89-річний Михайло Глущенко катається на велосипеді

— Дєдушці нічого не є, але він себе дуже любить, тому й пішов до лікаря. Той каже: у вашому віці треба рухатися, ходити, можна на ровері їздити, — розповідає тернополянка 77-річна Надія Глущенко про свого чоловіка — Михайла. Йому цьогоріч виповнюється 90. Три роки тому почав їздити велосипедом.

— Півроку мене впрошував: “Ну я куплю… ну я хочу”. А якось прийшов, каже: “Ну ти що, хочеш, щоб я заслаб?”. Махнула рукою, кажу — купляй, тільки дай мені спокій. Дав за ровер 750 гривень.

Глущенки мешкають у двокімнатці на першому поверсі будинку в центрі Тернополя. Поряд обласна прокуратура. Навпроти — міська рада. Біля будинку припарковані кілька дорогих “тойот” та “фольксваґенів”. Просто під вікном Михайла Івановича стоїть його білий “запорожець”.

— Як молоді з загсу виходять, то всі дорогі машини минають, а біля нашої фотографуються, — хвалиться Надія Йосипівна. — Пару раз було, що молода аж на верх вилізала.

Михайло Іванович показує свій велосипед. Той стоїть у кімнаті, прихилений до бильця ліжка. Дістає з полиці великого чорного клаксона.

— Ще таке собі на руль вчіплю, щоби по місті їздити, — натискає на гумову грушу. — Чути добре? То, певно, краще, ніж дзвінок.

Михайло Глущенко недочуває. Постійно перепитує в дружини, називаючи її Надінькою. Та переповідає йому запитання в праве вухо — він звик до її тембру голосу і вловлює його набагато краще. Дружина називає його “дєдушкою”.

Господар розповідає, що вперше попробував сісти на велосипед 80 років тому. Тоді жив на Вінниччині. Брат, який працював у колгоспі бухгалтером, приїжджав на обід службовим велосипедом.

— Заліз я на нього на вигоні, біля заборчика. Ногою попхався, рукою за заборчик тримаюся — їду. Потім потрохи, потрохи, вже заборчик пустив.

Каже, що ровера замолоду не мав. Однак у сьомому класі брав участь у велоперегонах.

— Учитель фізкультури, Іван Гнатович, прізвище щось не пам’ятаю, сказав, щоб я потренірувався і їхав на сорівнованія. Дав свій велосіпед. Ну, я день по селі покатався і поїхав. Третє місце мав, але більше ні на які сорівнованія не їздив.

Михайло Іванович закинув їздити після аварії.

— Позичив у сина вчительки — Міші Шермецінського ровер і їхав у район. Перед містом із горба пустив вєлосіпєд на розгон. А тут собака дорогу перебігає. Бабах! Собаці нічо — втік. Я тоже на ноги зіскочив, але вилка загнулася аж усередину. Добре, що кузня недалеко була, а мій тато коваль. То я знаю, як біля заліза обходитися. Випрямив ту вилку і так віддав велосіпєд.

Пройшовши війну, Михайло Глущенко працював у військторзі. Спочатку жив на Львівщині, потім перевели в Тернопіль. Вийшов на пенсію в 74 роки. Катається на велосипеді двічі на тиждень.

— Їздить зранку, доки машин нема. Пізніше не пускаю, бо боюся, — говорить дружина.

— Їду помаленьку, на другій-третій передачі. Стараюся по брущатці. Для ніг краще, коли трохи протрясе. Останній раз падав тут на подвір’ї. Та ж візьми, старий діду, ногу вистави набік. А то не виставляю і падаю, як стовпчик.

Господиня частує домашнім печивом із медом та розчинною кавою. Господар робить собі повне горнятко кави. Ріже на частинки печиво, і закинувши в горня, виловлює розмочене ложкою.

— Дєдушка не п’є і не курить всьо життя. Правда, пиво любить, то на свята може випити стаканчик. Зранку їсть салат — буряк, морква, яблуко. Додасть хрону, олійки. Я кажу — воно ж недобре, давай ще трохи оцту. Відказує, що не треба. І не дай Бог жирного. Куплю ребра свині, зварю. Йому не подобається. Я кажу — закрий очі і їж. А тепер сама такого не готую.

10 квітня в Тернополі провели велодень. Глущенка як найстаршого учасника нагородили грамотою. Подарували оранжеву футболку і прийняли до місцевої велоасоціації.
Андрій ЯНОВИЧ, Газета по-українськи

Фото автора