Тяжка дорога у Сибір, — Оля Горошко

“Мені дали десять років виправно–трудових таборів суворого режиму. Відбувати строк відправили в один із мордовських таборів, що у селищі Явас, біля станції Потьма”.

Особливою нарадою при МГБ СРСР від 19 серпня 1950 року Ольга Юхимівна Горошко була засуджена по ст. 54 -1 «а» і 54-11 Карного кодексу УРСР на 10 років виправно-трудових таборів. Утримувалась у Особливому таборі № 3 «Дубравний» (поселення Явас Мордовської АРСР).

“А вивозили на каторжні роботи з Львіської тюрми. Після суду тоді зібрали нас багато українців, молодих дівчат, жінок різного віку, щоб загрузити у вагони і відправити на страшну каторгу в Росію.

Нас, більше шістдесяти засуджених, тримали у страшному бараці. На дворі холод, а тут як в льосі, сирість. Напівтемно, холод, голод і постійне приниження і залякування охоронців. Та я весь час думала про свого синочка Ігорчика, як він там без мене. Він просипався завжди і засипав з словами “Матусю, будь завжди коло мене.” Як боляче сприймати, коли синочка немає коло мене. Чому так? Що йому там зараз кажуть? Він так хоче бачити маму. А її постійно немає. Добре що чоловікова родина забрала його до себе. Там малі діти і він з ними грається, Але він маму хоче бачити. А тут десять років тюрми. Десять років страшної каторжної роботи. Час пройде і я так боюся що синочок мене не впізнає, скаже ти чужа, ти не мама, бо кинула мене, не була зі мною. Як це тяжко все пережити. І молюся до Бога, щоб поміг мені і синові подолати всі страшні муки і не дав нам забути одне одного. Мамі синочка, а синочкові матусі.

Я ще у тюрмі не знала, коли нас повезуть і куди. Тільки знали одне, подадуть тюремні вагони, холодні і там як у камері будуть наглядачі. По десять, дванадцять в малі вагонній камері будемо сидіти і місяць повзти в Сибір. Така наша доля. Повірте, так тяжко чекати, коли тебе вже посадять у цю тюрму на колесах і повезуть у невідомі краї. А ці дні нам майже не давали їсти. Так цілий місяць я чекала свого етапу. І нарешті серед ночі почалося. Нам сказали, щоб через десять хвилин ми були готові на вихід. А це друга година ночі. Спросоння хапаєш все своє і чекаєш команди на вихід. Та минуло десь коло години і нас тоді вивели на двір і почали заганняти в машини. Там ми повинні були лягати один на одного. Це були спеціально обладнані вантажівки для перевезення полонених до тюремних вагонів. Лягали там один на одного, а поверх нас кидали ще наші торби. Куди нас везли не говорили, але ми знали, що на вокзал. Тільки через годину, коли машини зупинились і по звуках здогадались, що знаходимося коло залізничної колії. Конвой дав вказівку вилазити з машин і всі ми побачили, що на колії стоїть ешелон з товарними вагонами, яких ще називали “товарняком”. У цих “товарняках” були спеціальні камери з трьома ярусами у висоту, де ми і розмістились. У нашій камері було чотири ряди нар по три яруси кожний, а між нарами була відстань більше пів метра. За нашою вагонною тюрмою був невеликий коридор, де проходжувались охоронці. При загрузці в цю колісну тюрму, нас примусили бігти від вантажівки до “товарняка”. Поїзд стояв в тупику, і нас швидко по двох з машини переводили по черзі у вагони. З машини до вагону ми повинні були пройти коридор, суцільну огорожу конвоїрів, що стояли один коло одного, плечем до плеча, і постійно перераховували нас, вважаючи що ми з цього пекла можемо втекти. Коли нас впакували в ці страшні “телятники”, знову почали перераховувати, викликаючи кожного за прізвищем. Потім кожну камеру закрили, і ми почули як з шумом закривали наш “товарняк”. Там нас приймали другі охоронці і розміщали по вагонних камерах. Я попала в невелику камеру де було ще дванадцят жінок. Я бачила їх перший раз, але всі були українки, дві молоденькі, десь до двадцяти років, і дві старші під шістдесят, решта мого віку. Через кожних десять хвилин нас перераховували і зачитували. Так перевіряли чи всі є на місці. А куди і хто міг утекти?. Знесилені, голодні, як стадо переляканих овець боїмося страшного вовка. А охоронці так принизливо поводяться, нас не вважають за людей. Я спочатку не знала скільки вагонів було подано. Коли нас жінок посадили, то потім ще привезли і чоловіків. Я потім взнала що було дванадцять вагонів із тюремниками. Чотири із жінками і вісім з чоловіками. Але все це відбувалося у ночі. Та все одно не могли приховати загрузки у вагони засуджених. Якось взнали люди і прийшли прощатися жінки з своїми чоловіками, батьки з дітьми. Був крик, сльози і страшні лайки. Адже відправляли на каторгу на десять, двадцять, двадцять п’ять років. У нашій маленькій камері, де було дванадцять, покалічених допитами українців, не було навіть віконця. Свіже повітря до нас потрапляло між щілинами, які були між дошками коли поїзд рухався, а коли стояв по дві години, то в цей час ми не мали чим дихати. Кожен з нас шукав шпаринку, щоб отримати каплю свіжого повітря. Але в’язнів у нашій камері було більше, ніж шпарин. Коли вагон стояв більше шести годин, то ми задихались від страшного запаху і недостачі кисню. Саме більше мучились ті, хто був на третьому поверсі ліжок. В камері, яка була рядом, були старші за п’ятдесят, а може і за шістдесят років. Вони страшно мучились і стукали по стінах, кричали, що немає чим дихати. А на другий день там хтось помер. Ми чули, як конвоїри, коли взнали що там хтось помер, то сказали що заберуть тоді як доїдуть до Харкова. У Харкові ми стояли цілий день, нам дали поїсти і випити якоїсь баланди. Потім ми рушили дальше і з нас ніхто не знав скільки часу будемо їхати і куди. Годували нас раз вдень. Так ми довго, протягом двох неділь добрались аж до Сибіру І думали чи витримають ці страшні каторжні роботи ця так замучена допитами людина. І десь коло десятої ранку прозвучала команда і потяг повільно почав рушати. Ми знали що наша дорога в Сибір почалася. Але нам ще підсаджували засуджених в Тернополі, в Хмельницьку і потім у Харків. Після Харкова нас повезли на Москву. По дорозі ми же знайомилися. Молоді дівчата були із Станіслава. Їх судили за те що хлопцям носили їсти. Заарештували, били а потім молоденьких відправили в Сибір на двадцять п’ять років. Як вони, ці більшовики, боялися українців. Хотіли винищити любим методом. Відсилали молодь чим подальше з України щоб тут ці молоді не виходили заміж, не народжували дітей. Не хотіли щоб у нас тут були українці. Адже ми дармова робоча сила для комуністів. Ми стали рабами. Робити, робити і робити поки не здохнеш. А на наше місце судитимуть других, і тільки за те, що ми українці. Але кожен з нас не втрачав надії і весь час мріяв про Волю для себе і для нашого українського народу.

А мала багато часу у вагоні згадати допити енкаведистів. Ці страшні знущання і приниження. Але я була впевнена що таки перемогла. Не зрадила не продалась. Дуже намагалися мене спровокувати на зраду, та не пішла я тим шляхом. І совість моя чиста. Витерпіла я допити , то і витерплю каторгу.

Через три тижні наш вагон відчепили від поїзда і загнали в тупик. Ми знали що прибули на місце. Особливий табір № 3 «Дубравний» (поселення Явас Мордовської АРСР). Але туди ще потрібно було подолати коло двадцяти кілометрів. І це пішим ходом. І знову у ночі. Поселили мене у величезному бараці. Там було коло ста жінок. Спали ми на двоповерхових нарах. Умови в таборі були нестерпними, але найяскравішим спогадом є баланда, якою годували нас кожного дня «Це була звичайнісінька ячмінна зупка, але така ріденька та пісна — аж синя, через це ми їй дали назву «синие глазки», — гірко посміхається жінка. У таборі я здружилася з 70–річною професоркою Оленою Степанів, яку засудили за співпрацю із Петлюрою та Коновальцем. Улітку ми працювали на торф’яних кар’єрах, а взимку шили білизну та форму для військових. Так йшов день за днем, одноманітно. А у 1953 сконав «отець народів» і політичні в’язні почали потроху виходити на волю. Тоді і випустили мене”.

(З спогадів Ольги Горошко у вересні 2007 році записані мною у місті Збаражі)

(Продовження буде)

ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ