвої сили.

У кожного є своя амплітуда сприймання та відчуттів

– Для мене в літературі важливо, аби прочитане викликало реакцію. Мені важливо віддавати читачеві різні думки, слова, речення, теми. А тоді уже що хто із цим зробить, мене не хвилює. Мене захоплює те, що це відбувається без мене – ми всі підозрюємо, але не можемо до кінця означити, що інтерпретацій є стільки, скільки є інтерпретаторів. Коли я пишу книжку чи з кимось говорю, я не повинен сподіватись, що той, з ким говорю, чи той, хто читає мою книжку, розуміє все так само, як я йому говорю або пишу. І то не тому, що хтось дурний з нас, а хтось мудрий. А тому, що кожен чує та сприймає то, що може сприймати: у кожного є своя амплітуда сприймання та відчуттів, яка пов’язана із амплітудою досвіду та знань.

– Так, сюжетів обмежена кількість, але обставин є дуже багато. І думаю, власне вони роблять те, що ми називаємо культурою, цивілізацією. Сюжетів, певне, є стільки, скільки емоцій і плюс кілька рефлексій. Але завдяки тому, що є зміна різних ситуацій, обставин, часів, моди, плаття-шмаття, постійне забування й застарівання (скажімо, теперішня література тримається на тому, що читачі вже забули, що було написано. Якщо би порядні автори знали, що всі пам’ятають, що було написано, то не писали вже нічого – шо ше писати?). Як казав Кундера, людина постійно з одної гидкої ситуації перескакує у іншу гидку ситуацію. все це створює відчуття темпу життя.

Історії, які відбуваються у різних містах, схожі. специфіка тільки у нюансах. Ми дуже добре відчуваємо, що Франківськ інакший, ніж Тернопіль, але я підозрюю, що, якщо змінити масштаб, то Тернопіль і Франківськ будуть майже однаковими. Так само подібними але разом із тим специфічними будуть їхні історії.

Тому всі ці деталі такі є важливі – для кожного з нас, для літератури. Для того, аби не збанкрутувати від того, що всі сюжети вже використані, й нема про що думати і говорити, ми повинні звертати увагу на ті відмінності, які є кожного разу.

– Будь-яке мислення та література є величезне поле або сфера, де є всьо, і воно об’єднане між собою – всі люди, всі думки, всі слова. Між ними є зв’язок, завдяки якому все тримається купи. Будь-яке мислення чи сюжет є знаходженням зв’язків між двома випадково вибраними точками.

Записала Анна Золотнюк.

Фото авторки.

Comments are closed.