У Тернополі скоротять третину викладачів

Ми нещодавно писали, що новий ректор ТНЕУ Андрій Крисоватий розпочинає масову чистку у ВУЗі.

Як з’ясувалось, скорочення викладачів очікують не тільки у Тернополі, але по усій Україні. Адже допоки тривають палкі публічні дебати довкола законопроектів про вищу освіту, Президент ініціював радикальні зміни в цій сфері, котрі залишились фактично непомітними для широкого загалу, проте в разі їх реалізації змінять освіту в Україні більше, ніж будь-який новий закон.

З-поміж інших ініціатив, передбачених Планом дій на 2013 рік, Президент запропонував скоротити кількість викладацьких посад в Україні фактично на третину.

Саме такими будуть наслідки реалізації президентської вимоги про «приведення у відповідність з європейськими стандартами норм навчального навантаження викладачів вищих навчальних закладів, збільшення показника кількості студентів на одного викладача до вісімнадцяти».

Варто відзначити, що поставлене главою держави завдання саме в собі містить суперечність. Збільшення кількості студентів на одного викладача означає збільшення навчального навантаження на викладача. А це, у свою чергу, жодним чином не відповідає «європейським стандартам» навчального навантаження, котре в українських викладачів і так є в рази вище, ніж в європейських колег.

Але розглянемо це питання детальніше. Яким чином пов’язані кількість викладачів і студентів і навчальне навантаження?

Як рахують ставки?

Постановою № 1134 від 17 серпня 2002 року встановлено нормативи чисельності студентів (аспірантів, докторантів тощо) на одну штатну посаду науково-педагогічного працівника у вищих навчальних закладах III й IV рівня акредитації.

У документі вказується, що «штатна чисельність науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів III й IV рівня акредитації […], визначена згідно із затвердженими цією постановою нормативами, є граничною».

Це означає, що кількість ставок, котрі має університет, напряму залежить від кількості студентів і не може бути більшою, ніж розраховано відповідно до нормативів. Відповідно до цієї постанови, у середньому по вищій освіті співвідношення складає десять студентів на одного викладача, але конкретні цифри змінюються залежно від спеціальності (від 4,5 на музичному мистецтві до 13,5 на філології), освітньо-кваліфікаційного рівня (бакалаври, спеціалісти чи магістри), форми навчання, громадянства (наявності груп з іноземними студентами).

Отже, залежно від кількості студентів кожний університет має певну кількість ставок. Наступне питання: як вони розподіляються між кафедрами?

Кафедри розраховують загальне навантаження окремих викладачів, яке складається з навчального, методичного, організаційного й наукового. Частіше чіткому підрахунку піддається тільки навчальне навантаження (тобто існують нормативи його підрахунку), котре найбільше впливає на отримувану ставку.

При цьому існує загальнодержавна норма того, що максимальне навчальне навантаження на одну ставку повинно складати 900 годин на рік, а кожний університет установлює власну норму мінімального/максимального навантаження (інколи й аудиторного навантаження – складової навчального) для кожної посади відповідно до наукового ступеня, ученого звання, рівня кваліфікації, досвіду роботи, участі в методичній, науковій та інших видах робіт. На навчальне навантаження викладача найбільше впливають кількість аудиторних годин і кількість студентів на окремих дисциплінах.

Ставка викладачеві приписується шляхом ділення встановленої норми навантаження однієї ставки на навантаження окремого викладача. Тобто якщо викладач має 1125 годин навчального навантаження, і в університеті встановлено загальнодержавний максимум (900 годин на ставку), то він матиме 1,25 ставки, якщо викладач має 450 годин навчального навантаження на рік, то матиме 0,5 ставки.

Кафедри додають навантаження різних викладачів, формують штатний розклад, де визначають кількість потрібних ставок. Після цього штатний розпис подається в навчальну частину.

Далі починається найцікавіше. Як було описано вище, в університеті існує гранична межа кількості ставок. І ця кількість залежить від кількості студентів.

Кількість ставок, яка запитується кафедрами, залежить від зовсім іншого показника – кількості навчального навантаження, котре не корелює з кількістю студентів. Одна лекція може читатись для потоку із 30 чи 130-ти студентів, і при цьому це все одно рахуватиметься як дві години навчального навантаження.

Проте оскільки гроші університету видаються відповідно до кількості ставок, приписуваних нормативами співвідношення викладачів і студентів, то саме цей показник є вирішальним. Тому кафедри змушені підлаштовувати свої запити під наявну в університеті кількість ставок. Переважно кількість ставок, що запитується кафедрами, є більшою, тому кафедри повинні коригувати штатні розписи, формально «зменшуючи» навантаження викладачів. Тобто за всього бажання кафедри дати певному викладачеві більшу кількість годин на наукову роботу, зробити цього часто немає можливості, оскільки кількість ставок для університету є чітко визначеною, як і кількість предметів, які мусить прослухати студент, а отже, прочитати викладач. Тобто кафедра не може ні найняти більше викладачів, ні зменшити кількість предметів, які викладаються, щоб розвантажити своїх співробітників.

Що буде після «покращення»?

Отже, що очікує на українську освіту в результаті реалізації президентської ініціативи?

Профспілка завляє про скорочення 48 тисяч викладачів. За нашими оцінками ця цифра є дещо перебільшеною, бо наразі взагалі чітко встановити, яка кількість викладачів буде скорочена, дуже складно. Адже формулювання пропонованих змін у Плані дій звучить досить невизначено: “збільшення показника кількості студентів на одного викладача до 18”. Очевидно, що йдеться не про скорочення окремих людей, а зменшення кількості посад. Проте за найоптимістичніших розрахунків можна однозначно говорити про те, що тисячі викладачів втратять свої посади, а ті, що залишаться, отримають більше навантаження.

При зменшенні кількості ставок необхідно буде читати ту саму кількість курсів, керувати тією самою кількістю курсових і дипломних, заповнювати ту саму кількість папірців за меншу зарплату. Тобто навчальне навантаження буде збільшено.

Тут варто згадати, що ця ініціатива Президента містить також вимогу про «приведення у відповідність з європейськими стандартами норм навчального навантаження викладачів вищих навчальних закладів».

Звісно, фраза «європейські стандарти» для української влади стала просто риторичним прийомом, котрий зовсім не обов’язково повинен означати щось конкретне. Та й в освіті єдиних «європейських стандартів» норм навчального навантаження не існує, адже ця сфера залишається в компетенції окремих країн, а не якихось наднаціональних структур. Тому варто дивитись на показники окремих країн.

Для порівняння, в Україні сьогодні законом установлена норма про те, що навчальне навантаження викладача на рік мусить становити не більше 900 годин. Це не значить, що викладач не може мати більшого навантаження, просто він матиме більше ніж одну ставку з відповідним зростанням заробітної плати. Менше ж навантаження означатиме, що викладач матиме меншу ставку й меншу зарплату. Відповідно, тижневе навчальне навантаження на одну ставку складає 20 годин.

«Європейські стандарти» у вищій освіті: реальні та уявні

У західних країнах навантаження регулюється по-різному, у деяких установлені державні норми максимального навантаження, у деяких питання належить до компетенції окремих університетів. Проте в будь-якому разі у викладачів є важелі впливу на формування навантаження через професійні спілки, асоціації, публічні дебати тощо.

Наприклад, у США відсутня єдина державна норма максимально допустимого навчального навантаження. Проте університети, зацікавлені в дослідницькій роботі викладачів, не перевантажують їх тільки викладанням. Більше того, чимало дослідників указують, що через орієнтацію на дослідження багато провідних американських університетів приділяють надто мало уваги питанням викладання. Проте це окрема тема для дискусії.

Власне, кількість часу, котрий відводиться на навчальний процес (instruction), визначається конкретно для кожного університету. Однак існують рекомендації Американської асоціації університетських професорів про навантаження. У рекомендаціях указані ліміти навантаження, які є «обов’язковими для закладу вищої освіти, котрий серйозно прагне досягнути та підтримувати адекватний високий рівень ефективності роботи викладачів у навчальному процесі та дослідженнях».

Асоціація встановлює таку верхню межу обсягу викладання: 12 годин на тиждень і не більше ніж шість окремих курсів протягом навчального року при викладанні на бакалаврських програмах; не більше дев’яти годин навантаження на тиждень при викладанні повністю чи частково на рівні магістратури чи вище.

При цьому асоціація вказує, що при такому навантаженні не варто очікувати значних досягнень у науковій роботі викладача. Оптимальним же асоціація вважає дев’ять годин на бакалаврському рівні й шість – при викладанні в бакалавраті-магістратурі чи просто в магістратурі.

У Норвегії викладачі витрачають на навчальний процес до п’яти годин на тиждень, у Швеції – 9 годин. У Франції передбачається, що з 1600 робочих годин на рік 50 % витрачатимуться на викладання загалом, включно з часом на підготовку лекцій і семінарів. При цьому в контрактах указується кількість аудиторних годин викладача – до 128 для професорів або ж до 192 на рік для молодшого академічного персоналу.

В Італії існує норма річного навантаження – не більше 350 годин викладацької діяльності на рік (тобто не тільки аудиторного, а загалом навчального навантаження). В Ізраїлі існують різні норми для викладачів коледжів та університетів: для більш орієнтованих на викладання коледжів аудиторне навантаження мусить бути не вище, ніж 12-16 годин, а університетські викладачі, більш орієнтовані на дослідження, викладають до восьми годин на тиждень.

Якщо вийти за межі західного світу, то можна побачити, що навантаження українських викладачів загалом таке саме, як у країнах зі слабше розвиненими системами вищої освіти. Так, в Індії встановлений ліміт на аудиторне навантаження старших викладачів 16 годин на тиждень, доцентів і професорів – 14 годин. У Малайзії навчальне навантаження складає 18 годин на тиждень.

Тепер про співвідношення кількості студентів і викладачів у західних країнах. Українські чиновники, котрі ризикують коментувати ініціативу про збільшення цього нормативу в Україні, посилаються на міжнародний досвід й апелюють до того, що, мовляв, на Заході співвідношення 1:18 – звична норма.

По-перше, це не відповідає дійсності. Якщо подивитись на дані ОЕСР (Організації економічної співпраці та розвитку), то середній показник співвідношення студентів і викладачів у країнах ОЕСР – 14,9 студента на одного викладача.

По-друге, у західних країнах цей показник вимірюється пост-фактум, на основі наявної статистики, а не встановлюється як обов’язковий норматив. Тобто держава просто рахує співвідношення, а не розподіляє ставки за визначеним згори нормативом.

По-третє, вищий показник кількості студентів на одного викладача не означає більшого навантаження на самого викладача. Яким же чином це можливо?

Для того щоб відповісти на це запитання, необхідно відійти від проблеми навантаження викладачів і розглянути навантаження студентів. В Україні навантаження студентів є суттєво вищим, ніж у західних країнах. Так, відповідно до норм Болонського процесу, один навчальний кредит мусить дорівнювати 25-30-ти годинам. В Україні цей показник установлено на рівні 36 годин. Тобто за формальними підрахунками українські студенти вчаться на бакалаврській програмі (240 кредитів) 8640 годин, а їхні європейські колеги – у середньому близько 6500 годин, тобто на дві тисячі годин менше. До того ж, є суттєві відмінності в підрахунку годин. Навіть звіти Болонського процесу визнають, що різні країни по-різному рахують навантаження студентів, і цей процес складно проконтролювати, тому що чітко визначити час, необхідний на самостійну роботу студента, дуже важко.

Користуючись цим, українські університети ще й суттєво занижують час, необхідний для самостійної роботи. Таким чином, більшу частину формального навантаження складає аудиторне навантаження. Тобто українські студенти слухають більшу кількість курсів і при цьому мають менше часу на самостійну роботу.

У той час як український студент слухає близько десяти курсів кожного семестру, європейські та північноамериканські студенти мають не більше п’яти курсів.

А це означає, що загалом в українських університетах значно більша кількість навчального (особливо аудиторного) навантаження. Це навантаження необхідно перекривати викладацькими годинами. Звідси й випливає непомірне навантаження українських викладачів, при тому що на одного українського викладача припадає в середньому менша кількість студентів.

І що робити?

Питання навантаження в університетах є критично важливим у контексті якості освіти. Тому воно не може вирішуватись на рівні Плану дій Президента, складеного невідомо ким.

Очевидно, що реформа в цьому питанні потребуватиме значних змін у системі вищої освіти взагалі. Серед них можна назвати першочерговими та найважливішими такі.

По-перше, необхідно зняти норматив співвідношення кількості студентів і викладачів, котрий впливає на кількість ставок в університеті. Кількість ставок повинна залежати від реального навантаження, а не від необґрунтованих змістовно нормативів.

По-друге, необхідно серйозно переглянути навчальні програми та скоротити навантаження на студентів. Вища освіта повинна давати якісні знання, що неможливо, коли студенти повинні розпорошуватись на 10-15 курсів одночасно, особливо коли частина з них – це такі критично важливі предмети, як «Цивільний захист» чи «Охорона праці».

По-третє, необхідно змінити нормативи навантаження на одну ставку (що, власне, й означає приведення норми навчального навантаження до європейських норм, як пропонує Президент), тобто для того, щоб заробити на ставку, викладачу необхідно буде читати меншу кількість курсів, а отже, година роботи викладача буде оцінюватись вище.

Ось тільки чи готові до цього і чи хочуть цього українська освіта та керівництво держави – велике питання.

Інна Совсун, Центр дослідження суспільства, Освіта.ua