Юрiй Гагарiн, українець…

12 квiтня 1961 року, коли пролунало iм’я першого у свiтi космонавта, головного лiкаря пологового будинку №1 Печерського району мiста Києва Нiну Йосипiвну Сичевську охопило невимовне хвилювання. Вона термiново запросила до себе медичний персонал:

— Вiтаю вас, колеги, з цiєю iсторичною подiєю, всi ви знаєте тепер iм’я першого у свiтi космонавта, але не всi з вас знають про те, що саме сьогоднi, саме в нашому пологовому будинку в Таїсiї Семенiвни Гагарiної народився хлопчик, якого вона вирiшила назвати Ігорем. Тож пропоную вам зайти до молодої мами i попросити її назвати хлопчика Юрiєм, тодi й у нас, у Києвi, буде свiй Юрiй Гагарiн…

Ідею пiдтримали гаряче й одностайно. Букет розкiшних квiтiв знайшовся одразу й невдовзi опинився на тумбочцi Гагарiної.

— Дорога, люба наша Таїсiє Семенiвно, — почала Сичевська, але їй не дали договорити:

— Я розумiю, я все розумiю, — плакала вiд щастя Гагарiна. — Звичайно, вiн буде Юрiєм, у такий день мiй хлопчик не має права на iнше iм’я…

З космосу — у в’язальники

Тим часом в iншому кiнцi Києва — на Демiївцi, де розташована трикотажна фабрика «Киянка», подiї розвивалися за iншим сценарiєм. Першим про полiт Гагарiна дiзнався наладчик Анатолiй Близнов. Вiн влетiв до в’язального цеху i вигукнув щосили:

— Дiвчата, негайно вмикайте радiо, у космосi людина!..

Умови в’язального виробництва не передбачають перерв у роботi, однак подiя, до якої так довго йшло людство, надзвичайно схвилювала всiх — дiвчата вмить оточили пластмасовий прямокутник радiоприймача.

«Корабель «Восток» здiйснив благополучну посадку в заданому районi, — урочисто оголосив диктор, — пiлот космiчного корабля, лейтенант Гагарiн Юрiй Олексiйович доповiв, що приземлення пройшло успiшно, самопочуття космонавта добре».

Величезний годинник на стiнi цеху показував одну хвилину на одинадцяту, а календар закарбував 12 квiтня 1961 року…

Раптом у київських робiтниць народилася iдея, яку українська й союзна преса назве «патрiотичною», i вона не матиме аналога на теренах СРСР: того дня в’язальницi Нiна Перчук, Галина Семенюк, Олена Фадєєва, Лизавета Франко, Ольга Мегедь на чолi з бригадиром Ярославою Савченко прийшли до керiвникiв «Киянки» Євгена Нiлова й Бориса Рахлiна i поклали на стiл заяву такого змiсту: «Ми, члени комсомольсько–молодiжної бригади в’язального цеху, одностайно вирiшили зарахувати до своїх лав першого у свiтi космонавта тов. Гагарiна Юрiя Олексiйовича. У зв’язку з цим беремо на себе пiдвищенi виробничi зобов’язання, обiцяємо в усьому бути гiдними iменi космiчного героя».

— Звичайно, ми не проти, — мовив Євген Леонiдович Нiлов, — але якщо ви зараховуєте людину до свого колективу, на неї треба вiдкрити особистий рахунок…

— Ми все передбачили й розрахували, — перебили робiтницi.

Не розмiрковуючи довго, директор «Киянки» Борис Григорович Рахлiн тут же пiдписав наказ: «Тов. Гагарiна Юрiя Олексiйовича зарахувати в’язальником в’язального цеху з акордно–премiальною оплатою працi». На виконання наказу бухгалтерiя фабрики того ж дня завела «Розрахункову книжку Гагарiна Ю. О.».

Так у бригадi Ярослави Савченко з’явився новий повноправний член колективу, до якого пiсля космiчної подорожi прийшла й космiчна слава. І не було в Юрiя Олексiйовича бiльш палких i вiдданих прихильникiв (по–нинiшньому — «фанiв»), нiж дiвчата з «Киянки». Вони вирiзали з газет та журналiв його портрети, на картi вiдмiчали маршрути його закордонних вiзитiв, напам’ять знали, яка країна i яким орденом його нагородила. А в п’яту рiчницю першого пiлотованого польоту надiслали листа в Зоряне мiстечко. Вони повiдомили Юрiя Олексiйовича, що ось уже п’ять рокiв вiн є почесним робiтником трикотажної фабрики «Киянка». Усi дiвчата виконують за нього виробничi завдання i всiм колективом сподiваються на вiдповiдь вiд нього. Хоча б коротку, хоча б на кiлька рядкiв…

Те, що сталося потiм, приголомшило всiх: колектив «Киянки», мiську владу, керiвництво республiки — Юрiй Олексiйович приїхав особисто. Як будь–яка звичайна людина, сiв на поїзд i приїхав…

«Космiчний» — отже, передовий

24 квiтня 1966 року попелясто–бiла «Волга» в’їжджає на територiю «Киянки», i з машини виходить вiн — перший космонавт планети! Ступивши кiлька крокiв, Юрiй Олексiйович потрапляє в обiйми вiрних i щирих друзiв. І ось уже запашний український коровай опиняється в руках космонавта.

— Спасибо, большое спасибо, — каже дорогий гiсть, а дiвчата пiдказують: українською — «дякую».

— Дякую, конєчно, дякую, — нiяковiє Гагарiн, цiлуючи коровай.

Юрiй Олексiйович iде живим коридором, i кожний метр його шляху осипаний квiтами. Ось i в’язальний цех. До космонавта звертається комсомольський ватажок Алла Степенко: «Дорогий Юрiю Олексiйовичу! Хвилюючi, неповторнi днi переживають трудiвники нашої фабрики. Ми гордi з того, ми пишаємося тим, що ви — перший космонавт планети — завiтали до нас. Ваш космiчний подвиг надихнув наших трудiвниць на новi трудовi звершення: з окремих «космiчних» бригад ми утворили «космiчнi» цехи. Подивiться на наших дiвчат — майже в кожної емблема з космiчним кораблем i лiтерою «К», що означає їхню приналежнiсть до «космiчної» бригади або цеху. І це не просто слова, в нас усi знають: «космiчний» означає передовий.

Гаряче вiтали космонавта й iншi промовцi, коли ж слово надали Гагарiну, вiн подякував за теплий прийом, за щирi й душевнi слова. А далi сказав:

— Я щасливий вiд того, що з пам’ятного всiм 12 квiтня 1961 року зарахований до вашого чудового колективу. Обiцяю гiдно пронести крiзь життя високе звання робiтника, нiколи i нiчим не заплямувати його.

Мене часто запитують: кого ви зустрiли першим, коли повернулися на Землю? Я добре пам’ятаю ту мить. То була жiнка в хусточцi. Вона стояла на полi з дiвчинкою. Дiвчинка не наважувалася пiдiйти до мене, дещо знiяковiлою була й жiнка. І тодi я сказав: «Не бiйтеся мене, я людина, пiлот космiчного корабля».

Жiнка одразу пiдiйшла, простягла руку, назвала iм’я — Ганна.

То були дуже щасливi хвилини для мене. Повiрте, такi ж щасливi хвилини я переживаю й зараз, коли слухаю вас, коли дивлюся на вас. Я пiду по ваших робочих мiсцях, у мене буде до вас чимало запитань. Очевидно, i у вас до мене є запитання?

Ще б пак! Чого вартi скупi газетнi повiдомлення, коли поруч — перша людина, яка вивела на орбiту перший пiлотований корабель?.. І запитання зринули звiдусiль:

— Якою ви бачили Землю з космосу?

— Я бачив її у блакитному ореолi. Словами це важно передати: величезна блакитна куля, темнувата по краях, лежить просто пiд тобою.

— А на Землi що бачили?

— Коли пiдi мною зникали хмари, я бачив рiки, лiси, гори. Великi мiста добре видно.

— Континенти, материки — такi ж, як на глобусi?

— Дуже схожi. Глобусовi можна вiрити. Людина свою Землю вивчила добряче. Тепер ось космос…

— Що ви вiдчували пiд час польоту, про що згадували?

— У такi хвилини згадується найдорожче, ви ж розумiєте. Матiр згадав, рiдний дiм, дiвчаток своїх. Але ж у космосi я працював: записував показання приладiв, вiдповiдав Землi й слухав її, вiдстукував ключем. Крiм того, треба було слiдкувати за своїми речами: адже я перебував у невагомостi, i речi раз у раз кудись вiдпливали вiд мене. А ось по цьому годиннику, — Гагарiн пiдводить угору лiву руку, — вимiрював час першої у свiтi космiчної подорожi.

— І як вiн пiсля космосу?

— Секунда в секунду. До речi, чимало знiмкiв пiд час польоту я зробив фотокамерою «Салют», вашого, київського, виробництва, яка також працювала вiдмiнно.

— Як зустрiла вас Земля?

— Чудовою погодою. Невелика хмарнiсть, сонце, вiтерець… І коли надi мною розкрився парашут i я вiдчув мiцнi стропи, заспiвав на весь голос, на весь всесвiт: «Родина слышит, Родина знает…»

Йому не дали закiнчити: дзвiнкi дiвочi голоси пiдхопили популярну пiсню, яка давно вже стала пiснею Гагарiна.

Наступного дня — урочистий прийом у Київськiй мiськiй радi. До космонавта звертається начальник управлiння культури Київського мiськвиконкому Володимир Валер’янович Бiлоус:

— Столиця України мiсто–герой Київ радо приймає вас у свої обiйми, — каже вiн. — Кияни люблять i поважають вас, дорогий Юрiю Олексiйовичу, ви мали i ще матимете можливiсть переконатися в цьому. Радий повiдомити, що на вiдзнаку вашого космiчного подвигу виконком Київської мiськради присвоїв ваше iм’я великiй магiстралi нашого мiста. Проспект Юрiя Гагарiна з’єднав помiж собою два промисловi райони Лiвобережжя — Дарницький i Днiпровський. На цьому проспектi живуть працiвники Дарницького вагоноремонтного заводу, Дарницького шовкового комбiнату, комбiнату «Хiмволокно». Мешканцi проспекту, що носить ваше iм’я, тримають його у зразковому станi й висловлюють вдячнiсть за те, що їм випало жити на проспектi з таким чудовим iм’ям.

А ще, Юрiю Олексiйовичу, — потеплiшав голос Бiлоуса, — радий повiдомити, що на тому Лiвобережжi пiдростає ваш тезка, однофамiлець i ровесник польоту — п’ятирiчний Юрко Гагарiн.

— Я дуже зворушений вiд усього, що сьогоднi почув, — мовив у вiдповiдь Юрiй Олексiйович. — Бажаю Юрковi Гагарiну вирости гiдним сином України, а жителям проспекту Юрiя Гагарiна, всiм киянам — нових трудових звершень, щастя в особистому життi.

У вашому чудовому мiстi я перебуваю на запрошення колективу трикотажної фабрики «Киянка». Учора я ходив фабрикою, бачив, як трудяться робiтницi, розмовляв iз ними. Потiм виступив i запитав: мабуть, важко працювати за себе i за космонавта, та ще й перевиконувати виробничий план?

Вони кажуть: «Ну що ви, Юрiю Олексiйовичу, чи не важче було вам у тiснiй кабiнi космiчного корабля першим серед землян пiдкорювати простори всесвiту?».

Отакi вони, дiвчата з «Киянки» — справжнi киянки.

Керiвники мiськвиконкому запросили Юрiя Олексiйовича здiйснити подорож по мiсту, ввечерi в Театрi опери та балету вiн слухав безсмертну оперу «Запорожець за Дунаєм».

…Триденне перебування Юрiя Гагарiна в Києвi добiгало кiнця. Та воно було б неповним, якби космонавт не зустрiвся з українськими вченими. І ось уже урядова «Чайка» зупиняється бiля готелю. Та перш нiж рушити до Академiї наук України, Гагарiн має виконати одне невiдкладне завдання — запросити дiвчат iз «космiчних» бригад до себе.

Вiн пiдходить до автомобiля i раптом… рiзко повертає назад. Просто у вестибюлi сiдає до першого–лiпшого телефонного апарата, набирає потрiбний номер i чує, як галасують зворушенi запрошенням дiвчата:

— Ми приїдемо, Юрiю Олексiйовичу! Обов’язково приїдемо.

Як Гагарiн на «Киянцi» верстат полагодив

Нiколи i нiде я не бачив такої Книги пошани, як на трикотажнiй фабрицi «Киянка»: призначена для виробничого колективу, вона вiдкривається портретами космонавтiв найпершого гагарiнського набору. Перший серед них — Юрiй Олексiйович Гагарiн. Короткий запис: «За видатнi досягнення в освоєннi космiчного простору тов. Гагарiн Ю. О. навiчно зарахований почесним робiтником фабрики «Киянка».

Цi ж слова повторює меморiальна дошка на фасадi в’язального цеху. Тут, бiля пам’ятної дошки, вiдбулася моя зустрiч iз колишнiми «космiчними» дiвчатами, патрiотичну iнiцiативу яких так високо оцiнив Юрiй Олексiйович Гагарiн. Тодi вони лише починали свiй трудовий шлях, а тепер передi мною уславленi майстри своєї справи, ветерани виробництва, заслуженi працiвники легкої промисловостi України, мудрi наставники молодi.

— Ідея зарахувати Юрiя Олексiйовича до нашої бригади виникла якось природно, — починає розмову Ярослава Василiвна Савченко. — Його подвиг сколихнув усiх нас, ми не могли i не хотiли стояти осторонь такої фантастичної i водночас романтичної справи, як освоєння космосу. Наявнiсть у нашому колективi першого космонавта вiдкривала перед нами можливiсть хоча б подумки долучитися до смiливцiв, якi пiдкорюють космiчний простiр. І ще: постiйний зв’язок з Юрiєм Олексiйовичем Гагарiним зробив насиченiшим i змiстовнiшим наше життя.

— Той квiтневий день уже далекого 1966 року став щасливим для багатьох iз нас, — каже Олена Федорiвна Фадєєва. — Нiколи не забуду його i я. Уявляєте, стою бiля в’язальної машини i бачу, як просто на мене iде не хто–небудь, а… Юрiй Олексiйович Гагарiн. Дивлюся на нього i не можу вiдвести погляду, констатую лише, що машина вiдстукує вже «не те». Але руки не слухаються мене.

Пiдходить Гагарiн, вiтається зi мною, тисне руку:

— Ознайомте мене з вашою технiкою.

— Вона у нас не така довершена, як у вас.

— Я бачу це, — каже Гагарiн i вимикає верстат. — Треба перемотати шпулi, у вас кiлька обривiв. Та й шестернi не завадило б змастити.

— А звiдки ви все це знаєте? — здивовано запитую я.

— Ми в ремiсничому всiляку технiку вивчали.

І тут же разом зi мною почав лагодити верстат. А коли машина пiшла, ми з ним поглянули один на одного i розсмiялися.

Саме цей момент i зафiксував якийсь спритний фотограф.

Та яким же був мiй подив, коли через багато рокiв потому я побачила у Москвi в павiльйонi «Космос» на ВДНГ це фото, збiльшене до розмiрiв плаката з написом «Гагарiн i робiтниця». Привозила сюди чоловiка, сина з дочкою i була дуже щаслива.

— Ви обiцяли Юрiю Олексiйовичу приїхати до нього в гостi. Чи здiйснився цей намiр?

— Так, — каже Галина Денисiвна Семенюк. — Упродовж року це право виборював увесь наш колектив, але поїхали кращi з кращих. Старанно готували ми й культурну програму, враховували, що Юрiй Олексiйович небайдуже ставиться до української пiснi, українського слова.

У Москвi нас зустрiчав космонавт вiд України Павло Попович, неподалiк стояв i автобус iз написом «Зоряне мiстечко».

Прибувши на мiсце, ми одразу потрапили в гостиннi обiйми родини Гагарiних. Нас почастували пельменями, напоїли чаєм, i кожна з нас вiдчула себе, наче в рiдному домi.

Нiколи не забуду пухкого альбома зi свiтлинами Юрiя Олексiйовича. Ось вiн — у школi поруч з учителькою, а ось — у колi учнiв Саратовського iндустрiального технiкуму, на знiмку в новiсiньких лейтенантських погонах напис: «Моїй Валi, дорогiй, палко коханiй. Нехай фотографiя допоможе тобi зберегти нашу вiчну всеперемагаючу любов. 16.03.58. Юрiй».

І от у бiленькому халатику медичної сестри вперше бачимо фото дружини Юрiя Олексiйовича — Валi. Усiх нас вразили прекраснi, мудрi слова, адресованi Юрiю — коханiй людинi. З дозволу Валентини Гагарiної всi ми, пам’ятаю, переписали їх: «Юро, пам’ятай, що ковалi нашого щастя — це ми самi. Перед долею не схиляй голови. Пам’ятай, що чекання — це велике мистецтво. Зберiгай його до найщасливiшої хвилини. Валя».

На подальших свiтлинах Юрiй i Валентина поруч, далi бачимо, як тягнуться до батькiв їхнi дочки — Оленка та Галя. Та що там фотографiї, коли бiля тебе вся гагарiнська сiм’я!

З ПЕРШИХ ВУСТ

Заключне iнтерв’ю дає… Юрiй Гагарiн — викладач, кандидат фiлологiчних наук.

— Передусiм, Юро, кiлька слiв про ваших батькiв.

— Будь ласка: батько, Павло Фролович — кадровий робiтник заводу «Арсенал», мати, Таїсiя Семенiвна, очолювала один iз вiддiлiв Інституту автоматики. Тато мiй росiянин, мати — українка, i цього досить, аби я мав українське свiтовiдчуття, а вiдтак вважав себе українцем.

— Я знаю, що ви служили в Ракетних вiйськах стратегiчного призначення. Вмiєте керувати автомобiлем, непогано розумiєтеся на радiотехнiцi, навчалися на механiчному факультетi Інституту харчової промисловостi. І раптом — фiлологiчний фах.

— Коли я вчився в п’ятому класi, вчителька лiтератури сказала менi: «Юро, незабаром ми будемо вiдзначати День космонавтики. Спробуй написати вiрша до тiєї дати, за твоїм пiдписом вiн матиме особливе звучання».

Прийшов додому i без особливих труднощiв написав одразу два вiрші. Невдовзi вони з’явилися в республiканськiй молодiжнiй газетi. Вважаю, що це й визначило моє майбутнє: хоч би де був, хоч би чим займався, а вiршi писав. З’явилася й власна збiрка «Першi кроки», а з нею — й любов до лiтератури.

— Чи позначилося на життєвому шляху ваше прiзвище, ваше iм’я?

— Звичайно. Оскiльки я Юрiй Гагарiн, то змушений продумувати кожен свiй вчинок, кожне слово: вiдповiдальнiсть надзвичайна. Спробуй зробити щось не те, одразу дорiкнуть: «А ще Юрiй Гагарiн…»

Тож у всьому доводиться бути взiрцем: в армiї був вiдмiнником Збройних сил, в унiверситетi — вiдмiнником навчання, командиром студентського будзагону.

Трапляються, щоправда, i курйози. У вiйськкоматi, пам’ятаю, звертається до мене воєнком:

— Прiзвище?

— Гагарiн.

— Ім’я?

— Юрiй.

— Облиште жарти! Називайте справжнi данi.

Довелося пред’являти паспорт.

— Чим займаєтеся у вiльний час?

— Люблю музику, перекладаю на неї свої вiршi, пiд власний акомпанемент на гiтарi сам їх i виконую.

Юра знiмає гiтару, непоганим голосом наспiвує пiсню про свого знаменитого тезку й однофамiльця:

«Знаєте, каким он парнем был?

На руках весь мир его носил…»

Анатолій Сігалов, Україна молода