Марія Бурмака: «Для мене основне правило в житті — бути потрібною»

Українська співачка Марія Бурмака зізнається, що пережила чимало випробувань, однак намагається не втрачати віри й продовжує робити те, що вміє найкраще: допомагати людям і дарувати радість. Після втрати молодшого брата Святослава, який служив артилеристом у 43-й бригаді, вона по-іншому відчуває цінність кожного дня. Водночас Марія не приховує, що їй буває важко, що вона плаче на самоті й лише вчиться просити про допомогу.

В інтерв’ю для «Погляду» говоримо про віру під час війни, життя в постійній небезпеці, втрату рідної людини, силу щоденних справ і про те, чому навіть у найважчі часи не варто відмовлятися від радості.

«Бог любить мене»: що допомагає не опускати рук

• Маріє, що допомагає вам не опускати рук, навіть коли випробувань стає надто багато?

Я пережила дуже багато випробувань. Але завжди кажу собі, що Бог любить мене. У моєму житті є чимало моментів, за які я дякую Богові. Нещодавно, коли ми виступали в ліцеї у Тернополі й не було повітряної тривоги, я теж подумала: «Боже, дякую Тобі, що допоміг це зробити».

Я абсолютно чітко відчуваю: силу додає те, що ти допомагаєш комусь іншому. Те, що я зараз роблю для дітей, саме мене тримає на плаву. Є багато причин упасти духом, але віра допомагає.

Я ніколи не думала, що життя дане нам винятково для задоволення і радості. Життя — це випробування. І його сенс, мабуть, у тому, що ти просто живеш і в тому, наскільки хороше залишиться після тебе.

Це не просто слова. Якщо можеш зробити щось хороше — зроби. Звичайно, буває гірко й боляче, особливо зараз, коли не знаєш, що буде далі. У такі моменти часто кажу собі: «На все Божа воля».

Мене підтримують близькі, друзі, люди, які мене люблять. А ще — моменти людського тепла. Діти у Тернополі підбігали й пропонували обійматися. Ми обіймалися, і ти розумієш, що твоє життя має сенс. Тому не маєш права нарікати на нього.

«Звикнути до того, що тебе може не стати, неможливо»

• Ви родом із Харкова — міста, яке постійно переживає російські обстріли. А зараз живете в Києві, який також зазнає російських атак. Що відбувається з людиною, коли небезпека стає частиною повсякденності? Чи можна до такого життя звикнути?

Звикнути до цього неможливо. Особливо останнім часом, коли постійно читаєш новини, стежиш за повідомленнями про небезпеку й розумієш, наскільки складною є ситуація з протиповітряною обороною. Коли летить балістика, ти не знаєш, куди вона прилетить. Як до цього звикнути? Хоча люди звикали жити навіть у концтаборах. Але насправді ти не можеш звикнути до думки, що твоє життя може закінчитися.

Водночас це дає певну мудрість. Ти маєш щодня жити, розуміючи, що життя колись закінчиться.

«Я не можу цього прийняти»: про втрату молодшого брата

• Ви втратили молодшого брата Святослава. Як змінюється світ людини після такої втрати? Чи приходить час, коли біль стає тихішим, чи просто вчишся з ним жити?

Напевно, кожна людина по-різному переживає втрату дуже близьких людей. Мій брат був для мене великим другом. Він у всьому допомагав, і ми були дуже близькі.

Він пішов добровольцем 15 березня 2022 року, а згодом потрапив до 43-ї артилерійської бригади.

Раніше, коли я їхала за кордон, обов’язково телефонувала братові, розповідала, що побачила. Він потім шукав це в інтернеті. Тепер у моєму житті величезна прогалина. Що б зі мною не сталося, мені немає кому розповісти про це так, як я розповідала йому. У мене є друзі, але немає рідного брата, якому можна було б усе сказати. Це великий біль.

Ще не так давно ми разом їздили на могили батьків. А тепер я йду до брата, до тата, до мами.

• Ви написали пісню «Братику». Чи допомогла вона пережити втрату?

Ця пісня для мене дуже важлива. Одного разу я їхала вулицею і побачила попереду процесію, якою везли загиблого захисника. І звучала моя пісня про брата.

Ви розумієте, якою була моя реакція? Я їхала й плакала. Це була майже істерика. Я звернулася до Слави: «Ти бачиш? Ми далі допомагаємо людям. Ти допомагаєш людям».

Для мене було дуже важливо написати цю пісню. Але я не можу виконувати її на концертах, бо просто не можу. Так я переживаю своє горе.

«Радуйся — це не означає веселись»

• Ви говорите про можливість знаходити моменти щастя навіть під час війни. Але як дозволити собі радіти, коли інші втратили дім, близьких, коли гинуть люди? Як не відчувати провини за власне щастя?

Коли я виступаю на великих концертах для дорослих, то іноді розповідаю між піснями про свою філософію життя. У Святому Письмі часто звучать слова «Не бійся» і «Радуйся». І це не випадково.

Колись отець Іван Рибарук із Криворівні пояснив мені, що «радуйся» — це не означає «веселись». Радуйся — означає відчувай життя щодня. Воно тобі дане, і ти не можеш ним нехтувати.

Що б не сталося, життя певною мірою бере своє. У твоєї дитини все одно буде день народження. Комусь потрібна допомога. І ти маєш іти вперед.

Це не означає, що в кожній миті потрібно шукати щось прекрасне для себе. Але іноді це потрібно хоча б для того, щоб витримати.

Я згадую свого брата й намагаюся допомагати його побратимам. До мене звернулася 43-тя артилерійська бригада з проханням допомогти придбати пікап. Це дорого — велика сума. Ми зібрали 370 тисяч гривень, зокрема на моїх концертах, де я співала і дитячі, і веселі пісні. Пікап купили, він зараз служить на бойових завданнях.

Для мене це теж спосіб пам’ятати про брата. Моя місія — дарувати радість дітям і людям. Навіть якщо мені самій дуже погано, я все одно це робитиму. Хтось має це робити, бо радість — це життєві сили, які допомагають вистояти.

«Бог зараз в Україні, а Україна — на Голгофі»

• Що сьогодні означає для вас віра? Чи були моменти, коли ви ставили Богові запитання, на які не знаходили відповіді?

Це складне запитання, і на нього немає простої відповіді. Я згадую отця Івана Рибарука, з яким ми говорили про віру. Я запитувала його: «А де ж Бог? Де Бог зараз?»

Він відповів: «Бог зараз в Україні, а Україна — на Голгофі». Бог зараз на Голгофі, і нас розпинають.

Для мене це пояснення допомагає осмислити те, що відбувається, і співвіднести власні переживання з вірою. Коли навколо стільки болю, запитань не стає менше. Але віра дає можливість продовжувати жити й робити те, що вважаєш правильним.

«Основне правило в житті — бути потрібною»

• Що допомагає повернутися до себе, коли здається, що власних зусиль замало порівняно з масштабом того, що відбувається?

Щоденне життя. Згадую Віктора Франкла та його відому книжку про те, як люди виживали в концтаборі. Він писав про людей, які не просто чекали, що все швидко закінчиться, і не жили з переконанням, що це ніколи не завершиться. Важливими були щоденні справи.

Так само й зараз. Важливо щодня відчувати, що ти комусь потрібен. Якщо здається, що таких людей немає, подивися на день попереду й подумай, кому можеш бути корисним.

Сьогодні багато можливостей для волонтерства. Для мене основне правило в житті — бути потрібною.

Іноді я живу в режимі, коли в мене немає сил. Кажу собі: «Переставляй ноги». Але я постійно комусь потрібна. То діти, то якісь справи, то наближається День святого Миколая, і починаються дзвінки від громад, запрошення, прохання приїхати.

Я думаю: «Боже, я ж не можу розірватися, не можу бути всюди». Але насправді це щастя — мати змогу день за днем проживати цей важкий час, приносячи людям добро й позитивні емоції. Я вдячна за те, що можу це робити.

Мені здається, сьогодні люди іноді надто зосереджуються на собі, на власних потребах. А я думаю інакше. Якщо можу допомогти людині, навіть тій, яку не дуже добре знаю, і розумію, що це потрібно, то допоможу. Навіть якщо через це не зроблю щось приємне для себе.

«Я звикла тримати інших, але вчуся просити про допомогу»

• Ви звикли бути тією, яка підтримує інших. А чи вмієте самі просити про допомогу, коли важко?

Я звикла тримати інших. Так склалося в моєму житті: я допомагала батькам, братові, до мене часто звертаються по допомогу. Тому кожного разу, коли хтось хоче допомогти мені, навіть у чомусь невеликому, це дуже цінно.

Іноді це настільки мене зворушує, що я можу розплакатися. Я просто не звикла до цього.

Нещодавно, коли я їхала до Тернополя, щоб представити освітньо-мистецький проєкт «Зелена Шапочка збирає друзів», то несла велику сумку з мерчем. І раптом якийсь хлопець запропонував допомогу, підхопив сумку й поніс. Мене дуже зворушив цей жест. Людина просто побачила, що мені важко, і допомогла.

А ще мене дуже зворушило, як у Тернополі мене обіймали діти. У цих обіймах було стільки щирості й тепла! Такі моменти залишаються в серці. Я ціную ці прості прояви людяності, коли хтось просто хоче підтримати тебе, подарувати трохи тепла й радості.

Водночас внутрішньо кажу собі, що маю бути сильною й не показувати слабкості. Я не вважаю, що сила жінки — у її слабкості. На мою думку, сила жінки — у її силі.

• Тобто просити про допомогу ви ще вчитеся?

Так, намагаюся навчитися. Мені здається, це дуже важливо.

«Право бути собою треба виборювати»

• Звідки у вас ця внутрішня стійкість? Це характер, виховання, віра? Чи можна навчитися бути сильною?

Думаю, цього можна навчитися. Звичайно, багато залежить від характеру, який формується з дитинства.

Коли мені було чотири роки, батько вирішив, що наша сім’я в Харкові розмовлятиме українською. І я добре знаю: право бути собою, просто бути, потрібно виборювати.

Коли дитина відрізняється від інших, її можуть висміювати. Тому треба бути сильною, мати внутрішній стрижень, щоб тебе не принижували.

Я впевнена, що якщо тебе сприймають лише як слабку людину, яку можна пожаліти, то не завжди ставитимуться до тебе серйозно.

Кожна людина може зламатися. Я теж іноді опиняюся в таких обставинах, які складно уявити. Буває, плачу вечорами, але намагаюся, щоб цього ніхто не бачив.

«Я молюся, щоб Україна зберегла свою державність»

• Коли ви думаєте про перемогу України, якою її уявляєте? Чи відчуваєте, що вона близько?

Насамперед я молюся, щоб Україна зберегла свою державність. Для мене це найголовніше. Я знаю історію, знаю, скільки разів Україна втрачала державність і як важко було її відновлювати. Тому розумію, наскільки важливо те, що відбувається зараз.

Я не можу сказати нічого оптимістичного про саму ситуацію. Але є дуже багато людей, які стоятимуть до кінця й боротимуться до кінця. Я серед цих людей.

Я роблю все, що можу: допомагаю збирати кошти для фронту, співаю для дітей, намагаюся дарувати їм радість. Адже знаю, що батьки цих дітей теж допомагають Україні.

Я просто роблю все, що в моїх силах. Коли робиш усе, що можеш, не зациклюєшся на песимістичних сценаріях. Ти думаєш про світло.

І я думаю про світло. А як усе буде — не знаю. Знаю лише, що день перемоги, напевно, стане найщасливішим.

Спілкувалася Надія Греса