Чергова індустріалізація країни. Тепер сміттєва?

На веб-сторінці www.business.ua , стверджується, що “нині українське конкурентне середовище у сміттєвому бізнесі (сортування і переробка) є цілком сприятливим для інвестицій, оскільки сортувально-переробних підприємств небагато, а муніципальних відходів – великі потоки, при цьому в Україні немає централізованої національної системи сортування і переробки відходів”.
Дійсно на національному, державному рівні поки-що не відчувається іншої окрім декларативної зацікавленості у розв’язанні проблеми. Органи місцевого самоврядування проявляють трохи більшу чутливість до цієї проблеми, бо Законом про відходи її вирішення скинуто на їх плечі, правда, для фінансової підтримки цих плечей Закон не передбачив конкретно нічого. Тому ініціативним підприємцям теоретично можна розраховувати на підтримку місцевої влади при створенні підприємств збирання, сортування і переробки комунальних відходів.
Окремі експерти (поки-що їх не багато) стверджують, що кошти, вкладені у придбання і введення в експлуатацію відповідного обладнання, можуть окупитися впродовж декількох років (найкоротший термін окупності – 6 місяців) при досить високій рентабельності – від 20% до 50%. Поступове освоєння виробництва виробів з вторинної сировини (глибока переробка відходів) може максимізувати його рентабельність.
Водночас чимало підприємців-перевізників відходів часто запевняють про збитковість сааме цієї їхньої діяльності через заниженість відповідних тарифів і стверджують, що продовжують займатися цим бізнесом зі стратегічних міркувань і покривають свої збитки коштом прибутків від інших видів діяльності. Дійсно, контроверсійності у цьому підприємницькому секторі не бракує, однак постійно відчувається зацікавленість ним як з боку вітчизняних, так і зарубіжних підприємців – їх приваблює потужний потенціал нашого комунального господарства, не зважаючи на його запущеність.
За усередненими оцінками спеціалістів середньостатистична людина створює впродовж року близько 250 кг побутових відходів (за Державними будівельними нормами України ДБН 360-92 “питома річна норма побутових відходів на одну людину в Україні складає 1,4 м3 за рік “ – скільки це буде в кілограмах чи тонах ніхто не скаже, бо ніхто їх в Україні не важить). Окремі офіційні джерела наводять максимальне значення вище згаданої норми – 2,3 м3 за рік. Морфологічний склад таких відходів може містити (у різних джерелах цифри різні) біля 25% харчових (органічних) відходів, 5-10% паперу, до 50% – полімерів, решта – метал, текстиль, гума, скло і т.ін. Це є підставою для зосередження підприємницьких зусиль над видобуванням з комунальних відходів ресурсоцінної вторинної сировини.
Варто наголосити, що економічна ефективність останніх істотно залежить від фракційного складу відходів, тобто від фізичних розмірів останніх. Тут слід звернути увагу на термінологічну і сутнісну некоректність ототожнювання понять морфологічного і фракційного складу, яке часом можна зустріти у відповідних публікаціях чи під час суспільних обговорень проблеми знешкодження відходів. У світовій спеціальній літературі з цієї тематики під морфологічним складом відходів розуміють якісно різні складові їх структури (різні за їх фізико-хімічною сутністю), тоді як фракційний аналіз чи склад передбачає оцінку, характеристику відходів за їх типорозмірами (як правило, лінійними розмірами).
Так от – морфологічний аналіз наших відходів налаштовує на оптимістичний підприємницький сценарій дій (у морфологічному складі побутових відходів практично відсутнє сміття у термінологічному тлумаченні сучасного суперспоживача – тут ми бачимо в основному ресурсноцінні відходи виробництва і споживання, перетворені нами у “сміття”…), тоді як фракційний аналіз скеровує до реалістичних оцінок економічної ефективності видобутку вторинної сировини з твердих побутових відходів (ТПВ).
У середовищі польських сміттєзнавців поширені такі усереднені дані щодо фракційного складу муніципальних відходів, зібраних змішаним, не роздільним способом [1,2].
Фракція відходів розміром до 10 мм складає 8-20% усієї їх маси. Ця частина відходів “безнадійна” у плані будь-якої їх індустріальної переробки – її місце на звалищі, себто на так званому полігоні відходів.
Фракція розміром від 10 до 100 мм, яка складає 50-75% маси, класифікується як відсів, що в плані переробки є придатним для компостування нерільничого (рекультиваційного) призначення.
Лише з фракції розміром понад 100 мм (розмір придатний для ручного відсортовування біля конвеєра), що становить 15-30% маси, можна розраховувати на рентабельне видобування вторинної сировини. Однак, і тут ховається маленький бісик – у морфологічному складі цієї фракції обов’язково є присутніми забруднюючі органічні складові (до 50%), що відчутно знижує економічну ефективність цього підприємництва.
Аналіз фракційного складу відходів показує, що, наприклад, зі 100000 тон змішано зібраних відходів реально можна видобути не більше 3000 – 5000 тон вторинної сировини (3-5%). Можна, звичайно, “напружитися” і спробувати добути більше 5%, однак таке видобування вторсировини буде нерентабельним. Воно може здійснюватися лише волонтерами, а підприємці можуть зайнятися таким видобутком тільки за умови відповідного дотування їх діяльності коштом публічних бюджетів. З наведеного випливає висновок про те, що видобуток вторинної сировини з комунальних відходів зібраних нашим традиційним способом (зі змішаних відходів) є Сізіфовою працею, а посилання на ефективність “надсучасних сміттєпереробних заводів” є вислідом неналежного освоєння тематики проблеми. Сам термін “сміттєпереробний завод” є термінологічною недоречністю, термінологічним блудом. Таких заводів просто не існує. Користувачі такої термінології, очевидно, мають на увазі заводи з переробки вторинної сировини добутої, зокрема, і з побутових відходів.
Очевидно також, що згадані заводи, як і інші індустріальні підприємства для забезпечення виробництва потребують належно підготовленої сировини в обсягах, що забезпечують їх ефективне функціонування.
На сучасному ринку можна зустріти пропозиції з будівництва сортувальних ліній для змішаних відходів. Однак, високі видатки функціонування таких підприємств, мізерні ефекти видобутку вторинної сировини і низькі ціни на неї змушують підвищувати ставки збирання і знешкодження відходів, а також до пошуку “спонсорів” від влади (дотацій).
Тому для видобування вторинної сировини з комунальних відходів ефективним є їх роздільне збирання безпосередньо біля джерел їх утворення, що поступово і неперервно впроваджується у цивілізованих країнах світу. Найістотнішим аргументом впровадження такого роздільного механізму є те, що всі нові технології видобутку вторинної сировини передбачають виключно відбір роздільно зібраних відходів!!!
Як приклад ефективності роздільного збирання відходів для видобування вторинної сировини наведемо результати дослідження, проведеного польським експертом А. Нєдзялковскі [2]. За його даними із 40000 тон змішаних відходів було видобуто близько 3% вторинної сировини, тоді як з такої ж маси роздільно зібраних відходів – 30% (у 10 разів більше). Виконаний аналіз кінцевих витрат коштів на отримання однієї тони сировини з відходів показав 13-кратне зниження видатків при роздільному збиранні порівняно з видобуванням сировини зі змішаних відходів.
В описаному вище контексті поводження з комунальними відходами відсутня переробка сміття як технологічна операція, а є наявними різні процедури збирання і розділення відходів для їх майбутньої переробки як сировини, що є додатковим підтвердженням абсурдності використання термінологічного сполучення “сміттєпереробний завод”. Такий, може на чиюсь думку надмірний наголос на недоречності цього словосполучення ми робимо не з надмірної любові до термінологічних вправ, а через усвідомлення відомого положення про те, що успішність розв’язку проблемних питань значною мірою залежить від чіткості і ясності основоположних понять розглядуваної проблеми.
На жаль, до чистоти мови, чіткості понять і визначень у нас склалося таке собі іронічно-поблажливе ставлення як до чогось не істотного, другорядного і мало значимого (майже як до відходів, з якими не дуже знаємо, що робити). Можливо, зокрема, й через це ми ніяк не можемо здвигнути вирішення проблеми знешкодження відходів. Наше усталене уже на підсвідомому рівні технократичне мислення на постановку цієї проблеми інакше, ніж через “сміттєпереробку”, “сміттєпереробний завод” не реагує. З чиєїсь легкої (швидше – важкої) руки переобтяженим такими міфологемами стало мислення чисельних громад і, особливо, їх проводирів на всіх рівнях.
Зробимо спробу порушити цю усталену віру у всемогутність “сміттєпереробної індустрії”.
Найбільше цьому умовному словосполученню в контексті роботи з відходами відповідають операції з їх спалювання на підприємствах, які широкому загалу представляють як “сміттєспалювальні заводи” (СМЗ). Примарною екологічною вигодою будівництва таких заводів є мінімізація потоку відходів, що скеровуються на звалища-полігони, які “наступають” на життєве довкілля великих і малих громад. Переконливою ознакою економічної ефективності таких підприємств вважають можливість виробництва ними теплової та електричної енергії. З інженерної точки зору все чітко і зрозуміло, переконливо, аргументовано. Проте, “бісик” ховається як в екологічних, так і в економічних деталях.
Стосовно екологічних аспектів таких проектів слід перш за все наголосити на виключній складності їх попередньої фахової екологічної експертизи, яка повинна дати громаді, на території якої буде реалізовуватися проект, переконливі докази мінімізації екологічної шкоди ще й від промислових відходів, що утворюватимуться на спалювальному заводі внаслідок термічної переробки ТПВ (шлаки і продукти неповного згоряння, які також потрібно знешкоджувати або утилізувати). Така експертиза є не лише технічно складною, але й високовартісною.
Економічна вигода когенераційного виробництва енергії на цих заводах є умовною через високу собівартість останньої, яку необхідно дотувати виробникові з визначених урядом публічних фондів.
Очевидно, що реалізація таких проектів може бути ефективною лише при неперервному постачанні спалювальному заводові великих обсягів сировини – відходів (напевно не лише побутових). Ми тут ще не торкаємося дуже недешевого і складного питання постійного незалежного моніторингу цього екологічно небезпечного виробничого процесу і його впливу на довкілля.
З наведеного випливає висновок про те, що реалізацію проектів термічної обробки-переробки ТПВ можуть собі дозволити лише великі і фінансово спроможні громади. Не слід особливо напружуватися, щоб довести, що чисельність таких громад в Україні є дуже незначною.
Тому, на наш погляд, слід перезавантажувати громадську і експертну думку на реалізацію не гігантських, псевдомодерних індустріальних проектів знешкодження відходів, а на втілення в життя таких технічних рішень, які б відчутно сприяли зменшенню відходоутворення, мінімізації місць знешкодження відходів і не перетворювали нас у прислужників індустріальних монстрів попри всю їх “інноваційну привабливість”.
Якими мають бути такі рішення? Керуючись системними підходами, такі рішення мають бути простими (чим простіша система тим вищою є її надійність).
Простота цих рішень базується на шістьох відомих принципах сталого розвитку, що закладаються у ієрархічно визначений порядок дій при стратегічному плануванні господарювання відходами:
1) запобігати утворенню відходів,
2) мінімізувати їх утворення,
3) спрямовувати їх на повторний вжиток,
4) організовувати видобуток з них вторинної сировини і її переробку,
5) видобувати з них енергію,
6) безпечно складувати (захоронювати) на полігонах.
Звичайно, жодна з цих шести дій не може бути повністю реалізованою, однак націленість на якнайповніше їх сукупне здійснення сприятиме досягненню стратегічної мети – захисту життєвого довкілля. Для повномасштабної реалізації цих принципів потрібна політична воля громади, об’єднання громад, держави.
Наша держава, вірніше, чиновники нашої держави такої волі ще не проявили і, як свідчать засоби масової інформації, такого волевиявлення найближчим часом не передбачається.
У більшості розвинених країн, керівництво яких справді стурбоване загрозливим характером загострення проблеми відходів, стратегічне управління у цьому секторі здійснюється при дотриманні саме вище згаданих принципів, за якими кожна наступна дія з відходами має здійснюватися лише після виконання попередньої або при об’єктивній неможливості виконання цієї попередньої дії. Дотримання таких засад, звичайно, є не простим, перш за все, управлінським завданням – для цього потрібна висока культура організації національного не лише комунального господарства.
У відповідності до засад сталого розвитку у довгостроковій стратегічній перспективі найпріоритетнішими є завдання уникання і мінімізації утворення відходів, тоді як найнижчими за пріоритетністю визнаються діяльності, що пов’язані з термічною обробкою та складуванням на полігонах. Це не означає ігнорування, виключення можливостей технічних рішень стратегічного розв’язку проблеми, навпаки, підтримуються і вживаються усі заходи в міру актуальних можливостей — почавши від екологічного просвітництва, екодизайну, роздільного збирання відходів біля джерел їх утворення, а завершуючи усією сукупністю технічних проектів від компостування, біомеханічної, термічної обробки та екологічно безпечного захоронення відходів. У цьому й проявляється сутність відомого комплексного підходу до розв’язання проблеми, а не в наборі, сукупності, навіть, найдосконаліших індустріальних проектів.
В Україні була зроблена спроба укладення національної стратегії розв’язання проблеми знешкодження відходів, яка ґрунтувалася саме на описаних засадах і яку можна віднести до числа фундаментальних розробок з цієї тематики [3]. Мова йде про “Національну стратегію поводження з твердими побутовими відходами в Україні. Стратегія та План дій. ”, що була опублікована у 2004 році на урядовому сайті. Ця велика і корисна для посутнього вирішення проблеми робота, була виконана під патронатом тодішнього Держкомітету України з питань житлово-комунального господарства при підтримці Данського екологічного співробітництва з країнами Східної Європи (DANCEE) і Міністерства навколишнього середовища Данії. На жаль, ця програма, як і більшість українських програм, здається, так і залишилася “програмою Інтернет-сторінки”, а не програмою дій.
Недавно, минулого року, з’явилася в Україні ще одна надія стосовно істотних зрушень у сфері поводження з відходами. Проблему цю було піднято (принаймні, декларативно) на найвищий державний рівень – її віднесено до числа найпріоритетніших національних проектів, що мають реалізовуватися під патронатом Президента України. Йдеться про проект “Чисте місто” [4]. Зміст матеріалів цієї веб-сторінки розчаровує – у них немає жодного натяку на окреслені вище засади сталого розвитку. Цей Проект міг би бути зорієнтованим на реалізацію однієї зі стратегічних цілей у напрямку технічного розвитку (переробка та утилізація відходів), якби належно кореспондувався з іншими не менш важливими стратегічними та операційними цілями соціальних напрямків розвитку, які окреслені в Національній стратегії.
Проект “Чисте місто” орієнтує на будівництво в Україні “нових сучасних комплексів термічної обробки та утилізації твердих побутових відходів на найвищому технологічному та екологічному рівні”. Іншими словами йдеться про масштабне будівництво “сміттєспалювальних заводів”, завдяки яким буде “вирішена критична проблема забруднення навколишнього середовища”, будуть “створені нові робочі місця” і “нова індустрія переробки відходів”, і крім цього здійсниться мрія екологів – “повна заборона захоронення сміття 2020 року на полігонах України”.
До жодного з цих гасел, що наповнюють презентацію нового Національного проекту, немає застережень. Є лише сумніви стосовно ефективності їх технічної реалізації з огляду на вище згадані ознаки контроверсійності таких рішень. Можливо, ширше знайомство з повним змістом проекту, а не тільки з його презентаційною частиною, зніме ці сумніви. У цьому немає цілковитої певності через ряд недосконалостей укладеної презентації, почавши, навіть, з самої назви проекту “ЧИСТЕ МІСТО. Система комплексів з переробки твердих побутових відходів”. Чому чистим має бути лише місто, а не усе навколишнє середовище?! Підназва проекту при її звільнені від іншомовних термінів звучить : “Сукупність сукупностей з переробки твердих побутових відходів” (капосна тяга до модерних термінів…)
Сутність проекту, що заявлений як системний, представляється у такій формі, коли найбільший наголос робиться на інструментові досягнення стратегічної цілі – будівництві спалювальних заводів, а не на самій цілі, яка має бути досягнута з їх допомогою. Виклад розробниками проекту його сутності у такій послідовності свідчить про появу намірів сильно “вдарити індустріалізацією” по наших сміттєвих потоках. Наміри такі є шляхетними і досить дорогими, але розробники зуміли розрахувати орієнтовний бюджет проекту – 5 мільярдів гривень (поважна мотивація для авторів ідеї).
Сучасні експерти з питань стратегічного управління стверджують, що стратегічні рішення стають ефективними лише при розгляді альтернативних варіантів їх проектів. Чи можна було б розглянути такі варіанти для України? Очевидно, що так, якщо керуватися певною стратегічною программою, хоча б і такою, про яку йшлося вище, і яка вже напрацьована. В рамках Національної Стратегії можна за участю вітчизняних та зарубіжних експертів визначити і гармонізувати усю сукупність необхідних технічних, інституційних, фінансових та інших стратегічних завдань розвитку національного сектору поводження з відходами.
Звернімося ще раз до одного з сумнівних гасел проекту “Чисте місто”, де йдеться про заборону захоронення відходів на полігонах з 2020 року. Гасло чудове, але не коректне, бо кожен європейський “сміттяр” скаже, що полігони для відходів вічні. Але проектуватися і будуватися вони повинні так, щоб їх експлуатація не завдавала шкоди довкіллю, – на таких полігонах забороняється складування небезпечних відходів, а дозволяється захоронювати відходи, що піддаються безпечним для довкілля перетворенням у спосіб, який регулює сама природа. Реалізуючи вище згадане гасло “Чистого міста”, може й можна, образно кажучи, випхати полігони у двері, але через вікна наш екодім буде наповнюватися не менш небезпечними продуктами спалювання.
Чимало авторитетних світових експертів стверджують [5], що фактично не існує безпечних для довкілля технічних рішень проблеми знешкодження відходів.
Тому слід, мабуть, розглядати також альтернативні рішення на основі відповідних фінансових розрахунків і екологічних оцінок, виходячи з яких пропонувати обґрунтовану необхідну кількість різних виробничих потужностей, географію їх розміщення для збирання, сортування і переробки, складування відходів. Скільки коштує сміттєспалювальний завод оцінити не важко – продавець назве ціну і до ціни також… А от, скільки треба заінвестувати у найефективнішу сферу людської діяльності – освіту (точніше, у здоровий глузд), оцінити важче. Проте конче потрібно.
І на завершення ще раз про спалювання відходів (а Карфаген має бути спалений?!). При всій досконалості сучасних технологій термічної обробки відходів вони не є альтернативою полігонам ТПВ. Альтернативою, з дозволу сказати, сміттєзвалищам (про можливі варіанти закриття яких в проекті – жодного слова) – так. Принагідно хочеться подивуватися відсутності у нас стратегічних міркувань стосовно закриття і рекультивації тисяч українських звалищ, які є прямим вислідом недавньої потужної індустріалізації всього і вся.
Напевне, що саме ця проблема варта найвищого національного рівня її розв’язання.
Можна так поставити технічне завдання, щоб отримати неупереджені оціночні параметри стосовно того, яке з цих двох технічних рішень (складування чи спалювання) може бути економічно вигіднішим і екологічно безпечнішим водночас. Напевне, що за такими параметрами, та ще й з урахуванням логістичного аналізу усього потоку відходів, доведеться проектувати реалізацію не одного, а декількох технічних рішень, що й відповідатиме тим реальностям, на які так люблять покликатися прагматики і технократи.
І зовсім на завершення про позитив проекту “Чисте місто”. Те, що цим проектом проблема знешкодження відходів піднімається в Україні на найвищий Президентський рівень, посилює сподівання на започаткування пошуку ефективних шляхів її розв’язання в нашій країні. Проте є невеликий сумнів у винятковій ефективності патронування Президентом саме цього проекту – видається, що презентабельнішим і справді стратегічно рушійним було б патронування Президента України над актуалізованою цілісною Національною Стратегією поводження з відходами в Україні, бо патронат над будівництвом сміттєспалювальних заводів, навіть “найсучасніших” – це не зовсім відповідає рівню Президента…

Юрій Зима