На Тернопільщині є забутий курорт

Заліщикам ніби «на роду» написано бути курортом. Недарма цей край називали польською Рив’єрою, а на берегах Дністра були насипані пляжі — «Сонячний» і «Тінистий». Нині про ті часи нагадують хіба спогади й старі фото. Дивно, що туризм зовсім змінив своє обличчя і про елітні відпочинкові вілли та пляжі майже нічого не нагадує. Тепер тут панує активний спортивний туризм. В основному, на жаль, стихійний.

«Лише в моїй пам’яті»

Інколи навіть хотілося б, як у театрі, відхилити трохи завісу й одним очком заглянути: як воно тоді було і, головне, на якому етапі зникло. Начальник відділу культури і туризму Заліщицької райдержадміністрації Зоя Шмиглик розповідає, що дуже любить відпочивати із сім’єю поблизу Джуринського водоспаду. «І моря не треба», — каже пані Зоя. Їй дуже «смакують» Нирків і Нагоряни. Особливі ці села. Розповідає, що в Нагорянах жителям навіть не був притаманний національний одяг, як то буває в інших селах. Тут переважно ходили в лівреях, бо більшість населення обслуговувала Червоногородський палац. А ще багато цікавих деталей жінка відкрила для себе завдяки книзі колишньої землячки Міли Сандберг-Меснер «Світло крізь темряву». Її читати — наче фільм дивитися. Авторка народилася в Заліщиках 1923 року. В часи Другої світової війни виїхала до Канади. Після того робила спроби відвідати батьківщину, але вони не відразу увінчалися успіхом.

До Першої світової в Заліщиках налічувалось понад 20 готелів. Швидше за все, вони були приватними. Жителі міста жили з туризму. Це був елітний курорт. Зоя Шмиглик розповідає, що навіть ціни на товари й продукти тут були завжди трохи вищими, ніж деінде — геть як і в сучасних курортних містах.

Після того як Заліщики ввійшли до складу Радянського Союзу, Міла Сандберг-Меснер уперше намагалася повернутися. Але відомий курорт у перелік «Інтуриста» не внесли. Відтоді туризм потихеньку стирали з цієї частини карти Західної України. Вілла, у котрій мешкала сім’я пані Міли, стала… гуртожитком технікуму. Чи варто казати, що й готелів стало значно менше?

Коли жінці вдалося нарешті відвідати рідне місто, вона підсумувала подорож словами: «Красиве місто моєї юності, місто, яким я так дорожу, зараз живе лише в моїй пам’яті».

Нам хотілося би бути старішими…

Перша згадка про Заліщики датується 1444 роком. «Нам хотілося би бути старішими», — жартома каже директор районного краєзнавчого музею Василь Олійник. Лише в 1750-му Заліщики стали містом. Цікаво, що герб міста відображає тогочасну геральдичну «моду»: над зображенням ратуші намальований єдиноріг — кінь із рогом бика. Тоді вважалося, що цей ріг захищає від усіляких отрут. Але, наприклад, ратушу він не порятував. 1968-го її зруйнували — мовляв, треба було десь побудувати нове приміщення для райкому партії. Хоча насправді, розповідає краєзнавець, місць для будівництва не бракувало.

Мабуть, незаслужено нині туристичне навантаження краю випало тільки на активний спортивний відпочинок, бо ж зацікавлення тут можуть знайти не тільки завзяті байдарочники чи рафтингісти, а й історики та археологи. А все тому, що район — як торт — багатошаровий. Він зберіг залишки багатьох історичних культур: трипільської, гава-голіградської, липіцької, слов’янської, давньоруської… І якби археологи спохопилися швидше, то й трипільська культура сьогодні йменувалася б кошилівською — від назви села Кошилівці Заліщицького району, де її насправді вперше виявили. «Але це схоже на історію з рентгенівськими променями», — проводить аналогію В. Олійник.

Одна з принад Заліщицького району — Червоногородський замок у Ниркові.

Погляд у глибину

Та не треба винаходити ровера — це вже зроблено до нас. Варто лише придивитися до того, що найкраще приживається в районі, й використати це для майбутнього. Чом би не повернути славне туристичне минуле? Цілком можливо, що це і підштовхнуло управління з питань туризму облдержадміністрації до глибшого вивчення Дністровського каньйону. Тому цього разу на чергове засідання західноукраїнського круглого столу начальник управління Леся Серетна зібрала охочих поділитися міркуваннями на тему «Дністровський каньйон — погляд у глибину» в Печорній Заліщицького району. Досхочу намилувавшись краєвидами, залишками Червоногородського палацу, учасники перейшли до теоретичної частини заходу. Почали з того, що добряча частина Заліщанщини перебуває в межах Національного природного парку «Дністровський каньйон». На думку начальника Державного управління охорони навколишнього природного середовища в області Ореста Сінгалевича, статус національного природного парку дозволить зберегти унікальні території. І коли нарешті дирекція парку буде сформована, одразу слід розробити проект організації території.

А раз є парк із гордим прикметником «національний», значить, його організація повинна бути на відповідному рівні. Ще за тиждень до засідання круглого столу робоча група з облаштування стоянок оглянула каньйон і визначила, де саме найкраще розташувати місця для зупинок туристів. Леся Серетна назвала села, в котрих їх треба облаштовувати: на Бучаччині — Возилів, Берем’яни, на Заліщанщині — Литячі, Хмелева, на Борщівщині — Дністрове… І всюди роботи починатимуться з нуля. Начальник управління наголосила, що для більшого успіху справи доведеться об’єднувати зусилля кількох областей — і Чернівецької, й Івано-Франківської, і нашої. Всі ж ми вихваляємося одним каньйоном…

Допоки сільські голови та заступники голів райдержадміністрацій прилеглих до Дністра районів красиво розповідають про принади каньйону, люди, які безпосередньо займаються туризмом, час на розмови про те, що й так відомо, не витрачають і змальовують зовсім непривабливі сторони справи. Директор ПП «Західноукраїнська туристична компанія «Тіс-Тур» Василь Баб’юк, який незабаром похвалиться тридцятирічним «стажем» у сплавах, розповідає, що проблем більше, ніж здається: починаючи від джерел, з яких уже не нап’єшся води (а деякі за останні роки взагалі висохли через небажану людську діяльність), і закінчуючи браконьєрським рибальством. «Я відразу застерігаю туристів із групи, — каже пан Василь. — Не плавати! Якщо потрапите в браконьєрську сітку і заплутаєтеся в ній, вам вже ніхто не допоможе». А ці сітки й електровудки на кожному кроці. «У Дністрі скоро й тюльки не зловиш, — продовжує В. Баб’юк. — Туристи із Чикаго цілий день сиділи і виловили дві маленькі рибки…»

А через відсутність нормальних доріг група навіть потрапила в делікатну ситуацію: одна з туристок добряче загрузла в багні, коли намагалася добратися до відхожого місця. Та й загалом шляхи — це сором. «Ми везли поляків до Язлівця і Золотого Потоку, — додає жару керівник «Тіс-Туру». — А як їх довезеш, якщо бус розтрясається?» На що відразу отримує відповідь начальника служби доріг Миколи Гнатіва: під’їзні дороги не вважають дорогами загального користування і з держбюджету вони не фінансуються. Хоча деяким дорогам усе ж щастить. Так, після одного з таких виїзних семінарів на ремонт дороги, що веде до Кришталевої печери поблизу Кривчого на Борщівщині, область виділила два мільйони гривень.

Та чи не найбільше учасники наради нарікали на сміття. Причому всі згідні, що більшість відходів — так би мовити, продукт життєдіяльності саме місцевого населення, а не туристів. «Погляньте на будь-яку річку, — сказав директор ТзОВ «Обласний спортивно-туристський клуб» Валерій Старичков. — Скільки там сміття! Місцеві органи самоврядування повинні знайти методи впливу на жителів». Із ним цілком погоджується голова громадської організації «Файні мандри» Роман Задорожний і додає, що зусиль добровольців, які періодично це сміття прибирають, замало. Робота з очищення триватиме вічно. Вихід один: виховання місцевого населення. І ще Р. Задорожний додав загалом: «Існує різне бачення влади й організаторів сплавів. Бо ми бачимо річку з води, а ви — з берега. Треба більше долучатися практично, щоби бачити проблеми зблизька».

Власне, на зближення і розраховувала Леся Серетна. Уже по закінченні круглого столу вона зізналася, що сподівалася на діалог, але його не вийшло. Чиновниця пропонує створювати комунальні підприємства, які зможуть займатися туристичною діяльністю. Ці ж підприємства матимуть право накладати штрафи на порушників, котрі викидатимуть відходи в недозволених місцях.

Зрештою, головне почати співпрацювати. А в цьому сторони зійшлися.

Олена ТРЕТЯЧЕНКО, Вільне життя