Професор Володимир Гощинський: «Моїм головним захопленням залишається хірургія»

27 січня докторові медичних наук, професорові кафедри хірургії навчально-наукового інституту післядипломної освіти ТНМУ, авторитетному вченому, хірургу вищої кваліфікації Володимиру Броніславовичу Гощинському – сімдесят. Усі, хто знає його, скажуть: він переступає цей життєвий рубіж легко, з оптимістичним поглядом у майбутнє, жартуючи, що сімдесят – це молодість зрілого віку.

Хірургія стала справою всього його життя. Володимирові Броніславовичу дякують тисячі хворих, яким він повернув можливість радіти сонцю, життю. Його поважають студенти, молоді вчені, бо він гостинно відкриває їм шлях у велику науку. Багатогранні наукові інтереси ювіляра. Професор – автор 270 наукових праць, серед яких – монографія та посібник «Сімейна медицина», під його керівництвом захищено п’ять кандидатських дисертацій. Він є співавтором посібників «Клінічна флебологія», «Венозні тромбози та їх ускладнення». Серед наукового доробку – 22 патенти на винаходи.

Спілкуючись з Володимиром Броніславовичем у його затишному кабінеті, розпитую, як і чому обрав одну з найскладніших спеціалізацій – хірургію, про людей, які допомогли утвердитися в професії та розпізнали його талант науковця. Сторінка за сторінкою перегортаємо старий родинний альбом. Старі чорно-білі світлини віддзеркалюють найкращі миті, коли попереду – ціле життя, пише Медична академія.

«Моє дитинство було щасливим та яскравим»

– Володимире Броніславовичу, ось на цій світлині ви, як мовиться, в повному складі – мама, тато, братик і ще й дідусь…

– Так це наша сімейна світлина, ще 1957 року. Навіть пригадую, як всі готувалися до фотографування в нашому помешканні у Чорткові. Це елегантне містечко – моє місце сили, бо я там народився 27 січня 1950 року. Батьки приїхали до Чорткова на місце праці. Взагалі ж вони мали скерування до Тернополя, але коли побачили тут суцільні руїни після війни, серед яких однією темною плямою виднілася в’язниця, то взяли «відкріплення» до Чорткова. Батько влаштувався вчителем англійської мови у середню школу №1, він закінчив Чернівецький державний університет, а мама була терапевтом. Озираючись у минуле, згадую сумну історію свого родоводу – татові довелося дуже сутужно, бо 1937 року його репресували як сина ворога народу й він дев’ять місяців відсидів у в’язниці. А от дев’ять братів мого діда не витерпіли тортур – зізналися в тому, до чого не були причетні. Їм винесли вирок і розстріляли, досі не відомо, де їхні могили. Дід мій мужньо витримав усі допити, але його заслали аж на 20 років у Магаданську область і лише 1956 року реабілітували. Отож батько своє дитинство та молодість провів зі стигмою сина ворога народу, був під постійним спостереженням КДБ. Після незначного «потепління» 1957 року йому вдалося трохи вийти з поля зору спецслужб. Але з цим тавром він ходив доволі довго. Тим не менше моє дитинство було щасливим, яскравим, я б так сказав, бо ми з батьками проводили вихідні чи свята у компаніях вчителів і лікарів, а це веселі люди. Часто виїздили на відпочинок у передмістя Чорткова, там чудові краєвиди, природа, річка, а що більше потрібно дітям! У пам’яті закарбувалося, як я з батьком їздив рибалити у село Бердо неподалік Чорткова, для мене це були незабутні моменти. Так я полюбив рибалку. А ще мама доволі часто брала мене в лікарню на чергування, садочків тоді ж не було, отож запах карболки та медикаментів знайомий з дитинства. Корпуси Чортківської районної лікарні існували ще з польських часів, там розгорнули хірургічне, терапевтичне відділення. Це була затишна невеличка лікарня.

Ще один яскравий спогад дитячих років – це робота на городі. Тоді кожній сім’ї давали невеличкі земельні наділи й батьки брали мене із собою на город, де вирощували картоплю, інші овочі, а я допомагав. Ми також тримали невеличку живність. Я відповідав за курочок, годував їх, збирав яйця, а мене хвалили вдома, коли приносив «врожай». Запам’яталася стара дерев’яна церква біля нашого будинку, яка збереглася й нині, їй триста років. Хтось розповідав, що в цьому храмі брав шлюб Богдан Хмельницький. Ми часто туди навідувалися, але старші товариші нас лякали, що може з’явитися привид Богдана й забрати нас із собою.

Також полюбляв бувати у тому куточку Чорткова, де дислокувалася авіаційна частина. Наші сім’ї дружили з родинами військових авіаторів, і я часто ходив туди в години, коли злітали літаки. І це була така пам’ятна мить, коли вони здіймалися в небо! Нещодавно, коли відвідував могили моїх дідусів на цвинтарі, то бачив там захоронення льотчиків, які загинули на навчаннях і пригадав, як вчилися з дітьми військових. Доволі часто нас забирали на похорони, коли ставалася така трагедія. Ці події на все життя закарбувалися в пам’яті.

«У Донбасі ніхто навіть гадки не мав називати нас бандерівцями»

– Згодом мама виграла за конкурсом місце терапевта в міській лікарні й ми переїхали до Кривого Рогу. Це була велика потужна лікарня на тисячу місць, і там уже в радянські часи розпочали проводити перші операції на відкритому серці, приїздила бригада з Москви. Мама знову брала мене на чергування. Пригадую події тих років. Батько був родом з Донеччини, з Лисичанська, але в ті часи там всі розмовляли українською мовою. У тата ж з’явився поетичний талант, він почав писати ліричні вірші. Поезії якимось чином потрапили до Володимира Сосюри й так йому сподобалися, що поет запрошував тата до Києва. Батько дуже гарно співав і писав вірші аж до похилого віку. В ті часи, а це був 1964 рік, у Кривому Розі існували українські школи й тато викладав українську та англійську мови. В Донбасі тоді було багато людей із Західної України, які приїхали на шахти, металургійні комбінати, ніхто навіть гадки не мав називати нас бандерівцями. Примітно, що школи були переповнені, уявіть, лише в нашій десять дев’ятих та одинадцять десятих класів сформували. Не вистачало класних приміщень і діти навчалися в дві зміни. Викладання велося винятково українською мовою. Не відчувалася русифікація мешканців так, як це сталося пізніше. Ми часто приїздили до бабусі й дідуся, які вже на той час переїхали до Донецька, й ніхто не вважав тих, хто розмовляє рідною мовою, меншовартісними. Ми дружили з місцевими підлітками, грали у футбол, і не було навіть жодного натяку на те, що хтось із західної, а хтось зі східної України.

Коли ми переїхали до Кривого Рога, то, ясна річ, отримали помешкання, але поруч з нашим будинком стояв металургійний комбінат і дим, який сочився з його труб, щільно накривав своєю завісою не лише нашу вулицю, а й усе місто. Такий був смог, що ми не мали чим дихати, а землю покривав добрий шар червоного пилу. Неподалік були шахти-гіганти, які працювали на повну потужність, і коли йшов дощ, то вулицями розливалися червоні від руди потічки. Тому ми й повернулися на мою малу батьківщину. Мама почала хворіти. Взагалі тоді багато людей потерпали від алергічних захворювань через погану екологію. Поміняли помешкання на Тернопіль, а я розпочав готуватися до вступу до медінституту, вже в ці роки в мене сформувалися професійні погляди на медицину. Безсумнівно, що найпотужнішим стимулом чи взірцем лікаря була моя мама, яка слугувала тим орієнтиром, на який я рівнявся. Уявіть, якою повинна бути любов до цієї професії, щоб і вночі, і вдень, у спеку і в холод їздити на виклики в найвіддаленіші села, глибинку. Машин тоді не було, мама на фірі діставалася до своїх пацієнтів. Мені це дуже добре закарбувалося в пам’яті. Лікарів люди дуже поважали й цінували, вчителі також користувалися непідробним авторитетом. Пригадую, як іду з татом Чортковом, а назустріч батьки дітей, яких він учив, знімають капелюхи та вітаються: «Доброго дня, пане професоре». Так шанобливо ставилися до інтелігенції.

– Як відбувалося навчання в інституті? Чим запам’яталися студентські роки?

– Стосовно мого навчання в інституті, то цей час згадую, як найкращі роки мого життя. І хоча кажуть, що «від сесії до сесії живуть студенти весело», в нас група була за номером один і навчалися ми також, як номер один. У групі було лише троє хлопців, а решта – дівчата, які задавали тон у навчанні, а ми ж – сильна половина, отож мали їх підтримувати. В ті роки до нашого інституту почали запрошувати потужних та відомих викладачів з багатьох міст Радянського Союзу – Ленінграда, Харкова, Москви, Києва. Пригадую їхні лекції, практичні заняття. Анатомію на першому курсі у нас читав професор М.Я. Полянкін з Харкова, він був завідувачем кафедри й коли ми складали йому іспит, то він обов’язково нагадував: «Не забувайте, що ви навчаєтеся в Тернопільському медінституті та повинні заслуговувати його звання». Професор Анісій Тимофійович Хазанов прибув до нас з Ленінграда і став засновником патоморфологічної школи в нашій альма-матер. Він дуже оригінально читав лекції та проводив практичні заняття. Фармакологію викладав професор Микола Петрович Скакун – видатний вчений та доступний викладач, його лекції користувалися величезним успіхом у студентів. На третьому курсі яскравою особистістю та потужним лектором став для нас завідувач кафедри, якого згадую з великим теплом у серці, доцент Михайло Терентійович Герасимець. Цікаво минали лекції з патфізіології в професора Еммануїла Наумовича Бергера, він був блискучим оратором, але дуже не любив, коли студенти приходили на іспит не підготовленими або чогось не знали. Тоді він просто через двері просував залікову книжку й грізно наказував: «Приходьте, коли вивчите матеріал», напевно, був холериком за темпераментом. Біохімію в нас вела Зента Жанівна Гуде. На молодших курсах дуже цікаво проходили лекції з фізіології професора Костянтина Васильовича Кованова, причому часто з демонстрацією на тваринах. Приміром, коли вивчали тему «травлення», професор демонстрував, як діють стоми, накладені на шлунок, та відбувається умовний рефлекс під час прийому їжі. Насичені такою наочністю заняття були цікавими для студентів, легко засвоювався матеріал. Коли ми перейшли на старші курси й уже настав час клінічних дисциплін, то великий інтерес викликали лекції професора Михайла Григоровича Масика, талановитого терапевта, лікаря від Бога, а також професора Володимира Аметистовича Григоряна. Ці два викладачі заклали основу знань з терапії, бо, вважаю, що без них хірург не може стати повноцінним фахівцем, тобто, як мовив колись професор Юрій Теофілович Коморовський: «Хірург має бути одягненим у терапевтичні штани». На старших курсах мені припали до вподоби лекції нашого колишнього ректора Івана Семеновича Сміяна. Талановитий учений, чудовий організатор охорони здоров’я. Дуже мені запам’ятався професор Петро Омелянович Огій. Коли ми перейшли на четвертий курс, його постать – завжди елегантно одягненого, у білосніжній сорочці та вишуканій краватці була взірцем інтелігентності й шляхетності. Блискучий хірург. Його рухи – економні, відточені, викликали в нас неабияке захоплення та професійний інтерес. Коли операційна була в обласній лікарні, в приміщення, яке називали «під куполом», приходили десятки студентів, аби подивитися на його майстерність.

Ми дивилися, як оперують майстри скальпеля, а в мені вже визрівав майбутній шлях у медицині. Я почав відвідувати гурток з хірургії, який вів Леонід Миколайович Хоромський. Він був головним хірургом Карелії та приїхав, коли відкривали наш інститут. Під його керівництвом ми проводили дослідження: записували моторику шлунка за виразкової хвороби та їздили з доповідями всією Україною. В ті часи часто відвідували обласну лікарню, яка брала на себе ургенцію з хірургії, ортопедії, травматології. Так вчилися майбутній професії. Часто я намагався потрапити на чергування до хірурга І.А. Кравця, який дуже швидко та блискуче оперував. У нашому інституті вперше серед інших ВНЗ була сформована група ординаторів з хірургії, куди входили Леонід Якимович Ковальчук, майбутній ректор нашого університету, Йосип Гриценко, який згодом став обласним проктологом, Олександр Тищенко, завідувач хірургічного відділення у Полтаві, Михайло Борщівський, головний лікар обласної клінічної лікарні Житомира, Олександр Ковальський, завідувач урологічного відділення в Шепетівці. З нашої групи вийшов колишній заступник міністра Ярослав Таран і я й досі підтримую з усіма дружні стосунки.

– Після закінчення інституту – на професійні хліби?

– 1973 року я з відзнакою закінчив наш університет і був скерований для проходження інтернатури в Житомир, там була лише одна потужна лікарня, що ургентувала по місту п’ять днів на тиждень. Відділення хірургії очолював Вітольд Павлович Муравйов, який пройшов війну й був чудовим хірургом. Під його керівництвом я розпочинав свій професійний шлях. Коли закінчилася інтернатура, то мене скерували в Дзержинську районну лікарню на Житомирщині. Хірургічний корпус розташувався в колишніх графських стайнях. Там і проходили мої перші університети. Хоча як для хірурга-початківця умови там були не цілком прийнятні, адже рівень оперативної активності був дуже низьким. Чого і в кого можна було навчитися? Оперували переважно кили, апендицити, тож для професійного зростання не було можливості, а в мене ж плани, як кажуть, наполеонівські. Руки й голова вимагали більш складніших операцій, тим більше, я мав у кого повчитися, тому хотів більшого.

– І вам поталанило?

– Саме так. У другій лікарні міста Тернополя, яка щойно стала до ладу, оголосили конкурс на заміщення вакантної посади ординатора. Уявіть мою радість, коли почув, що пройшов ці випробування. Першого ж дня, як тільки-но прийшов на роботу, зустрівся в коридорі з професором Григорієм Антоновичем Сардаком, а він і запитує мого колегу: «А це хто такий?». «Це молодий хірург», – каже той. «А що ти вмієш робити?». «Та все вмію», – відповідаю. Він засміявся, запитав, скільки в мене практики, на що я відповів, що два роки, а він зауважив, що професор і не все вміє. Але сказав: «Якщо все вмієш, то розпочинай». Дав мені одного хворого з нагноєнням плеври, два з сепсисом та газовою ґанґреною й зі словами: «Подивимося, як попрацюєш», я взявся до роботи. Інтернету ж тоді не було, отож засів за підручники, дуже допомогли фахівці кафедри хірургії. Так мені вдалося впоратися з цим завданням. Це було моє перше бойове хрещення й згодом мені дали нових хворих. У той час Григорій Антонович очолював кафедру факультетської хірургії нашого інституту, що базувалася в другій міській лікарні. Загалом хірургічний підрозділ був розрахований на 120 ліжок, куди входило загальнохірургічне та торакальне відділення. Мені ж трохи згодом Григорій Антонович запропонував зайнятися судинною хірургією: «Поїдь до наших київських колег, подивися, що вони роблять». Так я потрапив на стажування до Інституту хірургії та трансплантології, який у ті часи очолював Олександр Олексійович Шалімов. Мені пощастило вчитися в цього видатного хірурга, а згодом він став опонентом моєї докторської дисертації. Поталанило навчатися й у легенди вітчизняної хірургії Івана Івановича Сухарєва. Пригадую, як робив перші кроки та навчався елементам судинної хірургії в Миколи Федоровича Дрюка. Хоча технологічні можливості в ті часи були мізерними – ми не мали спеціального інструментарію, шовного матеріалу, імплантів, таких, як нині, але застосовували підручні засоби, все, що годилося для таких операцій. Коли я повернувся до Тернополя, то розпочав впроваджувати нові технології в практику, відтак менше стало післяопераційних ускладнень, з’явилися позитивні результати. Мені й нову посаду запропонували – позаштатного судинного хірурга облздоровідділу, а разом з нею я мав налагодити цю службу в районних лікарнях області.

«Радів, що моя робота не припаде десь на полиці пилом»

– І ви розпочали роботу в новому напрямку медицини – судинній хірургії?

– Ми мали таку валізу зі спеціальним інструментарієм і з нею виїздили на ургенцію в райони. Взагалі ж, вважаю, що мені випало велике щастя працювати пліч-о-пліч з основоположником судинної хірургії на Тернопільщині Григорієм Антоновичем Сардаком. Масштаб цієї особистості для нашого краю, напевно, й донині ще не оцінений, але це була людина, наділена особливим даром виконувати філігранні операції, з блискучим розумом і вродженою шляхетністю. Й досі до мене приходять у снах ті великі судинні операції, які ми виконували, це був розквіт 70-х років минулого століття. Ми проводили понад сотню операцій на рік на артеріях і венах. Узагалі ж Григорій Антонович був різнопрофільним хірургом, йому вдавалося все, і коли в одній операційній оперували і судинні, і торакальні хірурги, то він часто міг прийти на допомогу, якщо виникали труднощі. Ми ж отримували можливість відточувати техніку оперативних втручань. Ось такого Вчителя подарувала мені доля, і я був щасливий. Ще одного прекрасного наставника із загальної хірургії зустрів на своєму шляху. 1982 року кафедру очолив Юрій Михайлович Полоус, який прибув до нас з Одеського університету, блискучий хірург, який майстерно володів скальпелем. Саме він навчив нас уважно стежити за чистотою операційного поля – вчасно прибирати вже непотрібні інструменти, позбавлятися залишків крові. Якось одного разу викликав мене до свого кабінету й запитує: «Коли, юначе, розпочнете займатися наукою?». Я лише знизав плечима, бо навіть й гадки про це не мав. «У вас вже є десять років практичної роботи, то час розпочинати наукову», – продовжив свою думку Юрій Михайлович. Через кілька днів виголосив мені тему майбутньої дисертації, яка була пов’язана з антимікробними полімерними матеріалами. Їх уперше за Союзу почали виготовляти в інституті хімії в Москві, а Юрій Полоус, коли захищав свою докторську

дисертацію познайомився з хіміками, які виготовляли ці антибактеріальні розсмоктувальні плівки. От і виникла така ідея застосувати ці вироби у судинній хірургії, а в мене з’явилася тема кандидатської: «Застосування антимікробних біосумісних плівок у плановій та ургентній судинній хірургії». Вона була, як мовиться, на вістрі подій, тобто дуже актуальною, бо часто під час операції на судинах у ділянці оперативного втручання трапляється нагноєння, особливо воно небезпечне в зоні швів, бо може виникнути або кровотеча, або аневризма. Тому закрити ці небезпечні місця плівками й було нашим завданням. Уже перші оперативні втручання з використанням антибактеріальних плівок дали доволі добрі результати й згодом активно почали їх застосовувати. Так розпочалася моя наукова діяльність. Коли вже була готова дисертація, Юрій Михайлович запропонував захищати її в Москві, там, де він закінчував докторантуру. Потрапити тоді у Всесоюзний центр хірургії, який очолював академік Петровський, було не так просто. Але якось прорвалися, а вже під час захисту у Всесоюзному науковому центрі хірургії АМН СРСР, з’ясувалося, що не всі місцеві науковці й знали про те, що ми використовували плівки, які виготовляли в Підмосков’ї. Цікаво й те, що коли мій опонент з інституту Вишневського ознайомився з темою моєї дисертації, а це було саме у розпал війни в Афганістані, то похвалив, бо вона була надто актуальною для військово-польової хірургії. Інші члени комісії також схвально відгукнулися про мою роботу, а я отримав кілька хвилин заслуженої «слави». Радів з того, що відчув насолоду від праці й знав, що моя робота не припаде десь на полиці пилом, а слугуватиме на благо пацієнтів. Ми ще довго в нашому відділенні застосовували ці плівки, аж доки не розвалився Радянський Союз.

«Очолив кафедру, яка згодом стала, по суті, першою ластівкою сімейної медицини в Україні»

– Примітно, що тема моєї докторської тісно також пов’язана з використанням антимікробного розсмоктувального полімерного матеріалу, але вже у хірургії шлунково-кишкового тракту з використанням антибактеріального шовного матеріалу, який через кілька місяців розсмоктується в організмі. Я захистив свою докторську 1999 року в Київській медичній академії післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика. Не встиг ще, як мовиться, отримати посвідчення, аж викликає мене до ректорського кабінету Леонід Якимович Ковальчук і каже: «Відкриваємо нову кафедру поліклінічної справи, пропоную очолити» . Мене, звісно, така пропозиція дуже здивувала, бо до цієї галузі я не мав жодного стосунку, тим більше, що прагнув надалі займатися хірургією. Але 1999 року я все-таки очолив новостворену кафедру, яка згодом стала, по суті, першою ластівкою сімейної медицини в Україні. Примітно, що на цій кафедрі викладали поліклінічну терапію, хірургію, акушерство та гінекологію, педіатрію, функціональну діагностику та експертизу непрацездатності, це була багатогранна кафедра, перша в Україні, яка згодом трансформувалася й стала потужним двигуном у становленні процесу підготовки сімейних лікарів на додипломному рівні. Ця кафедра стала базою для впровадження практично орієнтованого навчання студентів шостого курсу, зокрема, й в університетських навчально-практичних центрах первинної медико-санітарної допомоги у сільській місцевості, які згодом з’явилися. Шестикурсники самостійно їздили на виклики, брали участь в операціях, оформляли документацію, тобто готувалися до професійного життя на ниві сімейної медицини. Я багато сил та енергії віддав цій сфері, але моя душа належала моїй першій любові – хірургії.

– І вже згодом ви ініціюєте відкриття Центру хірургії одного дня?

– Так. З моєї ініціативи 2001 року з’явився один з перших в Україні Центр хірургії одного дня, де проводили операції в умовах поліклініки. Виконували оперативні втручання, які не потребують перебування хворого у стаціонарі. Розробили всю необхідну документацію, зокрема, положення цієї установи, до нас запозичувати досвід приїздили хірурги навіть з інших областей. Він і досі функціонує, але зараз під опікою кандидата медичних наук Олега Зіновійовича П’ятничка. Наразі там проводять оперативні артроскопічні втручання на колінних суглобах, застосовують інші інноваційні методики оперативних втручань. Відкрили ми також міський флебологічний центр, де тісно співпрацюють фахівці поліклінічного відділення другої міської лікарні та науковці нашого університету. 2012 рік став для мене роком повернення, я очолив кафедру хірургії ННІ післядипломної освіти нашого університету, а нині – професор цієї кафедри.

«Тішуся, що моє прізвище має продовження»

– Яким правилом керуєтеся в житті?

– Не зупинятися на досягнутому. Мені зараз імпонує малоінвазивна хірургія, зокрема, при варикозній хворобі. Проводимо оперативні втручання, серед яких і малочастотну абляцію на венах нижніх кінцівок. Відкриті операції на артеріях замінюємо на малоінвазивну хірургію, тобто без втручання скальпеля. Маємо вже свої напрацювання, лише чотири клініки в Україні проводять такі втручання. Мені приємно, що молодь підтягається, за моїми плечами вже є талановиті молоді хірурги, які готові вчитися. Їм потрібно давати дорогу, щоб не їхали за кордон, хіба, аби запозичити досвід, але працювали на свою країну.

– Діти пішли вашим шляхом?

– Старший син обрав також шлях науковця, але в галузі комп’ютерних технологій, зараз він, пройшовши конкурс, працює в одній з американських компаній у Кракові. Син зреалізувався у своєму фаху, має наукове звання доцента. Молодший Павло – доцент кафедри дитячих хвороб з дитячою хірургією ТНМУ, він оперує, тож справа моя не канула в лету, маю кому передати знання. Моя радість – це чотири онуки, тішуся, що моє прізвище має продовження.

– Як проводите вільний час?

– Для мене відпочинок – це праця на землі. Маю кілька соток на дачі й там вирощую всіляку городину, посадив, яблуні, груші, є навіть виноград, мушу ще прочитати, як за ним доглядати. Дуже люблю подорожі Карпатами, всією сім’єю їздимо влітку в місцини, де раніше не бували. Колись у молодості писав вірші, щоб завоювати дружину. Гени творчості мені, очевидно, передалися від батька, а ще, можливо, й від родича – поета, товариша Адама Міцкевича – Северина Гощинського, який похований на Личаківському кладовищі. Але наука – то для мене найкращий відпочинок, коли пишу статті, щось редагую, отримаю справжню насолоду. Отож моїм головним захопленням залишається медична наука. Це той простір відкриттів, пошуку нового, незвіданого, який не втомлююся вивчати.

З ювілеєм вас, Володимире Броніславовичу! Міцного здоров’я й плідної діяльності на многії та благії літа!

Лариса ЛУКАЩУК

Джерело: Медична академія