У Тернополі презентували роман про сучасного неандертальця 

«Коли я читав «Дивних людей», то розумів, що тебе перло під час написання», — каже письменник Юрій Матевощук про книжку Артема Чапая «Дивні люди». «Так, я отримав величезне задоволення від писання. І писав цю книжку довше, ніж міг би, бо мені було шкода розлучатись із деякими персонажами. — Раніше я писав по-різному, але вперше отримав стільки задоволення. Мені за тридцять п’ять, тому можливо, нарешті я зрозумів, ким я є. Я тільки зараз починаю розуміти, чого я хочу», — відповідає Артем Чапай. Презентували «Дивних людей» («Видавництво 21»)цими днями у тернопільській книгарні «Є». 

Артем Чапай назвав свій текст поемою-ронделем. І роблячи так, мав кілька підстав. 

— Визначення роману як поеми відсилає до «Мертвих душ» Миколи Гоголя, котрі теж означені як поема. Як і у гоголівських романах, і у «Дивних людях» дуже багато гротеску, — каже письменник. — Я свідомо відмовився від реалізму, хоча намагався створити дуже впізнавані збірні образи. Наприклад, держслужборвець Надія Павлівна, Толік-алкоголік — вони не просто типові, вони архетипічні, до того ж винятково українські архетипи. Що ж до ронделя, то це твір, де однаковий початок і кінець — «Дивні люди» починаються та закінчуються одним і тим же абзацом. Крім того, рондель передбачає присутність наскрізних рим, тут є чимало фігур та образів, котрі повторюються в тексті, надають йому, на мою думку, стрункості. 

«Дивні люди» — історія про Україну, історія абстрагована, проте впізнавана, каже автор. Головний герой книжки Степан Вовк — неандерталець, котрого створили українські науковці. 

— Я задумав описати більш менш позитивного персонажа, і коли почав його конструювати, зрозумів, що людина, котра буде доброю, порядною та неегоїстичною сприйматиметься як дуже неправдоподібна. Тому вирішив зробити свого героя неандертальцем, — розповідає Артем Чапай.  

Степан Вовк зростав у секретному інституті, замаскованому під гаражний кооператив, і лише після досягнення повноліття вийшов у світ. У цьому інституті створили не тільки його, а багатьох інших, як це назвав їх один персонаж, дивних людей. 

— Ці люди мають надзвичайні розумові здібності, проте не пристосовані до життя. Приміром, хлопчик, котрий знає сімнадцять мов, не володіє навиками комунікації з людьми. Дівчинка з аутизмом може робити складні математичні розрахунки, — провадить мову далі письменник. — Спершу здається, що дивні люди — ті, котрі створені в інституті, проте виходить так, що дивні люди — всі інші. Степан міркує, що сапієнси, як він їх називає, люблять одне одних зневажати й критикувати, кожен вважає себе добрим, проте в кожного є свої гріхи, а ще його вражає схильність сапієнсів вибудовувати ієрархії.

Артем Чапай розповідає, що переробляв текст разів п’ять. У перших чернетках він був написавний літературною мовою, але потім автор зрозумів, що відійшовши від літературного канону, розширить діапазон того, про що розповідатиме твір. В основі «Дивних людей» – потік внутрішнього мовлення головного героя, що перемежовується з діалогами та полілогами. Тому мова є дуже важливою матерією.

— Мова неосвітчених, суржик, має в Україні найнижчий статус, — пояснює Артем Чапай. — Мені важливо було показати, що суржиком можна написати, скажімо так, філософський роман. 

Анна Золотнюк. 

Фото Івана Поливоди.