Провина старого Матковського з Чорткова

“Отак по Сибірах та Півночах “необ’ятной родіни” назбирав трохи грошей і в кінці 50-х років, в часи хрущовської “відлиги”, повернувся в рідні краї. Купив у Чорткові хатинку, виходивши по бюрократичних кабінетах кілька місяців. Здавалося, рідні сторони на схилі літ принесуть заспокоєння, духовне полегшення. Де там! “

Провина

Ось і знов старий Матковський з самого ранку не має спокою. Вже вкотре роздирають його душу тривожні сни і, пов’язані з ними, думи про минуле. То і тюремні камери, переповнені людьми, то бараки з дерев’яними двоповерховими нарами, що аж кишать блощицями, а то Колима з вічною мерзлотою та п’яними наглядачами.
А цієї ночі приснилась йому Стефа, і то так виразно її побачив, наче тоді, восени того далекого двадцятого року, коли залишав її з двома маленькими діточками – Наталочкою і Тарасиком. Ах, як вона тоді просила не робити цього, не йти за Збруч з тими большевиками.
Не залишай нас! Подивись на дітей, вони ж маленькі. Що я з ними робитиму?
– Заспокійся, рідненька. Це не надовго. Ми швидко зберемо сили і тихо ляхів геть витуримо з української землі, і жодного ляха тут не залишиться!
– А що ж буде тут зі мною, у неволі?
– Через місяць-два ми повернемось сюди і станемо господарями на своїй землі!
Говорив пристрасно, твердо, і це трохи заспокоїло молоду дружину.
А яка гостра розмова була із шваґром Михайлом.
– Не йди з ними. Це люди не певні. Такі люди, як ти, будуть потрібні і тут, – переконував шваґер.
– Ні! Там Україна, там сила. Ми звільнимо західні землі від ляхів. Нам допоможе нова Росія.
– Не вір москалям. Згадай Шевченка.
– Тепер не ті часи і Росія не та! – заперечував тоді.
– Не слухай їхньої агітації. Лишайся тут. Може, якось владнається.
– Честь офіцера не дозволяє мені ховатися в кущі.
Не послухав, пішов на велику Україну.
Та скоро переконався, яку правду казав шваґер. Спочатку здавалося, що будують українську державу. Але це було не довго.
Прийшли вночі.
– Собірайся, петлюровская сволоч!
Десять років таборів без суду. З забороною проживати в Україні.
Отак по Сибірах та Півночах “необ’ятной родіни” назбирав трохи грошей і в кінці 50-х років, в часи хрущовської “відлиги”, повернувся в рідні краї. Купив у Чорткові хатинку, виходивши по бюрократичних кабінетах кілька місяців.
Здавалося, рідні сторони на схилі літ принесуть заспокоєння, духовне полегшення. Де там! Рідні місця ще більше ятрили душу, не давали спокою. Де Стефа? Де діти? Ходив у міську раду, розпитував. Нема такого прізвища. Зустрічав знайомих – не чули, не знають.
Треба б піти до шваґра. Але та розмова тоді … Ех!
Була неділя. Кінець березня. Уже кілька днів по-літньому припікало сонце. Надворі теплінь, сухо. Зеленіли верби над Серетом, різними голосами виспівувало птаство. Та це не для нього. Він і не помічає цього прекрасного весняного ранку.
– Піду до церкви. Може полегшає на душі. Церква переповнена людьми. Великий піст. Скоро Великдень.
“Що це зі мною, помічає старий Матковський, вже співають “достойно”, а в голові уривки різних думок перескакують одна за одною. Ось знову постала Стефа, така ж молода, висока, струнка, з довгою косою і сумними синіми очима. Прости, Господи! І тут немає спокою”. Відколи прибув сюди – ні дня спокою. Все йому нагадувало молодість, події боротьби за самостійну державу, а найбільше тривожили душу думи про рідних: яка їхня доля? де їх знайти? Висипались люди з церкви на вулицю. Піду по місту та розвіюсь. А день був чудовий. Сонце підбилось уже високо і добре припікало. Люди, прибрані по-святковому, позалишали свої закутки, заповнили всі вулиці, милуючись ласкавим сонячним промінням. Особливо багато дітвори. Через дорогу пробігла зграйка дівчаток, поблискуючи колінками. Он ще група діток. Зразу видно, що діти з села, у вишиванках, українських строях.
Увагу старого привернула афіша, яка сповіщала, що в будинку культури проходить олімпіада художньої самодіяльності школярів.
Піду подивлюсь. А дітей старий Матковський любив.
Зал переповнений, в основному діти і вчителі, є люди поважного віку. Знайшов місце, сів. А на сцені, як у калейдоскопі, мерехтять кольори, одні колективи змінюють інші.
Які здібні діти, як вони співають, танцюють.
Коли чує.
– Пісня “Вербиченька”. Виконує учень 6 класу Ігор Матковський!
– Щось тьохнуло в грудях, серце наче обценьками стиснуло.
Матковський… Ігор… Невже? А може, однофамілець…
Тільки скінчилась пісня, як старого, наче вітром, винесло із залу у фойє.
Розшукував того співака серед дітвори.
– Ти Ігор Матковський?
– Я.
– А де твій тато?
– В мене немає тата. Він помер.
– А з ким ти живеш?
– З дідусем.
– А ким твій дідусь працює?
– А вам нащо?
Хіба міг хлопець в ті часи сказати, що його дідусь – священик, коли комуністична влада переслідувала релігію, її духівників, закривала храми.
– О, вибач Ігорчику. Я не так спитав, – спохватився старий. – А як називається твій дідусь.
– Михайло.
О Боже, серце вискочить. Ховаючи сльози, промовив:
– Ігорчику, та я також твій дідусь.
Так старий Матковський натрапив на слід своєї родини.
Оглянувши шати свого онука, повів його до магазину. По дорозі Ігорчик розповів, що чув колись, що в нього є другий дідусь десь дуже далеко.
А ще в нього є дві сестрички: одна вчиться у восьмому класі, а менша – в п’ятому. Що живуть вони в дідуся Михайла вже давно, ще як захворів тато. А до того часу вони жили у великому гарному селі над Нічлавою. Мама працювала в бібліотеці, а тато лісником.
Купив Ігорчикові костюм, чобітки, а дівчаткам багато цукерок.
Бо хіба міг тоді священик гарно одягнути дітей, коли сам ходив у полатаних чоботях.
З тремтінням у душі і вдячністю у серці йшов старий Матковський до свого шваґра, правоту якого визнав вже багато років тому. Але о. Михайло не тримав злого серця на шваґра Матковського. Прийняв його з щирим серцем і розпростертими руками, як блудного сина. Сльози радості і печалі охопили велику родину о. Михайла при зустрічі з старим Матковським. I відтоді трохи полегшало старому. Та не на довго. Син Тарас помер від тяжкої не виліковної хвороби, доньку Наталочку замордували комуністи в тюрмі 1941 року. Не витримало материнське серце цього удару – відійшла у вічність Стефа. Почуття провини перед сім’єю, невиконання батьківського обов’язку ятрили душу і не давали спокою до кінця днів старому Матковському.

Роман КРИТЮК,
с. Стара Ягільниця

Золота пектораль