Тернополяни дізнаються про рідне місто нові маловідомі факти
Любомира Бойцун перша почала розповідати тернополянам про рідне місто. Її статті в одній із місцевих газет чекали з нетерпінням, а вихід книги «Тернопіль у плині літ» спричинив справжній фурор. Досі для багатьох це видання є цінним джерелом. Книга народжена з великої любові до рідного краю і бажанням поділитися зібраними матеріалами про нього. Сьогодні вона завершує роботу над перевиданням книги «Тернопіль у плині літ». Цей своєрідний літопис поповниться новим розділом і цікавими маловідомими фактами.
Поява книг про Тернопіль – позитивне явище
«Зараз триває робота над останньою частиною «Тернопіль в період Другої світової війни – 1939-1945 рр.», яка завершиться коротким епілогом про повоєнні роки і відбудову міста. Усі розділи доповнені новими фактами, спогадами і ілюстраціям. Цього разу більше уваги присвятила розділу «Стара пошта – Ратуша». До слова, найстаріша ратуша у нашому міста знаходилася на Старому ринку, на жаль, вона не вціліла. Тож розширила розділ про тернопільське самоврядування», – розповідає Любомира Бойцун.
Краєзнавець у своїй книзі прагне заінтригувати читача назвами розділів. Пані Любомира зазначила, що є ще чимало цікавих фактів з історії Тернополя і його жителів, тому краєзнавцям є де розвернутися. Сьогодні паралельно із підготовкою «Тернополя у плині літ» триває робота над ще трьома книгами про наше місто інших авторів. «Я вважаю позитивним той факт, що з’являються нові видання про Тернопіль. Це однозначно добре, адже ще декілька років тому таких книг було дуже мало. Вдалі чи невдалі такі експерименти, але вони дають можливість тернополянам більше дізнатися про рідне місто. Головне, щоб кожен автор шукав свій індивідуальний стиль у дослідженнях, цікаві теми, – зазначає Любомира Бойцун. – Після видання першої книги я продовжувала свої пошуки, зокрема писала статті для регіональних ЗМІ. Хочу сказати, що матеріалу більше, ніж достатньо, головне, щоб у дослідників було бажання цим займатися».
Кожен бургомістр залишив слід в історії Тернополя
У новому виданні пані Любомира детальніше розповідає про відомих діячів нашого краю, подає їхнє бачення розвитку міста, політичні погляди. На її думку, діяльність місцевого самоврядування, незважаючи на багатонаціональність населення міста, була спрямоване на розвиток Тернополя. Кожен керівник намагався знаходити компроміс між представниками різних націй і політичних сил задля інтересів міста, хоча бувало всяке: минуле й сьогодення немов перегукуються. Можна сказати, що тоді була багатовекторна внутрішня політика, яка сприяла розвитку міста. Про це свідчить і наявність залізниці, яку спершу планували провести зі спорудженням вокзалу в селі Біла. Представники місцевого самоврядування доклали всіх зусиль, щоб вокзал, або, як тоді казали, «двірець», спорудили саме у Тернополі. Це спричинилося до розширення і розвитку міста та становлення його як одного із важливих економічних центрів.
«За правління кожного бургомістра з’являлися нові будівлі, парки, які і сьогодні служать тернополянам і місту. Старі школи й досі виконують функцію освітніх закладів. Одну з них добудували і заснували у ній політехнічний університет. Приміщення п’ятої школи спершу мало призначення притулку, але сьогодні в її приміщеннях проводяться уроки. Українська гімназія – це також стара школа, 1901-го року забудови. До речі, під час її освячення промову виголошував сам Володимир Лучаковський. Щодо прізвища цього бургомістра, то навіть у документах того часу маємо два варіанти: Лучаківський і Лучаковський. Про це також буде у перевиданій книзі, – інтригує пані Любомира. – Просто смішно, як деякі наші дослідники стверджують, що цей бургомістр був неабияким франтом.
Це суб’єктивне судження, оскільки він одягався так, як й усі тогочасні інтелігентні люди. Подивіться навіть на тодішні світлини й ви зрозумієте епоху та її подих. Кирзаки й фуфайки нам уже принесли «визволителі» у 1939-му. Тож негоже було бургомістру міста виглядати гірше всіх. Міські жителі того часу носили дуже пристойний одяг. Володимир Лучаковський ходив у габіку (капелюх-казанок), фраці, сюртуку, і це було цілком звично. Але суть не в одязі, а в його діяльності як керівника міста та його громадській активності. Звичайно, він долучився до розвитку міста, хоча не можна применшувати заслуги інших бургомістрів, які також вболівали за Тернопіль. За його каденції нарешті завершили будівництво нового міського шпиталю, збудвали приміщення Міщанського братства (тепер тут філармонія) та Єзуїтський костел (пізніше там розмістили швейну фабрику), запрацювала електрівня. Поважали його як одного з найактивніших учасників українських товариств, зокрема він причетний до купівлі й розбудови приміщення «Української бурси» та відновлення прав Фундації князя К.Острозького та будівництва «Заведенія» – притулку для зубожілих старих міщан. Знали імпозантного крайового адвоката як й соліста відомого в місті товариства «Друзів музики», яке спричинилося до відкриття музичної школи, де навчалася Соломія Крушельницька.До речі, вони обоє виступали навіть на ювілейному концерті цього товариства. Безперечно, постать Володимира Лучаковського цікава й багатогранна, але про неї варто говорити в контексті тієї епохи.А бургомістром обрали його в першу чергу за толерантність і професіоналізм.
Пані Любомира стверджує, що інші бургомістри, незалежно від національності, теж дбали про місто. Володимир Мандль увійшов в історію як засновник міського саду, себто Старого парку. Не варто забувати й про помітні особистості в життєписі міста. «Обов’язково потрібно згадати посла сейму Степана Барана, пароха Тернополя отця Володимира Громницького, братів Бриковичів – правника Степана та викладача гімназії Ілярія. Вони були членами Міщанського братства та інших українських громадських інституцій. Дуже багато для Тернополя робила українська інтелігенція, особливо гімназійні вчителі, а також міщанські родини», – додає Любомира Бойцун.
Тернопіль має свій менталітет, багату історію діяльності громадських організацій. До війни наше місто було багатонаціональним населеним пунктом. Українці, поляки та євреї мирно вживалися, водночас був високий рівень побутової культури, уміння спілкуватися, хоча всі відстоювали свої національні інтереси. Польські священики ходили на сповідь до українських, а українські – до польських. І на міських урочистостях збиралися представники різних національностей.
Коментарі вимкнені.