До Верховної ради від Тернопільщини йде… дядя Олег

Завдяки допомозі Тернопільського військового комісара та Пошукового центру ЗС України Тернопільському Тижню вдалося вийти на зв’язок з Олегом Барною. Коли зєднали з підрозділом, де служить тернополянин, слухавку взяв військовий і російською мовою поцікавився кого розшукуємо. За мить він вже гукав: «Дядя Олег, вас ищут и просят к телефону…»

Таке звернення до Барни журналіста неабияк здивувало і природно, що почувши пана Олега, першим питанням і було:

– Радий, що ви живі та здорові. «Дядя Олег» – це до вас так молодші побратими звертаються?

– Та ні, всі. На війні в кожного свій позивний. В мене «дядько Олег»…

– Зрозуміло. Через те, що від вас декілька днів не було звісток, про вас  хвилювалися не тільки рідні, друзі та знайомі, а й керівництво Чортківщини?

– Я вже знаю про це. Розумію, що родина пережила болючий тиждень.  Що ж стосується мене? Розумієте, мій підрозділ, а я командир відділення мінометної батареї, зараз в Луганській області, буквально в кількох кілометрах від кордону з Росією. Тут, в населених пунктах, не те що мобільного, жодного зв’язку днями, тижнями із зовнішнім світом немає. Немає інтернету, світла, газу, води – нічого.  Щоб вийти на зв’язок з рідними, треба виїжджати до великих міст або автомагістралей. А це вкрай небезпечно. В так званих «зеленках» і на околицях міст роблять засідки снайпери терористів.

– А взагалі, яка зараз ситуація там, де ви зараз воюєте?

– Ну, ми якраз не воюємо. А от нас, наші блокпости, постійно обстрілюють, накривають мінометним та артилерійським вогнем. Ми ж не відповідаємо – дотримуємося перемир’я, яке оголосив наш Президент. Хоча солдатам це робити все важче. Нерви на межі. Та й важко не стріляти у відповідь, коли ще вчора ти з бойовим товаришем про життя говорив, а сьогодні він вже в госпіталі з пораненням чи контузіями. Тільки за останні дні декілька моїх побратимів загинули і багато отримали різного ступеня поранення. Тож повірте, дуже складно стримуватися.

– До речі, пане Олег, а як ви змогли потрапити на передову, адже знаю, що кілька років тому ви потрапили в жахливе ДТП, після якого ви ледь живі залишилися, але групу інвалідності вам лікарі все ж дали?

На якусь мить пан Барна замовчав.

– Ну, зараз вже, напевне, можна про це сказати. Так, дійсно, коли я добровольцем під час мобілізації прийшов у воєнкомат, лікарі були категоричними й не хотіли признати мене придатним до служби. У мене й справді свого часу були переломи тазу, рук, ніг, ребер. Медики запевняли, що я фізично не зможу воювати. Але вдалося їх переконати у зворотньому. І на війну я пішов. Тому що я і раніше, а зараз в цьому тільки впевнився, відчував і знав, що на передовій цієї цинічної, підлої, неоголошеної Путіном війни мають бути зрілі чоловіки після 35-40 років, з досвідом служби в армії. А 20-25-річні пацани мають навчатися військової справи, щоб не стати гарматним м’ясом.

Бо дійсно неможливо дивитися на юнаків, які ще навіть голитися толком не вміють, а вони вже гинуть і отримують поранення, контузії, бачать кров, смерть, зраду командування… це дійсно важко…

– Наскільки відомо, ви балотуєтеся в депутати по мажоритарному окрузі на Тернопільщині від Блоку Петра порошенка. Чому обрали для себе саме цю політичну силу?

– Тому що Порошенко зараз єдиний, хто дійсно намагається протистояти Росії і при цьому роблячи все можливе, щоб захистити територіальну цілісність держави і головне – щоб якомога менше синів і доньок України при цьому загинуло. А тепер вибачте, але змоги більше розмовляти з вами не маю. Тут і до інших солдат намагаються додзвонитися.

– Розумію, пане Олег. Тримайтеся і бережіть себе. І повертайтеся живі..

– Обовязково повернемося і тільки з перемогою…