Розвиткові зеленого туризму на Тернопільщині перешкоджає недосконалість законодавства
Тернопільщину часто називають одним з найбільших у світі музеїв під відкритим небом. За цим визначенням — водоспади, каньйони, гори, печери, неповторний рельєф, мальовничі краєвиди, замки-фортеці, християнські святині. Це водночас міцний підмурівок передовсім для зеленого (сільського) туризму. Проте є міцні гальма, які, послуговуючись медичною термінологією, роблять його розвиток радше рахітним, а не повнокровним.
Відпочинок біля мальв
Понад десять років тому в наш ужиток активно стало вриватися поняття «зелений (сільський) туризм». На Тернопіллі гостинно відчиняли двері перші садиби. Тішило, що господарі одразу відійшли від однотипності, шаблонності у підході до цієї справи. Кожен хотів (і хоче) вразити туриста по-своєму: хтось побутовими умовами, розвагами, хтось місцевою кухнею, хтось навіть інтригуючою назвою. Ось запрошує, скажімо, у Зборівському районі «Чугрієва хата». «А що то за штука?» — любив цікавитися відомий класичний літературний персонаж Мартин Боруля. Це запитання одразу виринає й у сучасного мандрівника. Знавець етнографії чи старовини, напевно, спершу подумає про чугу або чуганю — вид верхнього одягу в лемків, а отже, про обійстя цих представників західної гілки українців. Насправді в назві відображається прізвище власника цього мисливського будиночка. Господар спорудив хатину в місцині, що багата на рибу, болотних і водоплавних птахів. Якщо захочеться все-таки ознайомитися з лемківським побутом, кухнею, жодних перепон немає, варто лише побувати в «¢аздівці», що в Скоморохах Бучацького району.
В сусідньому Монастириському районі взагалі можна повернутися на початок ХХ століття. Саме в селищі Коропець власник садиби «У музиканта-коваля» вміло поєднав давнє з нинішнім. Тож тут можна для проживання на час відпустки обрати або 100-річну хату з тогочасними меблями, ліжками, набитими сіном, або сучасний будинок з усіма зручностями. А ще є змога й опанувати ази ковальства безпосередньо в старій кузні діда-коваля, а господиня навчить випікати домашній хліб. Не треба забувати й про те, що саме селище розкинулося на берегах Дністра.
Якщо мандрівник невибагливий, зате шукає чогось незвичного чи спортивно-туристичного, то на нього чекає відпочинок поряд з печерою «Млинки», що в Чортківському районі. У садибі «Наша спелеохата» сплять у спальниках, які можна тут взяти напрокат, а ще податися на екскурсію не лише в підземелля, а й відвідати замки, водоспад.
Я тим часом спакував сумку та поїхав у відрядження на захід області — у Бережанський район. За сім кілометрів від райцентру розкинувся мальовничий Жуків. У XV ст. поселення отримало магдебурзьке право. Село тісно пов’язане із життям і творчістю відомої української родини Лепких. У 1880-х роках тут мав парафію священик Сильвестр Лепкий. Він не лише стояв на сторожі Божого слова, а й гранував українське — в літературі знаємо його під псевдонімом Марко Мурава. Сильвестр Лепкий залишився навічно спочивати в жуківській землі. Цей населений пункт з’явився і в біографії видатного письменника Богдана Лепкого, до речі, саме у Жукові молодий ще тоді літератор познайомився з Іваном Франком. Нині ці та інші факти можна дізнатися в місцевому музеї родини Лепких.
З музеєм, з навколишніми природними принадами можна ознайомлюватися навіть кілька днів. Позаяк у селі є де переночувати, посмакувати тутешніми стравами. Мирон та Оксана Постолани вже вісім років займаються зеленим туризмом. Пані Оксана зізнається, що ніколи навіть і гадки не допускала, що буде в такому бізнесі. Спочатку вона закінчила Теребовлянське училище культури, відтак здобула ще й диплом вчителя німецької мови, викладала її в ліцеї у Підгайцях. У цьому місті й познайомилися з паном Мироном, щоправда, не в освітньому закладі, а у ресторані, де вечорами співала. Їй тоді сказали, що з нею хотів би поспілкуватися бандурист з Англії. Власне, спочатку бандурою вона й зацікавилася, а з наступними зустрічами спалахнуло й кохання. Мирон Постолан і справді народився у Великій Британії, досягнув там доволі зрілого віку. Мати його походила із Жукова. Тож з проголошенням незалежності України повернулася на рідну землю, звела тут два будинки. Згодом до матері приїхав і пан Мирон та прийняв, як для жуківчан, непросте рішення: залишитися мешкати в українському селі. Через певний час побрався з Оксаною.
Мати завжди була впевнена, що її вітцівщину залюбки відвідуватимуть європейські туристи та з-за океану. Оскільки готелів ще достатньо не набудували, то іноземні подорожувальники зупинятимуться саме в її оселі. І коли вона відійшла у засвіти, першими постояльцями в будинку й справді стали 25 юних іноземців. Польські харцери того літа приїхали до Бережан впорядковувати могили своїх співвітчизників. Випадково Постолани зустріли в райцентрі відповідального за їхній побут в Україні. Він і попросив Мирона та Оксану прийняти на нічліг дітей із сусідньої країни. Відважилися радше у пам’ять про матір. А там і нові групи з Польщі взялися приїжджати. Згодом приймали італійців і навіть німецького спортсмена-мотокросівця. Отак і з’явилася в Жукові садиба «У мальвах».
Назву садиби шукали тривалий час. Хотілося, щоб вона якось натякала на малювання. Адже Мирон Данилович захоплюється живописом, зібрав чималу колекцію картин української тематики. Квітка мальва не лише здавна асоціюється з подвір’ям українців, вона різнобарвна і, на думку Постоланів, співзвучна зі словом «малювати». Цього року Мирон та Оксана зорганізували навіть пленер для художників з Тернопілля й Львівщини. Задали теми: «Українські лірники» та «Село Жуків сам Бог намалював».
І художниками, і туристами, яких за вісім років прийняли, Постолани задоволені. Кажуть, з їжі перше, що замовляють подорожувальники, то вареники та борщ. Певна річ, пані Оксана, яка сама куховарить, старається подати до столу різні українські наїдки. Більше того, вивчає рецепти інших національних кухонь. Скажімо, італійцям готувала лазанью та різото. Програма фізичного та пізнавального відпочинку теж різноманітна. Крім екскурсій селом, старовинними Бережанами, взимку пропонують туристам ставати на лижі чи покататися на санках, пірнути у вир яскравих і веселих новорічно-різдвяних місцевих народних традицій, перед Великоднем Оксанина донька зорганізовує для них майстер-клас з виготовлення писанки чи дряпанки. Літо ж має безліч розваг.
Кластер — підтримка одне одного
Певна річ, займатися веденням власного господарства, щоб відтак мати продукти для приготування страв, дбати про програму дозвілля туристів одній родині було б важко. 2007 року в районі створили громадську організацію «Кластер сільського туризму «Мальовнича Бережанщина», яка нині співпрацює з 10 садибами зеленого туризму. «У мальвах» посіла в цій структурі чільне місце. Мету заснування такої організації її голова Володимир Якимів пояснює просто: «Підтримка одне одного». У садибах подорожувальники знаходять місце проживання та харчування. Самі власники завдяки кластеру мають контакти з тими людьми, які «знають, де в лісі ростуть гриби, де можна наловити риби, хто може покатати на конях, почастувати медом, продати молоко, сметану, сир»…
Кластер є учасником багатьох обласних і всеукраїнських виставок, представляв Тернопілля, зокрема на виставці-ярмарку «Українське село запрошує» в Києві. «Мальовнича Бережанщина» займається також і організацією розмаїтих заходів — від соціальних до масштабних фестивалів. Серед іншого проводила свято Бережанського замку, цьогорічного липня знову скликали дводенний фестиваль української альтернативної музики «Рурисько». Велике мистецьке дійство хочуть знову повернути в мальовниче село Гутисько. Власне, 15 років тому саме тут зародився фестиваль лемківської культури, який нині має назву «Дзвони Лемківщини». Але тепер йдеться про започаткування в цьому населеному пункті фестивалю «Опілля», який знайомив би з історією, культурою, мистецтвом, народними традиціями, кухнею цього етнографічного регіону України.
В очікуванні правового визначення
Зелений туризм, на переконання Володимира Якиміва, має велику перспективу. Адже щороку дедалі більше зростає потік туристів, які хочуть побути наодинці з природою, відпочивати в селах і малих містах. Але нині цей вид туризму, по суті, не розвивається. А все через недосконалість нашого законодавства.
На Тернопіллі сільський зелений туризм є одним з пріоритетних напрямків. Він мав би стати значимим джерелом доходу для сільських жителів краю, сприяти працевлаштуванню безробітних, тобто допомагати розв’язувати пекучі соціально-економічні проблеми.
— Тим часом і досі в українському законодавстві ще немає визначення самого поняття «сільський зелений туризм», а сам він як об’єкт суспільних відносин залишається поза межами правового врегулювання, — зазначає начальник управління з питань туризму та курортів облдержадміністрації Леся Серетна. — Відомо, що ще дев’ять років тому законодавці підготували відповідний проект закону, де запропонували визначення, що таке сільський зелений туризм, окреслили, які сільські господарі та члени їхніх родин мають право без реєстрації як суб’єктів туристичної діяльності надавати послуги. Хоч законопроект потребує значних і суттєвих доопрацювань, але такий правовий документ мав би з’явитися якнайшвидше. Бо інакше не запустити на повні оберти процес виведення зеленого туризму на належні стандарти якості послуг.
Свого часу до тих, хто займався зеленим туризмом, поблажливим було й податкове законодавство. Оксана Постолан твердить, що тоді не оподатковували до 10 ліжко-місць. Нині вона сплачує 10 відсотків податку від заробітку. Сільський туризм має здебільшого сезонну спрямованість і чимало ризиків, до цього додається ще брак податкових пільг, недовіра через правову невизначеність. Укупі ці причини заганяють такий бізнес у тінь.
Управління з питань туризму та курортів облдержадміністрації тим часом підготувало та видало брошуру «Сільський зелений туризм, або Відпочинок на селі». Тут подало докладну інформацію про суть і значення цього виду діяльності, чимало розмаїтої корисної інформації.
Щоб пришвидшити ефект від впровадження зеленого туризму, на Тернопіллі пропонують розвивати його у формі малого сімейного готельного бізнесу. За словами Лесі Серетної, це дасть змогу перевести частину сільського населення зі сфери виробництва в царину послуг, а отже, пришвидшить розвиток сільських територій завдяки організації нового специфічного сектору місцевої економіки. Задум, безперечно, хороший. Як, зрештою, і сам вид туристичної діяльності — сільський зелений туризм. Але якщо влада, законодавці не звернуть посильної уваги, то, напевно, не виборсатися йому з виру проблем, не вийти з тіні на світло.
Коментарі вимкнені.