Посттравматичний стресовий розлад… Що ми знаємо про нього? (блог Любов Вовк)

Випадковим чином я сиділа поруч з одним із улюблених священиків парафії св.Михаїла в Тернополі, військовим капеланом, отцем Миколою Квичем

Посттравматичний стресовий розлад (ПТСР)… Що ми знаємо про нього? Я – мало що. Окрім флешмобу з відтисканнями.

Не стикалася явно з цим явищем до війни. Лише чула, що він може з’явитися у жертв чи свідків ДТП, жертв насилля… Але прийшла в Україну війна і ми, пересічні громадяни стикаємося з незрозумілою нам реакцією і поведінкою військових. Колись це ще називали “афганським синдромом”. Ті, хто повернулися з війни, можуть замикатися в собі, зачинятися вдома, буйно реагувати на доторки, не розставатися зі зброєю, годинами ховатися в комп’ютерних іграх, не спати, не їсти, дивно поводитися при звуках чи запахах які нагадують пережиту травму, сильно міняється їхня звична раніше поведінка, характер, спосіб життя…

Але, щоб ви знали головне – лікарі можуть стверджувати про наявність такого діагнозу, як ПТСР лише тоді, коли минає понад півроку з часу настання цієї психологічної травми, а в людини явно проявляються мінімум 5 ознак розладу.

А ми, цивільні, взагалі не маємо права стверджувати людині, на яку думаємо, що у неї ПТСР, що ” Слухай, та тобі треба лікуватися, та в тебе військовий синдром, йдем до психолога, психотерапевта, до священика, до побратимів, або давай вип’ємо шоб тобі полегшало”!!!

ПТСР не проходить з часом! Пережита травма залишає в свідомості людини великий слід. Але тільки з допомогою спеціалістів можна цей слід заново “протоптати” саме у тій потрібній частині головного мозку, яка допоможе психіці справитися. Бо насправді розлад з’являється тому, що картинки психологічної травми засіли не в тій частині головного мозку, яка відповідає за нашу психіку, думки та усвідомлення.

Якщо у вас є підозра, що хтось із друзів чи родичів перебуває зараз із цим психічним розладом – не соромтеся в першу чергу особисто звернутися до психотерапевтів, аби пояснили спочатку вам, чим ви можете допомогти. І ні в якому разі не намагайтеся розпитувати в самого друга, що сталося, чому, і не тягніть його без підготовки до, як часто можна почути, мозгоправів. Наша задача, як родичів, друзів, побратимів, волонтерів – пояснити фактами людині, за яку хвилюємося, що ми бачимо явні зміни в її поведінці, психіці, житті. А оскільки ми дуже любимо, поважаємо ту людину, то ці зміни нам не подобаються і на нашу думку не робоять людину кращою. Коли ж ми зможемо донести цю інформацію, явно вказуючи на факти (ти схуд, ти не розстаєшся зі зброєю, ти скручуєгся калачиком коли спиш, ти не виходиш з дому, ти почав матюкатися до мами, ти перестав слухати улюблену музику чи займатися улюбленим хобі), і людина її таки сприйме, тоді можна потроху розповідати, що є спеціалісти, які допомагають. Приміром, що ви вчора були у психотерапевта, спілкувалися, він пояснив чому може так мінятися поведінка людини. І поступово давати зрозуміти родичу чи другу, що ви були б раді, якби він пішов з вами. Це може бути довгий процес, але алгоритм допомоги при ПТСР працює. А особливо, якщо людина сама виявить бажання його лікувати.

Звичайно, те що я описала, це може не зовсім точна інформація, бо це моя суб’єктивна інтерпритація почутого на чудовому і пізнавальному семінарі про наслідки війни, ПТСР та депресію, який провела в тернопільському БФ “Карітас” Координаційна рада з питань душпастирства у кризових ситуаціях Патріаршої Курії УГКЦ, зокрема, психотерапевт Центру психічного здоров’я при шпиталі Митрополита Шептицького у Львові Станчишин Володимир.

Але для мене, як людини яка бачила військових з ПТСР чи їхніх друзів-родичів, які страждали не менше, ніж самі чоловіки, і яка уявлення не мала, що в таких випадках робити, важливо було почути, що не завжди дивна поведінка після повернення з фронту – то ПТСР, а не депресія чи реадаптація до цивільного життя. Важливо було дізнатися, що не варто розпитувати деталі пережитої травми, і тим паче не переконувати насильно звернутися до спеціалістів. Важливо було почути, що хоч людина не забуде пережитого ніколи, але може прийняти і навчитися жити з цим, якщо відкриється на допомогу психотерапевтів і психологів. Важливо було зрозуміти біологію ПТСР, бо вона насправді пояснює дуже і дуже багато чого.

Супер, що в Тернополі провели такий захід. Якщо почую про щось схоже – обов’язково рекомендуватиму кожному, кого війна зачепила не просто картинками з телевізора, а відсутністю батька, сина, чоловіка, дружини, сестри, які служили або допомагають волонтерством.

Любов Вовк

Comments are closed.