У Чорткові несподівано мелодія пронизливої пісні Beatles про кохання переслідувала мене, не даючи можливості зосередитись. Я уявляв їх двох на цих вузьких вуличках старого міста. Так. Їх двох – маму і тата. У шістдесятих вони зустрічалися тут. Можливо, навіть на цій вуличці, де я саме й стою. І якщо я навіть щось прикрашу, бо не знаю усіх деталей історії їхнього кохання, то мені допоможе ця пісня. Голос Джона Леннона – прості й зрозумілі слова. Зрозумілі й прості для всіх, хто свій перестук серця хоче налаштувати на перестук іншого серця. Так налаштовують струни гітари або скрипки. Я переконаний, що мій батько міг бути тоді у Чорткові бітлом і бітником одночасно. Він же ровесник Леннона. Здається, що у Чорткові мої батьки й познайомилися: студентка місцевого педучилища і молодий водій третього класу. Діти війни. Повоєнне покоління у шевйотових плащах. Не для них були тодішні парижі і нью-йорки. Я не можу нічого сказати їм, окрім вдячності за можливість свого народження. Ні більше, ні менше.
То хто-небудь слухає мою історію?
Потім вони розлучилися. І як траплялося в таких випадках – я залишився з мамою. А мамина родина викреслила батька – так, наче його у нас й не було. Його фотографії порвали і викинули. А його весільне ýбрання, якого він чомусь не забрав, було перешито. Згодом матерією з костюма церували старі куртки і навіть мої хатні штани. Пам’ять про батька розпорювали, а потім її зашивали. Звідси починається найбільш втаємничене життя мого батька. Воно залишилося для мене закритим, його голос – невпізнаваним, а колір очей – не знаним. Ми прожили з ним паралельно, ніколи не подавши один одному руки і не проронивши один до одного й слова. Як так могло статися? Сталося.
На його смерть я написав вірш:
Я називатиму кожну пучку світла Іваном
я згадуватиму дрібниці яких – на жаль – не багато
Сян біжить за тобою – ти втікаєш від Сяну
Дубно летить наді мною – і я його не дістану
хоч намагаюся підстрибнути і дістати
Потім історія про батька з’явилася в есеях «Дубно, біля Лежайська» і «Чортків». А тоді – в оповіданні «Польський ровер, руска рама». Я просто придумав наше життя у Чорткові на початку сімдесятих. Нічого такого не було. Ніколи ми разом – тато, мама і я – не мешкали в Чорткові. Я зробив літературою те, чого не було. І батько став літературою. Таким було моє бажання – щоби ми побули разом, втрійку, хоча б на сторінках оповідання. І ще у мене було питання до нього. Ні, не про стосунки з мамою чи зі мною. А про Beatles. Про те, чи слухав він цю групу тоді у свої двадцять? Мені чомусь здається, я майже переконаний, що – ні. І ще я переконаний: якби він їх слухав, то, може, й у нашій з ним родині усе склалося б по-інакшому. Може, ще й тому ця пісенька переслідувала мене. Інколи пісні змінюють життя людини, а інколи й цілого покоління.
Тепер мені переслали батькові фотографії.
Чи міг би я запитати мовою, якої мій батько не знав, і піснею Леонарда Коена, якої він ніколи, мабуть, також не чув, про страх і бруд, боягузтво і сором?
Чи міг би я запитати про речі, що наповнюють наше життя особливим змістом?
Тож хто слухає мою історію і хто за неї відповідає?
Цей ледь усміхнений чоловік на фотографії, вбраний в білу сорочку із сонцезахисними окулярами, зачепленими за борт светра? Чи я?
У нас все-таки була одна зустріч, якої я не можу забути. Я був студентом другого курсу. Ми зустрілися в чайній, куди я прийшов купувати помідори, бо базарські майстри тинькували дідову хату. Коли я підійшов до скляної вітрини, батько замовляв собі сиґарети і буфетчиця обслуговувала його. Я упізнав батька. І став поруч, чекаючи поки він замовить і піде. Буфетчиця була дідовою сусідкою і добре знала нашу родинну історію, тому вона з відкритим ротом дивилася на нас обидвох. І тоді батько повернув голову у мій бік. Він також мене упізнав. Ми дивилися один на одного і мовчали.
Нарешті він забрав свої сиґарети і пішов до свого столика.
Я купив помідори і вийшов з чайної.
І скільки б разів я не повертався до цієї нашої зустрічі, я досі не розумію, чому ми не кинулися в обійми? Або чому не проронили ані слова? Або не потиснули один одному руки?
Він узяв пачку сиґарет і пішов до свого столика. Я не бачив, як він припалив сірником сиґарету, але він припалив і закурив. Про що він тоді думав?
Після цієї випадкової зустрічі ми більше ніколи уже й не бачилися.
І коли я показав фотографію батька молодшій дочці, вона сказала: «He’s a handsom guy», що означає «класний фацет».
І я усміхнувся, тому що приходить час, коли ти повинен знати про свого батька усе.
Коментарі вимкнені.