Завдяки стертій наполовину шуфлі “бджілки-трудівниці” до тернополян завітала весна

А вона мріє хоча б раз поїхати на море…

Вже девʼять років з дня в день совістно прибирає свою ділянку на проспекті Миру тернопільський двірник Людмила Сосіна. За цей час на жінку не було жодної скарги мешканців. Більше того – вона щороку отримує подяку від адміністрації підприємства, в якому працює, та від міського голови. 

Цьогоріч свого професійного свята Людмила Іванівна не святкувала, попри те, що знову отримала подяку від мерії, і була запрошена на урочистості з цього приводу. Справа в тому, що не так давно жінка поховала чоловіка. Тож зараз їй не до святкувань. Однак, стверджує, на роботу йде чи не з більшим натхненням – адже саме в праці і в спілкуванні з колективом може абстрагуватися від особистої проблеми.

― За часів Союзу я закінчила училище і працювала на мостовому крані в 15-тому цеху Комбайнового заводу. Після двох дикретів влаштувалася на кондитерську фабрику, яка функціонувала на сучасній вулиці Лисенка. Чоловік керував цегельним заводом в Плотичі, ― розповідає двірник.

В часи кризи початку 2000-их років Людмила Іванівна залишилася без роботи. Два роки приділяла багато уваги своєму неповносправному синові. Однак, довго без роботи сидіти не змогла, адже матеріальне становище сімʼї не було ідеальним.

― Прочитала оголошення про набір двірників в газеті і вирішила спробувати себе в цій справі. В чоловіка на той час почалися проблеми зі здоровʼям. Його керівна посада на підприємстві була повʼязана з постійними стресами. Фактично оці всі нерви його і зʼїли. Трохи більше року тому він відійшов, ― з сумом згадує жінка.

Після важкої душевної травми жінка ще більше віддала себе роботі.

― Жек дуже поміг мені в цій ситуації – адміністрація видала допомогу на поховання, і весь колектив співчував і підтримував мене – на похорон зібралися майже всі, ― пригадує двірник.

Ця ж зима дала всім комунальникам зануритися в роботу більше аніж на 100%.

― Такої сніжної зими я ще не памʼятаю, ― зізнається Людмила Сосіна. ― В грудні, під час снігопаду який тривав чотири дні, мені доводилося ставати до роботи в другій годині ночі, щоб до восьмої, хоч якось порозгортати кучугури біля підʼїздів, та порозмітати доріжки якими б з будинків до центральних доріг могли пройти люди. Робота невдячна, бо прочищені ділянки знову замітало. Тож працювати доводилося до пʼятої, а то і до девʼятої вечора.

Варто зазначити, що Людмила Іванівна, працюючи на „Дружбі”, живе в квартирі мікрорайону „Східний”. Тож кожного дня їй доводиться добиратися до роботи звідтіля пішки.

― Часом після важкої роботи і руки і ноги так болять, що ставати з ліжка не хочеться. Але моє головне правило для лікування такого болю – бути оптимістом. Не думати про погане відчуття, а стати з ліжка, і вийти на вулицю. Поки зі „Східного” на „Дружбу” дойдеш, то вже й розрухаєшся, і тіло боліти перестає.

Жінка зазначає, що найкращою насолодою для неї в роботі є похвала від людей.

― На своїй ділянці маю дуже добрих мешканців. Під час цьогорічних снігопадів ніхто мене не звинувачував і не підганяв. Навпаки, питалися звідки в мене стільки енергії з тим снігом боротися. Одна жіночка тутешня називає мене „бджілкою-трудівницею”. А недавно, коли розчистила прибудинкову територію від снігу, сказали, що завдяки мені тут прийшла весна. Від таких слів на душі стає тепліше, і розумієш, що працює недарма, ― зізнається двірник.

Має Людмила Іванівна в своїй професії і свої маленькі секрети. Зокрема, цьогоріч, вона сама вибрала для роботи шуфлю, на заміну тієї, яку видали в „жеку”. Адже виданий інструмент був заважкий для жінки. Тож вона придбала собі пластикову шуфлю середніх розмірів і так бережно до неї ставилася, що за цілу зиму майже щоденної роботи вона не поламалася.

― Правда площина шуфлі стерлася майже на половину. Але ж ви врахуйте, що зима в нас цьогоріч була не три, а цілих чотири місяці.

Людмила Сосіна зазначає, що після втрати чоловіка і її азарт до життя підупав. Однак, вважає, що мусить бути активною, аби підтримати сина – Василя та дочку – Олену, яка не так давно подарувала Людмилі Іванівні першого онука – Максимчика.

― Якщо маю вільний час то переважно з дітьми і з онуком його і проводжу. Часом дивлюся телевізор. В молодості дуже любила читати детективи Чейза та вишивати. Однак, зараз ні того ні того робити не можу, бо втратила зір. Окуляри купувати собі не хочу, адже думаю, що вони мене будуть старити, ― каже жінка.

На своїй роботі двірник отримує близько 1800 гривень щомісяця. Каже, що зарплатою задоволена, тим більше, що час від часу адміністрація віддячується їй за хорошу роботу премією. Так, до Дня комунальника, вона отримала додаткових 150 гривень.

― Раніше ми в цей день з колегами йшли в кафешку і там відмічали це свято. Цьогоріч, через втрату чоловіка, я не йшла святкувати, і навіть не залишилася на концерт в „Перемозі”, який для нас організували, ― каже двірник.

Загалом Людмила Іванівна своїм життям задоволена, однак каже, що має одну мрію, яку не здійснила, та й боїться, ніколи вже не здійснить. Ще з молодих років жінка мріяла хоча б раз в житті потрапити на море.

Андрій Янович