Принадливий Тернопіль. Весняні прогулянки містом

Весна — це зміна кольорів, того, як їх відчуваєш, зміна всього на дотик — від шорсткого до ніжного та м’якого.

Це повітря, ніби підносить тебе д’горі, бадьорить, а легені — мов міхи з передчуттями нового та незвершеного, можливостей та бажань, що квітнуть первоцвітно. Очевидно, що це час для поезії. Прозорі рядки накладаються і, здається, ловлять щось таке ж неосяжне, як бездонна блакить неба. «І хочеться ходити з одрізаною головою Данте на руках і слухати про любов до Беатріче»… «Такий я ніжний і такий тривожний»…

На осонні вигріваються приблудні пси, їх барви зливаються з землею — ще холодною та сірою, безбарвною зі слідами пожухлого буяння минулого літа. Затримуєш погляд на зелені, що починає експансію заново.

Вже напинаються брунатні вітрила листків, і скоро скрізь пахнутиме цвітом, буде трохи сумно, що суджено йому опасти, але до того ще так далеко.

Тремтять повіки від сонячних стріл, бо закидаєш голову, щоби ще більше відчути доторк світила. Злітає зграя, а під крилами несуть голуби світло. Весна – це взагалі про світло та його різноманітність. Про ніжне ранкове. Шорстке в полудень. Заходиш у ребристе царство тіней та світла. Дивишся, як заново витворюються предмети. Іноді здеформовані й чудернацькі у своєму відбитку, іноді самодостатні у своєму візерункові, заново повтореному. Рефлексії від вікон на стінах – тож теж деталь чи не сюрреалістична – амбасадори світла. Відміна весняного світла від літнього – воно не набридливе. Від нього ше не хочеться ховатись в сутерни. Ввечері проміння ніжне й витворює вражіння неосяжної легкості. Воно перетворює звичне в півмістичне, зглажуючи нерівності, витираючи помилки.

Весною ходити байдуже де – все постає трохи незнайомим, зміненим за зиму. Смарагдовий букшпан продирається через огорожу. Монотонною зеленню контрастуючи з фарбою в кілька шарів. Від іншої огорожі на ще незазеленілу землю – химерні тіні. А десь метал невіддільний від гілок – та сама виннутість, ті ж кольори. Додому повертаєшся з повними міхами натхнення й блогодайною втомою. І то чудово.

Анна Золотнюк.

Фото авторки.