Радість і сльози трудової міграції Тернопілля
Тернопілля, як і весь Західний регіон України, давно перетворилося на край закордонного заробітчанства. Мізерні зарплати, скорочення працівників на промислових підприємствах, затримки із виплатою заробленого у бюджетній сфері у другій половині 1990-х примусили тисячі моїх земляків залишати сім’ї і їхати у далекі краї заробляти на некваліфікованих роботах гроші, щоб ті сім’ї утримати. Заробітчанська «роза вітрів» пекуче дме й тепер.
«Що то за країна — Тернопіль?» — недавно запитував одного з тернопільців португальський замовник будівництва котеджів, знаючи, звідки до нього приїжджають робітники. Географія трудових мандрівок «з країни Тернопільщини» дуже скоро стала широкою. Люди їдуть, щоб призбирати копійчину, як на захід, так і на схід, — у Польщу, Чехію, Італію, Іспанію, Португалію, Великобританію, Росію, Ізраїль…
Ще у вересні-жовтні 2005 року фахівці центрів зайнятості Тернопільської області опитали понад дві тисячі школярів Тернополя з різних родин та майже стільки ж — у містах і селищах двох районів. Респондентами стали учні середніх і старших класів: вік їхніх батьків серед заробітчан найактивніший — від 30 до 45 років. Досліджені обсяги трудової міграції — це дев’ять відсотків працездатного населення у працездатному віці, або до 55 тисяч жителів області. Кількість заробітчан зростає прискореними темпами. Адже аналогічне дослідження, проведене 2001 року, дало цифру 22 тисячі. Політики різних кольорів наввипередки підкреслюють, що на заробітках за кордоном перебуває кожен третій або кожен четвертий мешканець краю. Однак реальних масштабів трудових виїздів не подає жодна статистика.
Про сумні наслідки заробітчанства, а саме непоодинокі випадки сексуального або трудового рабства обманутих і безправних тернопільців, автор цих рядків розповідав у статті «Вдосконалене рабство» («ДТ», 2005, №48). За різними соціологічними дослідженнями, такого роду жертвами стають від 8 до 30 відсотків українців, які вирушають працювати за кордон.
Для більшості жителів області трудова міграція — це не подорож до пекла, яку пережив наприкінці XIX ст. Іван Бразилієць із однойменної повісті галицького письменника Тимофія Бордуляка. І далеко не всі заробітки вони витрачають на зворотний квиток, тобто додому.
За нагромаджені кошти заробітчани та їхні діти отримують можливість придбати житло, автомобіль, здобути освіту, що, з одного боку, є позитивним явищем. Диву даєшся: 2008-го, передкризового року через банківську систему в область від закордонних заробітчан надійшло майже 246 млн. доларів. Та навіть торішня цифра — 170 млн. доларів — наближається до обсягу всього обласного бюджету Тернопільщини. Зароблені євро чи долари не йдуть на вітер. Докази? У докризовий період, з 2005-го по 2007 рік, обсяги введеного в дію житла в області, як свідчить статистика, зростали швидкими темпами — від 26,6 до майже
50 відсотків. Будівельний бум не в останню чергу спричинила висока купівельна спроможність заробітчан.
Згадане соцопитування 2005 року засвідчило, що в майже 24 відсотків дітей один із батьків перебуває за кордоном, а у 4,2 відсотка їх — гроші за кордоном заробляють і батько, і мати.
Достаток, який забезпечують батьки на закордонних заробітках, дуже часто розвиває в дітей споживацькі настрої, небажання знати ціну батьківських грошей. Бо у передпідлітковому чи в підлітковому віці в людини ще не сформована здатність усебічно аналізувати події та явища і критично мислити. Головний спеціаліст служби у справах дітей Тернопільської міської ради Ольга Солтис наводила журналістам яскраві приклади: учень 6 класу тернопільської школи, чий батько працює за кордоном, витягнув двогривневу банкноту й почав нею витирати шкільну дошку. А на рік старший учень пропонував п’ять гривень техпрацівниці, бо сам не хотів прибирати у класі. Уже не дивина, що чимало підлітків — як у місті, так і в селі — марнують надіслані батьками гроші на застілля та розваги.
На протилежному від матеріального достатку березі міграційної ріки — досить невтішні явища. Погіршення успішності дітей, алкоголізм, наркоманія в їхньому середовищі… На жаль, статистики, яка б показувала масштаби цих соціальних лих, немає ні в обласному управлінні освіти та науки, ні в службі у справах неповнолітніх, ні в управлінні у справах сім’ї та молоді і підпорядкованому йому центрі соціальних служб.
Але психічні наслідки трудової міграції, мабуть, як ніхто добре знають психотерапевти. Наприклад, кандидат психологічних наук Наталя Гаєвська (Тернопіль), яка лікує психічні розлади у дітей, характерні для «італійського синдрому», — депресію, маячіння, розлад адаптації…
Ось — типове обличчя неповнолітніх жертв закордонних заробітків. Батько помер, а мати поїхала на заробітки в Італію. Син — учень коледжу — залишився з бабусею. Його не полишало відчуття непотрібності, що згодом призвело до алкоголізму. Як компенсаторний механізм, часто пробуджувалася агресія. Хлопець старався привернути до себе увагу всім: то вдарить однолітка, то демонстративно розіб’є посуд. «Нарцисичні» сироти заряджені більшим радикалізмом, який може по-різному проявлятися. Головне для них — перебувати в центрі уваги, незалежно від того, як цю увагу здобуто. Це означає, що дитина не відчула любові батьків. Бо дитина, котра всотала батьківську любов, виростає спокійною і врівноваженою. Радикалізм, агресія їй невластиві», — переконує психотерапевт Наталія Гаєвська.
Інші ілюстрації соціального сирітства та напівсирітства характеризуються менш сумними наслідками, але заслуговують не меншої уваги з боку влади та суспільства.
Обоє батьків поїхали на заробітки в Англію. Дідусь і бабуся добре ставилися до внучки. Це розуміла п’ятикласниця Марійка. Але вони не замінили їй материнської і батьківської любові та тепла. Через відчуття покинутості й непотрібності у дівчинки погіршилася успішність. Вона почала худнути, страждати від головного болю. Врешті, батьки забрали дитину до себе.
Одна з шестикласниць Тернополя, чия мати поїхала на заробітки до Італії, написала у шкільному творі просто й відверто: «Мені не потрібні мамині гроші. Допоможіть повернути маму». Дуже сумнівно, що такі діти доглядатимуть своїх батьків на старості літ. А звідси — розпад традиційних відносин в українській сім’ї через втрату поваги до батьків, врешті-решт — руйнування моральних підвалин суспільства. І компенсації цим згубним явищам годі шукати.
У сучасному світі, тим більше з посиленням процесів глобалізації, трудову міграцію викорінити неможливо. Адже завжди знайдеться частина людей, котрих, окрім вищої зарплатні, у далекі краї кличе невідомість, пошук авантюр. Проте ліки від масових виїздів на закордонні заробітки є. Їх просто потрібно застосувати. Заступник директора Тернопільського обласного центру зайнятості Борис Довжик слушно вважає: «Трудова міграція за кордон стала загальнонаціональною проблемою. Її рівень можна істотно знизити підвищенням зарплат у різних галузях, хоча б до 700—800 доларів на місяць, і створенням належних умов праці. Тоді людина зможе достойно утримувати сім’ю, не виїжджаючи на некваліфіковану роботу в далекі світи…» Чиновникові важко заперечити. Та якби ж до його слів дослухалися зарплати на Тернопільщині, середній рівень яких торік заледве наблизився до 1700 грн. в місяць: за цим показником область — переконливий аутсайдер в Україні! Доки цього не буде зроблено, потоки трудових мігрантів із Тернопілля за кордон не мілітимуть…
Коментарі вимкнені.