Бедриківського в Чорткові підтримує керівник районної організації “Фронт змін”

Перефразовуючи відомий вислів в контексті виборів, можна сказати — скажи мені хто кого хвалить, і я скажу, чи варто за певну людину голосувати. Шещодавно у деяких ЗМІ була опублікована стаття такого собі журналіста з Чорткова Михайла Опиханого. Цей “творець”, член спілки журналістів, пише, як він підтримує міліцейського генерала Бедриківського, що балотується в нардепи по окрузі №167. Все б нічого, якби не одне “але”, – пише Тернопільський тиждень.

Колись цей журналіст, а людина він вже солідних років, був запеклим прихильником бютівців і “довіреним на побігеньках” в екс-мера Чорткова Ігора Билиці.. Згодом він вже зі шпальт навіть, пригадуємо, Нової Тернопільської газети паплюжив БЮТ. Працював він також і в місцевих газетах “Голос народу”, редагував “Чортківський вісник”, згодом також ударівську “Перспективу” Олега Ваврика тощо.

Зараз цей чоловік, який називає себе жураналістом, очолює “Фронт змін” на Чортківщині, є депутатом райради і вже кілька днів як є редактором чергової передвиборчої газетки “Прапор …” чогось там, яку видає за свій кошт …. правильно, Володимир Бедриківський. Отак колеги наші, повторимося — люди в роках, служать політикам і ще й навязують свою продажність читачам.

Якби там не було — але принаймні тепер зрозуміло, що чутки про те, що насправді “Фронт змін” у південних районах нашої області підтримує саме генерала Бедриківського, мають підгрунтя.

А як же Стойко, який начебто позиціонує себе єдиним кандидатом від обєднаної опозиції? А не знаємо. Факт в тому, що “не останній” в партійній ієрархії фронтзмінівець на Чортківщині словословить саме Бедриківського.

А от і його “шедевр” (хоча можете й не читати, суть ми вже передали – прим.ТТ:))

Паскудство від лукавого, – на Тернопіллі чорні технологи взялися за генерала Бедриківського

Виборча кампанія в Україні чимраз швидше наближається до фінішу. Відразу ж на наступний день після 28 жовтня, країна попередньо дізнається про переможців надскладних змагань за народну довіру. Але поки до цієї дати ще є відрізок часу, партії та кандидати-мажоритарники різними способами торують шлях до людських сердець. Одні –обіцяють  золоті гори, інші – роздають подарунки, треті, як не прикро, шукають компромати на опонентів.

Якщо аналізувати останні публікації в обласних ЗМІ та інтернет-виданнях, то, як мовиться, неозброєним оком видно на чию адресу здійснюються нападки. І як ви гадаєте, на чию? Дякую, цілком вірно – на лідера симпатій виборців у Південному окрузі Тернопільщини Володимира Бедриківського. Як на мене, це не дивно, позаяк відомо, що пан Володимир ще 2 роки тому обіймав доволі високу посаду у правоохоронних органах, має солідне генеральське звання, вистежував і ловив бандитів та казнокрадів. Ймовірно, що виконуючи свої професійні обов’язки, він та його підлеглі комусь, образно висловлюючись, наступили на мозольний палець, або вдарили по загребущих руках. Втім, тепер це навряд чи має суттєве значення. Найважливішим чинником проносних паплюжень сьогодення цієї вельми шанованої людини, є балотування Володимира Володимировича у народні депутати до Верховної Ради України на одному окрузі з двома Балогівським «парашутистами»-«єдино центристами», серед яких скандальний «кислотний» екс-губернатор та «вічний» нардеп з Львівщини, а також бізнесмен  від «регіонала» Кінаха, які, за чутками, мають і ресурси, і завуальовану підтримку влади. Понад те, опоненти Володимира Бедриківського чудово обізнані із його біографією з родинним корінням на Тернопільщині, знають, що він – єдина особа у Західній Україні, яка носить найвище звання генерал-полковника МВС та представляла нашу державу на серйозних міжнародних форумах. Попри своє впливове та вагоме становище у суспільстві, наш земляк не цурається і ніколи не цурався прямого спілкування з простим людом будь-де, уважно вислуховує прохання чи зауваги громадян та намагається посприяти кожному. Так званим колегам нашого генерала-земляка теж відомо, що віднести його у категорію провладних кандидатів – язик не поворухнеться. Бо яскравим фактом є те, що він трудився у МВС, коли Уряд очолювала Юлія Тимошенко, а головним міліціонером країни був тепер опальний Юрій Луценко. Генерала Бедриківського відправили на пенсію у 46-річному віці, повного сил та енергії, одразу ж після інавгурації Президента Януковича. Чи вам потрібні ще якісь аргументи? Тож бо. І передвиборча кампанія спокійно протікала б у нормальному режимі, якби окремі політикани не займалися фарисейством і їх не душила б «жаба».

А зараз прикиньте собі як ми «тішимося» успіхами сусіда, який спромігся побудувати добротну хату, придбати іномарку, вивчити  в університетах своїх чад. О, заздрість, аж розпирає! А якщо оцей клятий сусід  ще й змагатиметься з вами за депутатський мандат у Золотосяйному цар-граді? «Та щоб ти здох, паршивцю. Та щоб ти у пеклі згорів. Та щоб…» Не хочу продовжувати. Нічого не вдієш з нашою ментальністю – заздрити, або кидати у когось каменем, маючи власний скляний дух. Опоненти Володимира Бедриківського звісно ж українці,(із нацменшин теж) то вищезазначений негативізм їм, певна річ, властивий. Однак у всьому є межа. Переступивши її, втрачаємо гідність. Спекулюємо на вірі – взагалі непрощенний гріх. Але ж… Першим проявом цього ганебно-гріховного явища є публікація під промовистим заголовком «Як і чому Бедриківський отримував нагороди від Московської церкви», яку спочатку розмістили в інтернет-виданні «Про все», а потім хтось дуже постарався щоби цей пасквіль потрапив на шпальта обласних багатотиражних газет.

Про що йдеться? У 2007 році, працюючи у Чортківському міському часописі «Ратуша», мою увагу привернув резонанс у Житомирській області, де було зафіксовано близько півсотні крадіжок з культових споруд. Від сучасних варварів потерпали  храми Київської, Хмельницької, Рівненської та Тернопільської областей. Розшукуючи злочинців, правоохоронці цих регіонів об’єднали зусилля. І ось, проведеними оперативно-розшуковими заходами працівники карного розшуку Житомирщини затримали киянина-співучасника кримінального «дуету», роль якого полягала у збуті викраденого.

Відверто кажучи, я пройнявся гордістю за житомирських міліціонерів: відмінна робота та ще й пов’язана з ризиком для життя. Крім того, приємно було дізнатися, що всі 159 вилучених у крадіїв старовинних ікон повернули храмам, яким вони належали.

Як слід було очікувати, духовенство віддячило правоохоронцям за розкриття злочину та повернення реліквій. На той час УМВС України в Житомирській області очолював наш земляк, уродженець м. Заліщики Володимир Бедриківський. Тобто весь комплекс оперативно-розшукових заходів з удачним фіналом відбувався під його керівництвом. Передача ікон якраз співпала із відзначенням 15-річчя Харківського архієрейського собору та Житомирського передсоборного Зібрання. Історія Харківського архієрейського собору справді суперечлива. Але яке до цього відношення мають правоохоронці? Вони що, примушували попів з Московського Патріархату відлучати від Церкви Філарета? Чи може усім особовим складом УМВС прийшли святкувати цю подію? Абсурд. Міліціонери зробили те, що зобов’язані були зробити: зупинили вивіз великої кількості духовних національних скарбів з території України, не перепродали і не віддали їх у сховища чи музеї, а передали Церкві, щоби ікони знаходилися у святому місці та служили Богові і людям. Що у цьому поганого? Чи можуть ті, хто мав і має зараз вплив і владу у Західній Україні похвалитися подібними діями? Адже і нині чомусь горять у нас унікальні храми, нині пропадають цінні пам’ятки культури і духовності. Задумаймося над цим!

У той день Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Володимир вручив пану Бедриківському орден, а начальнику Управління карного розшуку УМВС Сергію Тальку – грамоту. Митрополит виголосив щиру подяку оперативникам, які безпосередньо брали участь у розшуку та затриманню злочинців. Відповідно, хлопців відзначив у порядку заохочення й начальник УМВС.

Я добре запам’ятав назву цього ордена. Але коли в одному з видань прочитав, що Володимиру Бедриківському у 2007 році вручили «орден Преподобного князя Володимира» – оторопів від подиву. Бо ордена з такою назвою не існує. Є загально церковний орден святого рівноапостольного князя Володимира 3-х ступенів. Його встановлено для нагородження єпископату, духовенства, мирян, а також державних діячів, працівників культури та мистецтв за особистий внесок у справі відродження духовності, піднесення ролі Церкви у житті суспільства і держави. Ордени і медалі Української Православної Церкви вручаються нагородженням в урочистій обстановці.

Звиняйте, пасквілянти-брудополивачі, але у вас – прокол. Вже з перших рядків цієї натхненної «заказухи» вимальовується, що застосувавши гротескно-експресивний прийом, ви намагаєтеся вплинути на емоції вірян. Хрестителя-правителя Київської Русі величали по-різному, але не «Преподобним князем Володимиром». Таке прийде в голову лише преподобному баламуту. Паскудством є те, що ви перекрутили інформацію начебто генерал Бедриківський прагнув «вислужитися перед Москвою за дешевий мідний орден». Невже? А те, що він майже все своє життя віддав боротьбі з кримінальним тероризмом, корупцією, затримував небезпечних рецидивістів, охороняв та захищав спокій громадян, забули? Втім, можливо, що й так. Бо той, хто більш-менш ознайомлений з міліцейськими буднями, пов’язаними з постійним морально-психологічним навантаженням, фізичною стійкістю, відповідальністю та щоденними ризиками для здоров’я і життя, той ніколи огульно не очорнюватиме цих службовців у формі.

Генерал Бедриківський дійсно у числі 15-ти цивільних осіб в Україні нагороджених орденом святого рівноапостольного князя Володимира ІІ ступеня. Аналогічні нагороди він має і від УГКЦ, і від УПЦ КП. За те, що був віруючим, жертвував та посильно допомагав церковним громадам, не сіяв ворожнечу між конфесіями, бо знав, що Бог – один для нас всіх. Невже це привід для глузування? Невже цих 15 осіб нагородили за рабське плазування та вислуговування перед Кремлем? Перепрошую, але це не так. Не варто однозначно ототожнювати УПЦ з «Москвою», бо до неї належать мільйони таких самих українців як вірні УГКЦ чи УПЦ КП. Та й серед духовенства є багато щирих патріотів нашої землі, не кажучи вже про загальновизнаний авторитет Митрополита Володимира. До речі, авторитет Митрополита Володимира визнавали Глави УГКЦ Блаженнійший Любомир та Блаженнійший Святослав, особисто зустрічаючись з ним, робили спільні заяви в рамках Всеукраїнської Ради Церков тощо. Хіба приймати нагороди з рук такої шанованої людини є чимось соромним?  Чи навпаки – гордитися нагородженими достойниками? Приміром, я радий, що виходець з Тернопільщини удостоївся такої почесної нагороди як і всіх інших, що отримував колись і отримує тепер, перебуваючи у відставці. Радий, що хлопець з простої заліщицької сім`ї, зумів «вирости» із курсанта міліцейської школи до генерала-полковника, стати першим заступником Міністра МВС України – начальником ГУБОЗу. Такій особистості треба бажати подальших успіхів, а не зла. Його багаж знань, досвід та наснага, безперечно, знадобиться державі і її громадянам зокрема.

Зізнаюся, я давно хотів особисто познайомитися з паном Бедриківським. Підчас своєї журналістської діяльності розмовляв з багатьма високопосадовцями та знаменитостями. У більшості випадків розмова важко «клеїлася». А що ви гадали, це ж знаменитість: пиха, гординя, зазнайство… Одне слово, відірвані від земного тяжіння істоти. За усталеним правилом, саме таким намалював собі образ Володимира Бедриківського: пихатий генерал юга, який зверхньо дивиться на нас, смертних. Однак, яке ж було моє враження, коли, випадково зустрівшись у Чорткові (і таке трапляється), переді мною постала звичайнісінька людина з манерами врівноваженості, толерантності та добродушності. Скажете, що це гра на публіку? Ні, не правда. За багаторічну практику на газетярський ниві, я добре навчився відрізняти артистичність від реального характеру респондента. Тому, у даному випадку, можу стверджувати, що Володимир Володимирович Бедриківський, кандидат в народні депутати до Верховної Ради України у одномандатному виборчому окрузі № 167 – галицький патріот, який ніколи не зрадить інтереси свого краю та його мешканців. Знакове, що він, на відміну від інших «щирих українців» у вишиванках, але не з українською кров’ю у жилах, не займається лицемірством, фарисейством та хизуванням. Володар чисельних нагород, грамот та відзнак, які заслужив чесною працею, воліє залишатися не афішованим та скромним. Це, хто б там що не казав, є порядністю й чистосерддям.

І на закінчення про не менш важливе. Обурює до глибин єства, коли хтось нахабно й безцеремонно пхається у чиїсь внутрішні сімейні справи. Володимира Бедриківського можна осуджувати за певні провини (якщо вони є) як екс-міліціонера найвищого рангу, як громадського діяча, і як кандидата в депутати до українського парламенту з огляду на його передвиборчу програму та вчинки під час передвиборчої кампанії. Але навіщо чіпати його перестарілих батьків? Навіщо винюхувати де вони мешкають, чим харчуються, де сплять і чим вкриваються? Стеження за Бедриківським-старшим та викид компромату на нього у ЗМІ – айсберг ницості та безпорадності конкурентів його сина. Чи не пора покласти край провокаціям, брудним піар-технологіям, ненависті та гризні від лукавого? Наше спільне завдання – не поборювати брат брата, захищати українські цінності, єднатися задля подальшого відродження Церкви та нашого народу. Не займаймося паскудством. Воно противне Всевишньому.

Михайло ОПИХАНИЙ, депутат Чортківської районної ради, член Національної спілки журналістів України