Живі скульптури Бориса Рудого

Напевне, зі всіх видів образотворчого мистецтва скульптура найрідше виходить на-гора.

Хоча у повсякденному житті вона представлена широко: монументи, барельєфи та горельєфи міцно вбудувались у простір міста й навіть нерідко є локальними домінантами. Але скульптура менших форм, виставкова, рідко коли потрапляє на очі.

Тому роботи тернопільського митця Бориса Рудого стали відкриттям мікрокосмосу. Показали їх цими днями на ретроспективній виставці «Така моя дорога» в арт-галереї. Додам, що крім скульптур, на ній також зібрали живопис і графіку митця.

Борис Рудий народився 20 червня 1948 в Кривовільці на Хмельниччині, в Тернополі замешкав від 1972 року. Був активним учасником виставок, співзасновник мистецького неформального гурту «Хоругва», створив монументальні композиції, пам’ятники. Помер 6 червня 2017 року, похований на Микулинецькому цвинтарі.

Рух/простір

Скульптури пронизують простір, примушуючи бодай подумки обмацувати їх зі всіх сторін, намацуючи виступи й заглибленості, нерівності та рівності. Обходиш їх, прагнучи іншого ракурсу, і рух невіддільний від осягнення.

Роботи й самі повні руху – композиційного, символічного. Тому «Нескорений» попри те, що його тіло, скручене, не видається застиглим ні у болю, ні в прагненнях, обличчя, звернене догори, тягне туди ж усе тіло. Камінна «Людина-мішок» аморфна, наче розперта зсередини чимсь сипучим, схилилась від внутрішньої ваги. «Плавець» гіпнотизує повільним архаїчним рухом. Його гомогенізовані абриси роблять фігуру не то людиною, не то рибою, що пробиває собі шлях вперед, вигнувшись, заокруглившись, набувши форми підводної. Надто ж це вражає, бо граційно «плаває» камінь. «Портрет» формує химерно скручений дріт із кулькою (пошуку, розуму, дії, мистецтва?). Кулька спаяна з дротом, тому нерухома, а проте здається, мусить рухатись, черпаючи енергію звідти, з невідомості, звідки й беруть енергію вічні двигуни. «Тополя», складена з брусків дерева, вигнулась, ніби заперечуючи тяжіння.

Праобрази

Роботи живуть своїм тілом шамотовим/металевим/дерев’яним, а матеріал резонує з образом. Чи то камінь «Початку», виполіруваний до такої гладкості, ніби об нього бились мільйони хвиль, і то так, що замість природного холоду очікуєш відчути теплінь органічного життя. Чи то вишкрябаність, дряпаність дерева «Роздоріжжя» чи химерний метал «Колискової», чи скришений шамот «Нескореного». «Дерево в руках Бориса – матеріал чарівний, чародійний, проте не менш дивовижним виявився для нього метал. у деяких випадках скульптор досягає того ефекту, якого дерево не дає. Йдеться про рвані незакінчені площини. це те, чого легко досягають фарбами на полотні, проте значно дієвіше, оскільки уривчастість існує тут у просторі», – писав мистецтвознавець Ігор Герета.

У галереї образів «Незрячий», чиї риси обличчя ніби прорізаються крізь накинуту пелену. «Архітектор» з акцентом на обличчі та руках, «Висоцький» з металевими трубками в горлі. Останню роботу Ігор Дуда у вступі до каталогу творів Бориса Рудого назвав новим творчим кроком. «Образ створений в новому стильовому руслі, сповнений трагізму, внутрішньої експресії та метафоричності. Він був новий не лише в творчості Б. Рудого, але й тодішньому академічному мистецтві „застою”, який орієнтувався на максимальну подібність до натури. Тут йшлося про конфлікт особистості з консервативною системою».

Інша частина робіт, сказати б, медитативна, метафорична: «Людина-листок», «Королі», «Великі», «Двоє», «В очікуванні». Масивний «Сівач», що нагадує розпукнуту насінину-людину, готовий прокотитись полем. Використавши пластичні можливості дерева, у скульптурі «Без вітрил» автор відповів на запитання, що залишається робити тому, хто пливе, не маючи вітрил.

Складна робота «Колискова» ввігнала мене у довгу задуму. Що мав на увазі автор, поєднуючи образ людини, що, очевидно, співає колискову, з химерами, що постають із її голови? Чи варто згадувати Гойю з його «Сном розуму, що породжує чудовиськ», чи вважати той рій химерною ниткою, що в моменти творчості поєднує з небом? А як потрактувати овали, склеєні докупи, в роботі «Без нас»?

Зрештою, ці образи, що заводять в лабіринт, стали найприкметнішими для мене, бо ж де як не тут намагатись відповісти на запитання про неспромогу ідентифікувати, назвати чи пояснити. У світі, де все однозначно й прісно – ці випробовування на розуміння є чи не найкращим способом актуалізації у часопросторі.

Анна Золотнюк.

Comments are closed.