«Мене ніхто і ніколи не контролював, не вимагав мікрофонні папки для узгодження», — радіожурналіст з Тернополя Галина Юрса

Біографічна довідка: Галина Миронівна Юрса народилась 31 січня 1965 року у місті Рудки Львівської області. Після закінчення школи працювала бібліотекарем. У 1985 році з відзнакою закінчила Херсонське професійно-технічне училище. 13 років працювала на ВО «Текстерно». Обиралася членом ревізійної комісії облпрофради. Виступала з програмами на фабричному радіо, друкувалася в газеті «Текстильник». У 1996 році закінчила Львівський національний університет ім. Івана Франка за спеціальністю «журналістика». Почала співпрацювати з газетами «Свобода», «Вільне життя», «Подільське слово». У 1997 році на обласному радіо вийшли перші інформаційні програми про життя Тернопільського району, які вона підготувала і провела.

Галино Миронівно, чи можна сказати, що у журналістику, зокрема, на радіо, ви потрапили випадково?

— Я ткалею стала випадково. А журналістом, точніше, власкором шкільної газети, була з другого класу до закінчення школи. Писала все, про що просили і про що хотіла сама. Навіть карикатури малювала.

А що ще захоплювало у дитинстві, юності?

— Писала п’єси до шкільних вистав. Була режисером лялькового театру. Займалася художньою гімнастикою, співала у хорі, дівочому ансамблі, брала участь у шкільних гуртках. Дуже багато читала. Захоплювалась англійською мовою. Любила поезію. На канікулах куховарила. Робила консервацію на велику родину. Непогано вишивала, в’язала на спицях. Любила тварин, особливо котів та собак.

Коли зрозуміли, що журналістика — ваше покликання?

— Це не я зрозуміла. Чоловік майже силоміць змусив вступити в університет. Собі на диво, геть забувши шкільну програму, у 25-літньому віці успішно склала іспити на факультет «журналістика» і так само успішно закінчила навчання. Було дуже важко. Синові на той час виповнилося три роки. Тому вчилася ночами. Якось здали нерви, хотіла покинути науку, проте друзі переконали, що труднощі – справа тимчасова (усміхається).

Після закінчення навчання одразу знайшли роботу за спеціальністю? 

— Знову випадок допоміг. Чоловік працював заступником начальника пожежної частини №14 з охорони Тернопільського району. Якось по роботі спілкувався з тодішнім головним редактором газети «Подільське слово» Галиною Мацейків та сказав, між іншим, що дружина без роботи. Продовжуючи працю на бавовняному комбінаті, писала статті до газети, набувала досвід, знайомилася з людьми. Згодом, коли у Тернопільському районі рішенням сесії Тернопільської районної ради було утворено комунальне підприємство «Тернопільська районна радіокомпанія «Джерело», мені запропонували очолити його.

Не боязко було: з робітниці одразу стати головним редактором?

— Не хотіла бути керівником. Мені подобалося спілкуватися з людьми у селах району, писати про них матеріали до газети та радіо. З цього приводу, уважно вислухавши мене, тодішній голова РДА Василь Коломийчук, усміхаючись, сказав: «А вам керувати і не доведеться. Будете виконувати роботу радіожурналіста, просто зарплата буде редакторська».

Чи пам’ятаєте свою першу програму на радіо?

— Зовсім першу не дуже. Це було, коли працювала на ВО «Текстерно». Запрошувала до студії цікавих людей, вела музичні програми на замовлення. Знала, у яких важких умовах працюють робітники у цехах, тому робила все для того, щоб люди чули мій бадьорий голос. Підбирала лише веселу музику. Цього навчилась у ведучих польського телебачення, які завжди були у гарному настрої. А перший сюжет на обласному радіо був критичним. Йшлося про те, що у Тернополі, де оперна співачка світової слави Соломія Крушельницька зростала та робила перші кроки на сцені, нема навіть меморіальної дошки, не те, що пам’ятника. Перші мої програми про Тернопільський район вийшли у квітні 1997 року. Судячи з дзвінків слухачів (тоді люди дуже часто телефонували на радіо), вони сподобалися. Тому директор обласного радіо Петро Бубній збільшив ефір до години. Кожної п’ятниці з 18.10 до 19.00 звучала інформаційно-музична програма «Новини Тернопільського району», яку я готувала та вела. Її чули тисячі слухачів області та за її межами. Багато моїх сюжетів потрапляли на республіканське радіо. Були навіть позивні, створені на мотив пісні «Острівське джерело», яку написав Степан Джуровський. Допомогли записати позивні тодішній вчитель музики Острівської школи, а нині голова районної ради Андрій Галайко та учасники колективу «Настасівські музики».

Як складалися стосунки з владою?

— З першого дня вони були і продовжують залишатися довірливими. Мене ніхто і ніколи не контролював, не вимагав мікрофонні папки для узгодження. Звучали і критичні матеріали, але я завжди пам’ятала, що наша програма — це обличчя району, а тому ніколи не виносила сміття з власної хати. Відповідальність була і є велика, адже нас чує вся область. Комунальне підприємство «Тернопільська районна радіокомпанія «Джерело» влада фінансувала з районного бюджету в повному обсязі. Я не думала про те, де взяти гроші на утримання, а про те, як вдосконалюватися та робити якісний інформаційний продукт. За це їм завжди була вдячна. Нині стало працювати ще цікавіше. Адже голова районної ради Андрій Галайко та голова РДА Олександр Похилий — люди нової генерації, молоді та креативні, які дійсно вболівають за стан справ у районі. Життя стало ще багатшим на події. Є про що писати. У районній раді діє постійна комісія з питань розвитку української національної освіти, культури, духовності та засобів масової інформації, яку очолює Степан Бородай, від якого завжди маю цінну пораду та підтримку.

— Чому не було створено власну студію, не вироблено патент на власне мовлення?

— Не раз про це говорила із засновником, навіть починала збір потрібних документів. Але всіх влаштовувало, що програми транслюють на всю область. З патентом наші програми могли б чути хіба що слухачі, де ще збереглося провідникове мовлення. Крім районної інформаційної, створювала тематичні програми обласного радіо — «Вервиця», «Шкільні орієнтири», «Медобори», «Жіночі портрети», «Духовні обереги», «Господар», «Читаємо прозу», «На поетичній хвилі», «Пісенне Тернопілля», «Громада за все в одвіті» та інші, але учасниками програм були лише жителі Тернопільського району. Згодом районні програми стали звучати майже щодня, але були менші за обсягом. Нині обласне радіо працює в іншому форматі. Переважають прямі ефіри, але інформаційні випуски транслюються протягом дня з 7.10 до 20.10 на хвилі 87,7 Мг Гц.

Скільки у штаті редакції працівників?

— Лише я та бухгалтер. Якщо доводиться нині з якоїсь причини переглядати великий архів програм з 1997 року, створених ТРР «Джерело», дивуюся, що все робила сама – шукала теми, зустрічалася з людьми, записувала на диктофон, потім працювала у студії, підбирала музику, заставки. Це дійсно було дуже важко фізично, враховуючи мій тодішній мізерний досвід роботи на радіо. Але морально я відчувала підтримку від депутатів районної ради, голів РДА та районної ради, спеціалістів, зокрема тодішнього управління сільського господарства та продовольства РДА, сільських людей, які з великою повагою ставилися до непростої праці радіожурналіста. Про них нині не те що програму, книжку змогла б написати, якби мала час і гроші. Тому мені не соромно за свою роботу. А якщо вже дуже відверто: не планувала довго бути на радіо. Мені більше хотілося в газеті працювати. Але, як кажуть: нема нічого більш постійного за тимчасове. Причина в тому, що на обласному радіо журналісти, режисери, технічні працівники, навіть керівники стали моїми добрими приятелями, дехто — вірними друзями. Там завжди була гарна творча атмосфера, взаємовиручка. Таких людей не хочеться покидати. З любов’ю, великою повагою згадую живих і тих, хто уже, на жаль, у засвітах. Це світлої пам’яті диктори Володимир Сіробаба та Галина Костянтинова. Добре працювалося і працюється зі звукорежисерами Галиною Зубик, Надією Карел, Світланою Мамаєвою, Наталею Положевець, Наталею Бандяк, Світланою Попович, Вікторією Кидалюк. До віку буду вдячна за науку та підтримку журналістам обласного радіо Михайлу Зубику (нині представник голови Національної ради України з телебачення та радіомовлення), Петру Бубнію, Володимиру Лучканіну, Богданові Грабовському, Олегу Лівінському, Ларисі Михальській, Анжелі Шовій, Ларисі Осадчук, Оксані Цвик, Богдану Бекесевичу, Людмилі Островській, Євгену Барову, Петру Гудимі, світлої пам’яті Ярославу Бензі та багатьом іншим. Це дуже яскраві особистості. Мати навіть одного з них за приятеля — дуже багато значить. З ними, правда, не просто, але цікаво.

— Нині багато радіостанцій перейшли в Інтернет…

— Усі перейшли або скоро перейдуть (усміхається). Минули часи, коли слухач на кухні чи на роботі очікував на улюблену чи потрібну йому програму. Людина не бажає бути прив’язаною до часу. Вона хоче і може отримати інформацію, коли їй зручно. Отже, і районному радіо настав час іти в Інтернет.

Невже радіо відійде у небуття?

— Думаю, ні. Радіо — стратегічно важливий об’єкт держави, незамінний для екстрених ситуацій, цивільного захисту та й в побуті. Якось із сім’єю відпочивали у 2007 році біля Одеси. Була загроза повені. Щодня по провідниковому радіо диктор спокійно, але впевнено попереджав слухачів про можливу небезпеку та інформував, як правильно поводитись у тій чи іншій ситуації, які найнеобхідніші речі та документи треба мати на випадок евакуації. Тому не було паніки, загиблих. Нині на багатьох підприємствах, у навчальних закладах створюють своє радіо. Відчуття, яке дає ефір, жива мова, Інтернет не замінить. Якщо від радіо у звичному для нас форматі відмовляться, то з часом його все одно відновлять.

В Україні триває адміністративно-територіальна реформа. Чи можуть громади мати своє радіо?

— Національна рада України з питань телебачення та радіомовлення розробила Проект, що передбачає розвиток малопотужного FM-мовлення. Це перший крок на шляху впровадження мовлення в об’єднаних громадах як третій тип мовлення поряд із комерційним та суспільним. Основна мета проекту — сприяння розвитку українського мовлення, розвитку локального мовлення та оперативного інформування громад про надзвичайні ситуації. Кого зацікавило це питання, дам вичерпну інформацію. Можна звернутись і до представника голови Національної ради України з телебачення та радіомовлення.

Цікаво, а за час вашої роботи були якісь курйозні випадки?

— Їх і зараз досить. Але один запам’ятався, напевне, назавжди — за 15 хвилин до ефіру «зникла» з комп’ютера програма «Новини Тернопільського району» тривалістю понад 50 хвилин.

Оце курйоз! І програма в той вечір не вийшла?

— Ні, ми наново записували її маленькими шматочками та давали в ефір. Як з’ясувалося потім, нашої вини у тому не було. Підвела техніка. Але слухачі цього не відчули. Зате ми мали такий стрес, що всі після запису випили багато міцної кави і не тільки.

Радіокомпанія «Джерело» ще й спортивні турніри проводить?

— Поки лише один – змагання чоловічих команд з волейболу, які зазвичай відбуваються до Дня працівників радіо, телебачення та зв’язку. Дякую меценатам, що допомагають фінансово.

Чи щаслива ви людина?

— Якось поскаржилась одному із сільських голів, що хотіла б вищу зарплату, а він з притаманним йому почуттям гумору запитав, чи маю я задоволення від своєї роботи. Відповіла, що величезне! А він сказав: «За задоволення люди платять великі гроші, а ви маєте його майже задарма. Тож, мусите ще доплачувати за це тим, хто вас фінансує». Я люблю людей, вони люблять мене. Хіба це не щастя?

— У переддень вашого професійного свята прийміть, Галино Миронівно, найщиріші вітання та побажання здоров’я, удачі, добра та наснаги до праці, гарної долі для ваших синів, злагоди у родині. Чекаємо від вас на радіо чи в Інтернеті нових цікавих випусків програм.

— Щиро вдячна.

Спілкувався Андрій ОЛІЙНИК.

Подільське слово

Comments are closed.