«Свобода слова сприймається як щось таке, що потрібно лише журналістам» – Євген Глібовицький

Вади української журналістики, здатність журналіста на громадянський вчинок і що допоможе оздоровитися українському суспільству. Про це і не тільки, велася розмова у львівському Політклубі.

 Політклуб – проект створений Агенцією політичної аналітики Віталія Портникова. Це дискусійний майданчик для спеціалістів, пов’язаних зі сферою політики. Шістнадцятого вересня у ресторані «Масони» відбулося вже друге зібрання Політ клубу у Львові.

«Велика частина суспільства пов’язує з виборами певні очікування, які зазвичай для більшості населення не виправдовуються. Тому для мене вибори – це час величезного суму» – так розпочинає зустріч Сергій Рахманін, редактор газети «Дзеркало тижня». Відтак пропонує в дискусії оминути тему виборів й обговорити проблеми журналістики. Виборчі перегони, за його словами, для багатьох медіаресурсів є періодом заробляння грошей нечесними методами. «Але насправді заробляють вони значно менше ніж втрачають» – вважає Рахманін.

На думку публіциста Володимира Павліва, саме журналісти в значній мірі, винні у тій ситуації, в якій нині перебуває Україна. Схильність до грошей і посад, зумовила відсутність сильного й солідарного середовища «четвертої влади». Радянські, номенклатурні журналісти – перефарбувалися, прогресивні й амбітні – не змогли консолідуватися, а нові – виявилися лояльними до корумпованого керівництва. За словами Павліва – журналістське середовище, що позбавлене авторитету в суспільстві, не може на щось впливати. «А змінити щось міг би громадянський вчинок, – каже Павлів, –  на який, проте, журналісти зараз не здатні, а поодинокі приклади ні на що не впливають». І як приклад, говорить про Таню Чорновол, яка перестрибнула паркан Межигір’я. «Але для резонансу треба, щоб це так робили щодня по вісімнадцять чоловік» – переконаний журналіст.

В 91-му році Вчинком був випуск газети «Post Поступ», – пригадує Володимир Павлів. «Було складно й ризиковано, за це можна було сісти, але ми мали потребу висловитися». Й додає: «Зараз є набагато більше можливостей, але журналісти не мають бажання зреалізувати себе в суспільно важливий спосіб». За словами редактора «PostПоступ», нині вся активність перенеслася в «фейсбук», а в соціальній мережі журналістська неспроможність ще більш помітна.

Євген Глібовицький, в свою чергу, бачить Інтернет як платформу для стереотипів. Цю тезу він обґрунтовує спостереженням: «Кожна думка в мережі, якою б безглуздою вона не була, знаходить своїх прихильників». Щодо вини журналістів, то Глібовицький переконаний, що проблема радше в громадськості загалом, а не в якійсь окремій професії. «Найбільша помилка суспільства у тому, що свобода слова сприймається як щось таке, що потрібно лише  журналістам» – міркує експерт з довготермінових стратегій. В цьому Глібовицького підтримує керівник магістерської програми з журналістики УКУ Ігор Балинський, який висловлюється так: «Я не вірю, що немає журналістів здатних на Вчинок. Просто нині журналістський вчинок не потрібен суспільству»

Обдумуючи нинішнє становище української політики, Євген Глібовицький озвучує думку: «Янукович посланий нам Богом. Це жорстка, проте необхідна вакцинація, яка дасть нам можливість оздоровитися». Він вважає, що така влада, врешті заставить українців почати виконувати домашню роботу, яку ми двадцять років не робили. Крім цього, Глібовицький не згоден з твердженням, що політика є брудною справою: «Брудною вона є рівно настільки, на скільки ми її такою робимо». За його словами, політика – це спосіб, яким весь світ вирішує управлінські завдання відносно суспільства, тому брудною вона не може бути апріорі.

Сергій Рахманін: «Газета – це основа журналістики». Преса є класичною й найбільш дієвою формою діалогу журналістів з громадянами. І діалог цей в Україні майже відсутній, оскільки видавництво газет не є успішним бізнес-проектом. Рахманін каже, що за прибутками від реклами преса дуже програє телебаченню. «Якщо не буде газети – не буде журналістики як явища, а якщо не буде пристойної й зрозумілої журналістики – не буде й держави» – підсумовує редактор «Дзеркала тижня». Щодо цензури в українських ЗМІ, Рахманін вважає проблему перебільшеною. Натомість, справжня біда – погана система навчання журналістів. На журфаках не дають розуміння прив’язки потреб суспільства до потреб журналістики. «Студентів не вчать бути посередником між державою і населенням» – констатує редактор й відразу ж запитує – куди діваються випускники? «Йдуть в зв’язки з громадськістю» – звучить репліка Портникова.

Цю думку розвиває Ігор Балинський. За його словами, ніде не акцентується, що журналістика й піар – це принципово різні спеціальності. Студентів не вчать їх розрізняти, і саме в цьому й полягає базова патологічна помилка викладання на журфаку, вважає журналіст.

Повертаючись до теми Вчинку, Сергій Рахманін говорить: «Коли я пішов голодувати на сходи Українського дому, я зробив це не як журналіст, а як громадянин». Він гадає, що нині для того, щоб розворушити людей, журналісту треба виходити за межі своєї професії. «Проте інколи дуже важко визначити й для самого себе, що є цим громадянським вчинком». Для розуміння Вчинку Рахманін вивів таке правило – щоб ти не зробив, але якщо цим ти змінив на краще бодай одну людину – вчинив правильно.

Підсумовуючи все сказане, Євген Глібовицький говорить про закінчення епохи журналістики старого формату. Майбутнє за журналістикою універсальною, де будуть потрібні свіжі ідеї й вміння якісно їх реалізовувати. Й Інтернет почне відігравати ключову роль. «Нині прийшов час Інтернету, не як носія інформації, а як медіа простору». Глібовицький наголошує на потребі якісних змін в медіа середовищі такими словами: «На ринку де торгують бензином, виграють конкуренцію не ті, в кого кращий бензин, а в кого чистіші туалети».