Володимир Гевко: «Це, мабуть, щастя – можливість мати вибір, бути здоровим та рухатись туди, куди хочеш»

«…Джек Лондон описував у своїх творах, як на Алясці картоплею лікували цингу, але на Галичині бараболя стає справжньою панацеєю. Вона лікує артрити, варикоз, гарячку, тиски і гіпертонічні кризи і нівелює геронтологію як явище. Старі і немічні встають з ліжок і шкандибають з відром на город, шоб підзбирувати, бо не пасує лежати і вмирати, коли всі на городі…».

Цей уривок з тексту зробив відомим нашого співрозмовника у соціальній мережі Фейсбук, а згодом й за його межами. Тернополянина Володимира Гевка називають сучасним філософом, блогером, письменником. Сам ж він каже, що просто «Володька», який абсолютно несподівано став популярний. Налаштуйтеся! Це буде довга, але цікава та подекуди глибока розмова!

• Часто думаєш про те, щоб переїхати з Тернополя?
• Я ніколи взагалі про це не думаю, не люблю подорожувати особливо. Я людина місця, люблю «їздити» у себе в голові, в роздумах. Улюблені місця – це про мене. Люблю бувати в них і заново переосвоювати. Тому про міграцію ніколи в житті не задумувався: ні з міста, ні з країни.
• Чому питаю? Ти часто іронізуєш над містом та його буттям…
• Критикувати якісь речі, загалом неідеальні, мають право тільки ті, хто тут живе, хто справді має право на цей простір. Тоді він може дозволяти собі такі різкі висловлювання. Та я не маю негативу до цього міста. Це просто стьоб, підсмикування.
• А ти корінний тернополянин?
• Ні, я народився в Тернопільській області і з 15 років переїхав сюди вчитися в 10-11 класи, а далі здобути вищу освіту. Так тут і залишився.
• Про яку вищу освіту йдеться?
• Я вчився в ТАНГу (зараз – Тернопільський національний економічний університет – авт.) на економічному факультеті. Всі думають, що я філолог, а насправді не маю жодного стосунку до цього. Я податківець за фахом (сміється,- авт.).
• Ти працював в податковій?
• Під час стажування одразу зрозумів, що це точно не моє. На той момент освіта здобувалася як в тому жарті «Куди мама запхає». В мене не було тоді можливості обирати собі ВНЗ чи одночасно подавати документи в різні. Плюс, це були бідні часи, а банківська  та економічна сфера виглядала економічно привабливою.
• Можливо, ти зустрічав на своєму шляху одного відомого податківця Тернополя?
• Ні, ні (сміється,- авт.). Знаю, про кого ти говориш. Був на практиці недовго і з тою сферою більше не мав справи. Це точне не моє. Працюю в зовсім іншій сфері.
• Це дизайн?
• Я — рекламіст. Займаюся рекламою як комунікацією з клієнтами загалом. Сюди може входити і дизайн, і копірайтинг. Та загалом йдеться про рекламні концепції, стратегії. У мене є клієнти, з якими співпрацюю.
• Ти працюєш сам на себе?
• Так.
• Гаразд, а як тебе занесло в рекламу?
• Насправді, абсолютно все у моєму житті відбувається стихійно та в потоці. Можливо, це мінус, можливо, це брак амбіцій чи чіткішої візії. Насправді я просто собі плив у потоці і приймав усе цікаве, що підносило життя. Це стосується абсолютно всього: друзів, комунікації, інтересів, занять, блогерства в тому числі. Все це сталося абсолютно несподівано, стихійно. Ніколи в житті не планував цього робити. Професія моя теж прийшла випадково. Пішов працювати рекламним агентом в газету «В кожен дім». Тоді це був найпопулярніший щотижневик. Так й почалося.
• Як можна титрувати тебе зараз. Володимир Гевко, а далі?
• Мене взагалі дивує, коли люди, представляючись кимось, в першу чергу називають професію. Людина – це явище багатогранне, попри те, що робота займає велику частину життя. Стоматолог – не 24 години на добу стоматолог, а крім того він ще й людина. Чомусь, люди свої професії виставляють наперед, тамуючи в собі людське. Коли мої тексти десь поширюють та запитують, як їх підписати, я завжди впадаю в ступор. Я не знаю, хто я. Рекламіст? Блогер? Це теж сумнівне явище. Я собі просто чувак з фейсбука, який, можливо, назбирав більшу аудиторію. Та це не є блогерство намірене. Я себе швидше відчуваю виконуючим обов’язки блогера. В Тернополі в цій сфері особливої конкуренції немає. З точки зору роботи – так, я рекламіст. Займаюся налагодженням комунікації моїх клієнтів з їхніми. Як людина маю мільярд сфер, інтересів, багато чим цікавлюся.
• Давай виокремимо найважливіше.
• Я справді люблю літературу та книжки. Мріяв в дитинстві працювати у книжковому магазині. Бібліотеки – це взагалі був для мене фетиш. Уяви собі, що до 25 років у мене не було жодної книжки. Я був страшенно начитаним, але все це були бібліотечні книжки. Потім, коли світ змінився, і в моїй електронній книжці зібралося в кілька разів більше літератури, ніж загалом в сільській бібліотеці, тоді зрозумів, що моя мрія стала ретроградною і нецікавою. Потім зник інтерес працювати в книгарні. Та при цьому літературних амбіцій у мене не було. Мені просто подобається бути в тусовці. За допомогою фейсбука, хто б і що на нього не казав, додав собі в коло комунікації людей, яких в реальному житті ніколи в Тернополі не зустрів би. Це кращі українські письменники, журналісти, перекладачі, які живуть в Києві. Фейсбук дозволяє спілкуватися мені з ними дистанційно і це круто. Головне, самому бути цікавим, адже ти не можеш прийти та сказати: «Чувак, ти такий кльовий! Поговори зі мною!»
• А ти пам’ятаєш, яким був перший пост у фейсбуці, що зробив тебе в.о. блогера?
• Звичайно! І це абсолютно яскраве підтвердження того, що блогерство прийшло в моє життя стихійно і непередбачувано. Перший пост був про картоплю, написаний в січні взагалі не в сезон. Пам’ятаю, що їхав у маршрутці, накручував собі фрази, вирішив написати… Я пишу завжди в потоці. Просто сідаю за комп’ютер і набираю. До першого посту я був класичний користувач фейсбуку. 300 друзів, жодного «фоловера». Цей пост «порозтягували» найвідоміші медіа-портали, деякі створили мені акаунти блогера на своїх ресурсах. Мені просто скидали посилання зі словами: «Дивись, твій текст тут». Потім пост почали друкувати в газетах діаспори. Все це ніхто зі мною не погоджував, але я спокійно реагував. Цей пост розійшовся десятками тисяч… Тоді ж з’явилися мої «фоловери» і я зрозумів, що можу писати. Це так дивно.
• Зараз ти ображаєшся, коли твої тексти беруть медіа без дозволу?
• Ні, ні! Серія про галичан, справді, розійшлася. Так, багато поширень без авторства, але я не дуже претендую. Ці тексти з народу й про народ. Просто зі мною скомпоновані та випущені. Вони повернулися туди, звідки вийшли.
• Та, погодься, лайки теж приносять задоволення…
• Вже ні. У всіх є якісь амбіції, мінімальне его. Та я дуже швидко цим «наївся», ще на етапі посту про галичан та картоплю. Ти доходиш до максимального рівня насичення, а далі це тебе більше не гріє. Хіба кокаїн додати (сміється,- авт.)
• Зараз ти не плануєш, що слід написати, приміром, цього тижня?
• Ні! Я мав багато, і не тільки від тернопільських медіа, пропозицій вести регулярні колонки. Я відмовлявся, бо знав, що це не мій формат. Не можу спланувати тексти, вони для мене – рефлексії, а не література. Це не мій ритм. Зрештою, я іншим заробляю.
• Тобто на книжку від тебе немає змісту чекати?
• Точно ні, бо це не література. Книжка – це, мовою кулінарії, рецепт, який потребує певних навичок, планування, розуміння. Це література, а я печу «домашні коржики». Спік, одразу з чаєм з’їв і ніхто про них не пам’ятає. Вони смачні не залежно від того, потріскались, зійшли чи не зійшли. Я випікаю коржики, я не літератор. 

• Який ти батько?
• Я не знаю, який я батько. Хочеться вважати, що хороший. Бо якщо відповідати собі на питання «Хто я в цьому житті, яка людина?», то частина батька чи не найбільша з усіх інших частин. Та одразу скажу, що це не є почуття гіпервідповідальності, мені просто це «тупо в кайф». Реально, завдяки сину я отримав таку точку входу в світ заново, спосіб повернутися у своє дитинство, яке я ще взагалі не забув. Я дуже багато часу проводжу з сином, багато спілкуюся. Та іноді ловлю себе на думці, що роблю це, бо потребую навіть більше ніж Марко. Взагалі, з дітьми прекрасно знаходжу мову, легко скорочую дистанцію. Відчуваю, що це, справді, мій рівень комунікації (сміється, – авт.). З дорослими мені також загалом непогано, але дитячий світ цікавий, незашорений…
• Марко теж зустрічається в твоїх текстах.
• Так, але не часто. Та й загалом я не публікую наші фото, не пишу, як ми проводили час. Це наш з ним світ. Я не закриваюся, але комфортніше, коли ми тільки удвох і більше нікого не пускаємо.
• Я зараз відчуваю як люди, скажімо, старшого віку намагаються будувати життя за «старими методами» та вони більше не діють. Як «зашити» цей розрив поколінь?
• Ніяк. Для мого покоління характерна дуже відома картина «Останній день Помпеї». От це є наше покоління, особливо старше. Все, що вони можуть, – це спостерігати, як догорає їхня епоха. Нещодавно навіть писав пост про те, що розрив між мною та сином незрівнянно більший, аніж мною та моєю мамою. Раніше покоління справді мали, що передавати. Ми ж зараз новому світу взагалі не маємо, що передати. Він змінився неймовірно стрімко, молоді люди перебудували свої соціальні бачення. Тому нести якісь сентенції дитині на кшталт «будь чемний, слухай старших» – це абсолютна фігня, яка може зашкодити дитині. Бо зараз світ наглих людей, які проявляють свої амбіції, часом, жорстоко. Так, є розрив. Все, що ми можемо, це спокійно спостерігати та не заважати. Наше завдання – вберегти дітей від нашого минулого, того, як ми «робились». Ми саморобне покоління і це видно. Колись, приміром, бабці були повноцінними учасниками сімей, мали право голосу, часто навіть керували ними. Епоха старших мала підґрунтя. Зараз ж бабцю ніхто серйозно не сприймає, тобто її слова не є «законом». Звісно, ми допомагаємо бабці по господарці, але керувати життям вона вже не може.
• Що робити тим, хто дивиться на «Останній день Помпеї»? Можливо, намагатися наздогнати нове покоління?
• Це неможливо! Ми ментально та світоглядно інші. Ми повільніші, аналогові, а вони – цифрові. Це як заливати бетонний виріб… Спочатку виготовляють «опалубку», а тоді від неї заливають бетон. Ми «залиті» при одних формах, які вже не змінити.
• Ти б хотів «побути у шкурі» нового покоління?
• Не можна бути ніким, окрім себе. Тому, коли кажуть «Будь собою», – це, здавалося б, проста істина. Та набагато складніше зрозуміти, хто ти є. Тому коли люди кажуть, що починають «з понеділка» нове життя, обманюють самі себе. Коли на тебе ніхто не тисне, живеш своїм життям, то іншим в одну мить уже не станеш. Кожен з нас з’являється тут майже випадково на певний проміжок життя. Його слід прожити максимально комфортно, не шкодячи комусь, не заважаючи, отримуючи насолоду.
• Тебе, мабуть, ніколи не буде в інстаграмі.
• Для мене й так сучасний світ занадто візуальний. Безліч контенту «заточено» під очі, під красиві кольори, фільтри. Весь інстаграм формується з вдалих ракурсів, підібраних відтінків. Я ж текстовий. Та це догораюча епоха, бо великі тексти нікому не цікаві, великих романів у літературі майже немає, їх ніхто не випускає. Зараз епоха колонок, тексти коротшають, фотографії стають яскравіші.
• Ти обмовився про улюблені місця в Тернополі. Де вони?
• Моє найулюбленіше місце в Тернополі – це з вівторка по четвер (сміється,- авт.) Немає кращого Тернополя, аніж буденний, коли немає туристів, гостей. В суботу біля озера дуже багато людей, а от у вівторок там гуляють зазвичай ті, хто там живе. Ще мені подобається Тернопіль влітку. Тоді він такий неспішний, немає студентів, місто зазвичай порожнє. Тоді в ньому круто будь-де!
• Ти щасливий?
• Я вважаю, що щастя – це не конечна точка, а процес. Будь-яка людина має розуміти, що для неї найкомфортніше, позбавитися всього токсичного, деформуючого, мінімально терпіти. Коли ти змушуєш себе багато терпіти, тебе це деформує, калічить. Знаю, що люди заради великих зарплат терпіли складні стосунки, погане ставлення до себе, і це на стільки їх руйнувало, що не було більше сенсу в отриманій вигоді. Тому треба просто вибудувати для себе комфортне середовище, зрозуміти, хто ти є, з ким хочеш спілкуватися. Це, мабуть, щастя – можливість мати вибір, бути здоровим та рухатись туди, куди хочеш.

Тетяна Чайковська

Фото автора