“Я — лише ниточка між військовими і тими, хто допомагає”: історія Ольги Караванської, яка підтримує фронт без гучних заяв

У часи, коли війна перевертає життя мільйонів, справжні герої не завжди перебувають на передовій — деякі з них діють тихо, але рішуче. Ольга Караванська з перших днів повномасштабного вторгнення стала на шлях допомоги армії. Хоча себе волонтеркою не називає, її щоденна праця — вагома підтримка для десятків військових підрозділів.

— Я не вважаю, що роблю достатньо, щоб називати себе волонтеркою. Волонтери — це ті, хто здійснює великі справи, не шукаючи визнання, — каже Ольга. — Ще до 24 лютого 2022-го я допомагала тим, хто цього потребував. Коли мій чоловік пішов на фронт, я зрозуміла: тепер наша допомога буде життєво необхідною.

Перші благодійні ярмарки організовувала на місцевому рівні — за участю знайомих, які охоче пекли випічку чи допомагали грошима. З часом масштаби зросли: військові з різних куточків країни — Харкова, Херсона, Миколаєва — дізнавалися про неї через рекомендації побратимів. Довіряли. Бо знали: тут не зникнуть із грошима й не залишать без техніки.

— Бувало, хлопці віддавали гроші з власної зарплати, а потім залишалися без нічого — волонтери просто зникали. Я не маю слів. Я щиро сподіваюся, що карма таких людей наздожене.

Одним із найяскравіших прикладів її роботи стала історія з човном. Військові з 126-ї окремої бригади морської піхоти звернулися до Ольги з проханням про тепловізори. Згодом з’ясувалося, що бригаді терміново потрібен моторний човен — не надувний, а з потужним двигуном на 120 кінських сил. Лише сам човен коштував понад 1,5 тисячі доларів, а мотор — як два джипи.

— Я розгубилась, але коли командир подзвонив і сказав, що ситуація критична — зрозуміла: човен треба дістати будь-якою ціною. Допоміг друг Олександр, а вийти на виробника вдалося завдяки волонтерці Кірі Родкіній. Були труднощі з технічним станом човна, але ми все владнали. І він досі служить хлопцям, — згадує Ольга.

Сьогодні на її рахунку — 24 передані автівки, три буси, човен і безліч іншої техніки. Усе це — результат спільної праці з тими, хто довіряє.

— Я завжди кажу “ми”, бо за кожним переданим автомобілем чи дроном стоїть велика кількість людей, які допомагають. Це не фонд і не організація — це спільнота довіри. Без неї нічого б не було.

Підтримує її і громадська ініціатива «Демора» — друзі з цієї спільноти часто долучаються до зборів. І навіть коли сума здається непідйомною — усе вдається закрити.

Водночас Ольга зізнається: війна змінила її характер — зробила більш прагматичною, менш довірливою. І додала розуміння: нечесність під час війни — це злочин.

— Я бажаю, щоб кожного, хто наживався на війні чи зраджував довіру військових, наздогнало справедливе покарання. Коли через тебе гинуть люди — не маєш права залишитися безкарним.

Сьогодні, каже вона, збирати кошти значно важче, ніж на початку повномасштабного вторгнення:

— У 2022 році люди були надзвичайно мотивовані. Ми тоді зібрали на три машини за півтора місяця. Зараз — значно складніше. Але я вже розумію, як працює техніка, що саме потрібно на фронті, як знайти постачальників, чим відрізняється РЕБ від дрона, турнікет від його підробки. Бо просто щось купити і передати — цього замало. Потрібно розуміти, як це рятує життя.

І в цьому — у щирості, вмінні довіряти й брати відповідальність — справжнє обличчя волонтерства, навіть якщо сама Ольга Караванська цього слова не вживає.

За інф. Терміново