Матір Божа в кущах

Поряд із містом реальним, тим, що обліковане мапами та сфотографоване, є те, котре існує в пам’яті.

Його перебування там теж позначене змінами — підгодоване часом і неможливістю «звірення» із взірцем, воно набуває нових абрисів, обростає деталями, пускає глибоке коріння.

Цей закуток зажди на видноті в мій пінакотеці. Надто ж, коли буваю там, де воно колись було — на розі вулиць Полковника Данила Нечая та Якова Головацького.

А було все так: куток, захований в сплетінні гілок кущів, дерев, ще чого, всередині — хатка (гаразд, просто будова) невідомого призначення, а біля неї фігура Діви Марії. Особливо мені подобалося це місце ввечері. Коли в густій темряві виділялася Мати Божа. Світло, що йшло від неї (гаразд, відбивалося), було чисте та смачне, і здавалося, темрява від цього стає приємною на дотик, єдвабною. Ту фігуру, здається, доглядала якась бабця, закутана в халати. Тож біля Марії завжди квітло – як не живими квітами, то штучними. Але навіть ті, кислотної барви, не видавалися зайвиною, а ніби гріли білі ноги фігурі.

Та закутина була особливою та дорогою тому, що перебувала абсолютно поза містом — його забудовою та симуляцією доглянутості та впорядкованості. Вона було само по собі. Вона заростала тою зелениною. І ніхто не розбивав городика, і боронь Боже (ще тоді) ніхто не будувався. Там був рай для невпорядкованого буяння дерев. Віття деяких перелазило за огорожу і так поширювало зелений хаос, інші — вростали у неї, так органіка зливалася з неорганікою, залізо просочувалося, а сік дерев набирав, мабуть, заліза. І те живе пульсування відчувалося на відстані.

Тепер всього того нема. Нема хабазів – є великий будинок. Матір Божу посунули. Місто поглинуло чужорідну територію, пережувало та перетравило.

Мені трохи шкода, що за весь час життя на Новому світі я не сподобилася сфотографувати те місце. Воно завжди було надто особисте. Але можливо, в тому є і свій сенс. Бо так воно залишиться суто моїм.

Анна Золотнюк.