Галичина: мультикультурна чи ксенофобська? Дійсний стан і перспектива

Тези виступу історика Василя Расевича на засіданні Галицького дискусійного клубу «Mytusa» 14 травня 2011 р.

Перш за все хотів би обумовити кілька засадничих моментів. Нещодавно керівник Клубу Володимир Павлів написав дуже добрий текст, де фактично розклав по поличках основні поведінкові характеристики галичан. Зрозуміло, що ми послуговуємося тепер такими термінами як «Галичина» і «галичани» виключно для зручності означення населення трьох колишніх галицьких областей. Було б великою помилкою після молоху Другої світової війни та «інтернаціоналізуючої» політики СРСР шукати якогось чистого етнічного первня, якому можна було б приписати якісь спільні колективні риси. Чому я кажу, що ми вживаємо ці терміни для зручності? Та тому, що хоча національно-патріотичні середовища колишньої Галичини істотно відрізняються від подібних рухів Центральної або Східної України, але все ж їхні представники не перестають бути українцями, а навіть навпаки – претендують на роль найправильніших українців. Хотів би наголосити на тому, що про питомо галицькі особливості політичного руху ми можемо говорити тільки до міжвоєнного періоду. Тобто до часу, коли в українсько-руському русі Східної Галичини повністю не утвердився і не здомінував український напрям. Всі українські політичні організації колишньої Східної Галичини перейшли на соборницькі позиції і марили Великою Україною, поділяючись виключно щодо вибору шляхів і методів досягнення цього ідеалу.

Що ж до ксенофобських настроїв населення трьох західноукраїнських областей, то не заглиблюючись у соціологічні теорії про природу ксенофобії, хотів би сказати, що у випадку «галичан» мова йде про перевагу культурно-історичних мотивацій у їхньому ворожому сприйнятті росіян та поляків.  Багато десятиліть боротьби по різні боки фронту привели до переконання, що нарешті у «своїй» державі, можна надолужити всі поразки та образи, які завдавали українцям їхні «окупанти». В Україні найнижчий рівень ксенофобії спостерігався на момент проголошення державної незалежності. Далі помітним був тільки ріст нетолерантного і упередженого ставлення до інших етнічних груп. Провідна роль в цьому процесі безумовно належала УНА-УНСО. Саме тоді виходять перші «сигнали» для росіян, що вони тут не бажані. І тут не тільки традиційне пояснення від « Теодора Адорно, який вважав, що нетерпимість є елементом авторитарної системи, яка пригнічує особистість і змушує людей шукати якийсь об’єкт для виміщення образ на ньому». Але, як вважають українські дослідники, «тут також не йдеться про звичайного «цапа відбувала», адже цей об’єкт повинен бути «історично підкріпленим і виступати як незаперечний елемент традиції », та бути дефінійованим в застиглих та добре відомих стереотипах» ().

Найвищий рівень етнічної нетерпимості до етнічно і культурно споріднених груп спостерігається саме у Західній Україні. Так, за даними соціології станом на 2008 рік, індекс національного дистанціювання за семибальною шкалою Паніної фіксується на Заході України на таких показниках:

–  Росіяни – 4 бали

–  Євреї – 5,4

Тільки 27% західних українців готові допустити у свою сім’ю російськомовних чужинців. Що означає ця мова цифр? Від чотирьох до п’яти балів означає національну відокремленість та відмежованість групи. Більше п’яти балів означає ізольованість та приховану ксенофобію. Соціологи дають різне пояснення джерел ксенофобії в регіоні. Найбільше це пов’язують і структурою населення: переважає міське чи сільське. Всі соціологічні дослідження показують найвищий рівень упередженості до чужих у селян. Рівень ксенофобських настроїв спадає рівнопропорційно до величини міст. Також на рівень ксенофобії істотно впливає освітній рівень. Чим нижча освіта – тим більше в людини упереджень щодо загрози, яка виходить від чужих. Є ще також економічні чинники, пов’язані з нерівними умовами конкуренції, але сьогодні про це не буду говорити.

Оскільки у випадку «галичан» центральне місце займає оборона їхньої культурно-історичної традиції перед нападками різного роду «чужинців», то я зосереджуся сьогодні саме на цій проблематиці.

 

Мультикультурність в минулому

Галичина не була мультикультурною, бо різні народи не жили «разом», вони жили «поруч». Явище мультикультуралізму характерне для кінця ХХ століття. Це була свого роду формула для того, щоб впорядкувати життя різних суспільств після чергового великого переселення народів. Свідченням тому, що Галичина була поліетнічною, але не мультикультурною є те, що народи жили відособлено і глибина їх взаємовпливів була мінімальною. Рівень взаємопроникнення культур був також мінімальним, оскільки нагадував дорогу з одностороннім рухом – долучення до польського національного проекту було можливим тільки через цілковиту асиміляцію русинів або ж євреїв. Претензія мати власну, окрему (не потішну) культуру мала бути не тільки обґрунтованою, але й готовою захистити себе. А оскільки два народи русини і поляки претендували на одну й ту ж територію, то ні про яке серйозне взаємопроникнення культур не йшлося. Статистика змішаних шлюбів греко-католиків з римо-католиками неухильно демонструє, що мова йшла швидше про полонізацію. Особливо характерною ця тенденція була для міського населення. Саме через брак взаємовпливу дійшло до етнічних катастроф ХХ століття, бо сусіда було потрактовано як чужинця.

Австрійський період, а точніше середина ХІХ ст. давали шанс законодавчого закріплення певної гармонії у міжнаціональних відносинах. Галицькі русини спромоглися тільки в 1848 році на один із найбільш ліберальних документів у своїй історії – «Браття Русини» – відозва Головної Руської Ради. В подальшому боротьба націоналізмів польського й українського звели ці всі потуги нанівець. Перша світова війна фактично знищила русофільську орієнтацію. Це сталося не тільки через фізичні переслідування, але й через зникнення самого об’єкту притягання – Російської імперії. Перший єврейський погром у Львові 1918 року став проявом польської домінації в місті й колишній Галичині. Українсько-польська війна винесла остаточний вирок можливості мирного співжиття двох народів в одній державі. Події літа 1941 вже були погромом індоктринованим українським населенням «жидокомуни». «Жидокомуна» була однією із центральних фігур нацистської пропаганди на українських землях. Прихильники інтегрального націоналізму так само охоче включили цю риторичну фігуру до свого ідеологічного арсеналу. Небезпечна гра з історичною пам’яттю в незалежній Україні і намагання вмонтувати ці сюжети як «позитивні» і «виправдані», привела до відчутної поляризації в поглядах і трактуванні Голокосту, Голодомору та «української» причетності до них. Така поляризація веде не тільки до поляризації Захід-Схід, але й до розламу в середині суспільства по лінії Захід-Захід.

 

Зміни внаслідок Другої світової війни

Зміни внаслідок Другої світової війни, що вплинули на констеляцію взаємних упереджень: винищення євреїв, українсько-польський конфлікт (спроби етнічних чисток, не тільки з українського боку, але й польське гасло «Українці за Збруч»). Преференції галицьким українцям з боку нацистської влади, остаточне протиставлення полякам. Колаборація українців. Бажання «справедливої» помсти полякам за свою поразку в українсько-польській війні та за політику пацифікації. Калькуляції взаємних образ.

Радянізація Західної України, русифікація. Депортації поляків. Ототожнення в сучасній колективній пам’яті радянської влади з російською – етнізування проблеми. Вигідна комбінація для українських націоналістів, бо за терміном «совєти» та «москалі» приховується участь східних українців по боці радянської влади, що однозначно шкодило б міфові про соборну українську націю. Репресії проти українського населення за зв’язок з українським рухом опору. Проблема відносин між «завойовниками» і «завойованими». Терор українських повстанців проти українського населення з метою не допустити колаборації з радянською владою.

 

Структура радянської влади.

Обмеження кар’єрного росту через два анкетних пункти: перебування на окупованій території та наявність родичів за кордоном. Взаємні стереотипи і упередження: «українські селюки» та радянські «культуртрегери». Поділ на українців та «освободітєлєй». Урбанізація. Українізація міст сільським населенням: труднощі породжені системою прописки. Радянська кадрова політика. Зростаня чисельності місцевих кадрів у радянських партійних органах. Заперечення теперішніми політичними активістами своєї участі в роботі комуністичних та радянських органів, списування усіх радянських негараздів на чужинців. Існування ще одного українського центру – діаспора. Роль діаспори як хранителя справжніх українських цінностей. Індоктринованість діаспорних цінностей.

 

Розвал СРСР і рух за незалежність

Наднаціональний характер перших політичних організацій. Падіння рівня життя, зубожіння населення і ріст ксенофобських настроїв. Поява партій та рухів правого націоналістичного спрямування – спроби встановлення «історичної справедливості» заднім числом. Кадрова «компенсація», як дзеркальна відповідь радянській епосі. Походження – замість професійності. Пошук ворогів. Етнізація проблеми.

Поява партій, що сповідують етнічний «інтегральний» націоналізм. Дискусії навколо «титульної» нації. В мовно-культурному плані ця теза є незавадною, але вирізнення серед інших громадян окремої групи за етнічною ознакою і надання цій групі певних переваг – неприпустимо.

Прояв ксенофобії у псевдонаукових дискусіях про національні назви, національну спадщину та глибину традиції. Псевдолінгвістична дискусія навколо вживання назв «євреї» та «жиди». Спроби легітимізації назви «жиди» як форма прихованого антисемітизму. Соборність української нації через тезу: погроми в Західній Україні 1941 р., як симетрична відплата за Голодомор, організований «жидокомуною».

«Москалі», «московити» та  «угро-фіни», «азіати», «освободітєлі» – зашиті кліше, які вживаються для підкреслення чужорідності росіян для території Галичини. «Москалі» – колективна, збірна назва, щоб представити радянський період, як виключно російський і мінімалізувати причетність до нього українців. Представити участь в комуністичному русі як виключно чужу і ворожу українській природі. «Московити» вживається для того, щоб заперечити панівну в радянський час концепцію про три братні народи. При цьому «московитів» позиціонують як зіпсутих фіно-угорською та монголо-татарською кров’ю слов’ян (чистота типу відіграє надзвичайно важливу роль у цьому підході). «Освободітєлі» – вживається для іншування росіян і водночас для відмежування українців від участі в радянському житті. А також для того, щоб представити довоєнний період, як час домінування української культури і знищення її радянськими прибульцями. Тут як місцеві позиціонуються українці (поляків нема), а агресивними прибульцями виступають росіяни.

«Галіцаї», «свідоміти», «вуйки», «бандерлоги», «нацики», «румунсько-польсько-єврейське плем’я», «гірський карпатський народець» – пейоративні назви для українців-галичан. Всі вони вживаються для того, щоб наголосити на «недоукраїнськості» галичан, їхній меншовартості у порівнянні з радянсько-російськими українцями. «Бандерлоги» вживається для того, щоб представити усіх західних українців палкими прихильниками інтегрального націоналізму та ОУН Бандери. Позиціонуючи їх таким чином, як нацистських колаборантів, котрі разом з німецькими націонал-соціалістами зазнали поразки в Другій світовій війні, а отже тепер не мають права голосу взагалі.

«Пшеки», «ляхи» – це обіходні негативні назви поляків, які в сучасній колективній свідомості фігурують як загарбники споконвічних українських земель і міста Львова, заснованого українським королем Данилом Галицьким. Щодо поляків найчастіше вживається означення «зайди». Таким чином моделюється така собі ідеальна схемка, коли ще в пізньому середньовіччі територія Галичини було виключно українським тереном, на який напали і загарбали поляки. Ні слова про те, що ті поляки, які замешкували Галичину до 1939 року в своїй переважній більшості були уродженцями цих земель з діда прадіда, а отже мали таке само право вважати її своєю батьківщиною. Найбільш поширеним стереотипом у тлумаченні українсько-польського конфлікту  періоду Другої світової війни стала теза: «Ми були у себе вдома і мало право вигнати польських зайд і окупантів зі свого дому».

Дуже багато негативних історичних стереотипів спровоковані незнанням історії. От і вчора на одній із телепрограм було сказано, що червоний прапор є символом сталінського тоталітаризму, але далі було зроблено хибний з точки зору історика висновок – через те, що радянська влада депортувала і знищила українську інтелігенцію Львова. Хибність твердження полягає в тому, що серед міського населення Львова українці ніколи не переважали. Станом на 1939 рік процентне співвідношення було приблизно таким: 50% –  поляки, 32% – євреї, 17% – українці. Станом на 1945 рік поляки були депортовані, євреї винищені, а українці частково винищені, а частково, побоюючись радянської влади, відступили разом з німцями. Тобто від старого населення міста Львова лишилося тільки 6-7 відсотків. Так, що Львів за населенням був абсолютно новим містом. І в ньому новаками і прибульцями були не тільки українські селяни та міщани з галицьких містечок, але й ті радянці, які переселилися до Львова після 1944 року. Львів так само ніколи не був центром українського підпілля і статус столиці українського націоналізму отримав в останнє десятиліття радянської влади. Натомість, радянська влада непомітно намагалася утвердити думку про спадкоємність, перебрану у поляків. Мовляв, ми їх перемогли, то ми і спадкоємці. У цьому спадкові відмовлялося українцям, вказуючи останнім на те, що міста були польськими, а українці були в основному сільським населенням, а отже не можуть претендувати на культурну спадщину своїх гнобителів. Наслідки такого позиціонування ми пожинаємо до тепер.

Одна з форм легітимізованої ксенофобії – боротьба з українофобією. Найбільше зустрічається псевдонаукових відповідей міністрові Дмитру Табачнику. Фактично переінакшується весь етногенез слов’ян, переписується давня та новітня історія. Такі відповіді є дзеркальним відображенням написаного Дмитром Табачником. Обігравання його ніби то неукраїнського походження, насильне приписування приналежності до євреїв. При чому це трапляється і в офіційних документах, що безумовно веде до нагнітання і ескалації антисемітських настроїв в Галичині. Студентський спротив міністрові Табачнику на початках спрямовувався не тільки проти його образливих тез щодо галичан, але й через звинувачення в існуванні міфічної єврейської змови проти українців.

Пропаганда етнічного націоналізму під виглядом соціал-націоналізму. Зведення ксенофобії в ранг офіційно легітимізованої політики: глорифікація ОУН та Степана Бандери. Спроби побудувати моноетнічну націю, яка мала б абсолютну перевагу у всіх суспільних та державних царинах.

Історія показує, що Галичина може бути сильною тільки у випадку взаємодії усіх сил і культур. Спроби нав’язати домінування одного етносу і його варіанту культурно-історичної традиції веде в нікуди, робить цей регіон слабким і вразливим щодо викликів сучасності. Єдиний вихід – формування політичної нації. І ще варто пам’ятати, що історична ідентичність це тільки одна зі складових формування національної ідентичності і зовсім не центральна.

Галицького дискусійного клубу «Mytusa»