Чи потрібні двом українцям три гетьмани?

Україна – країна унікальна. Найбільша, після Росії, в Європі за площею. Дивовижний результат, особливо якщо зважити на те, скільки років ми не мали власної державності. Родючі чорноземи, гарний клімат, великі запаси корисних копалин, зручне географічне положення – всьому цьому можуть позаздрити багато європейських (і не тільки європейських) націй. До цього слід додати ще сорок п’ять мільйонів населення, активна частина якого має досить пристойну освіту і кваліфікацію. Українці проявили себе у багатьох галузях людської діяльності. Практично всі світові чорноземи освоєні українцями, українці і зараз (правда не часто) будують морські судна і космічні ракети, літаки і електростанції. Вже двадцять років Україна існує, як незалежна держава. На жаль – лише існує, але не живе. Більше 80% українців – за межею бідності. Це дані ООН. Зсередини ми бачимо тотальне безробіття, мізерні пенсії, низьку тривалість життя, корупцію і беззаконня. Нація деградує і вимирає, незважаючи на те, що ніби вже маємо свою державу. Але скоріше це держава нас «має». І не наша це держава, не українська – з огляду на її політику, з огляду на те, хто нею керує і хто користується благами. А хто – залишається на становищі практично рабському, незважаючи на свій розум, працелюбність і чесноти.

Так звана «еліта», тобто ті, хто взяв участь у розкраданні «загальнонародної власності» колишнього СССР не можуть тому вкраденому дати раду. Тому – поля заростають бур’янами, колишні колгоспні ферми зруйновані, худоба пущена «під ніж» (замість 45 мільйонів голів великої рогатої худоби в 1991 році маємо лише 5 мільйонів), обладнання заводів або здано на металобрухт, або використовується лише на малу долю від можливого. Ця «еліта» не піклується про народ, про інтереси країни, тому що чужа їм ментально, культурно (та й етнічно), а часто й ворожа до всього українського. Дивлячись на «аборигенів» з вікон своїх лімузинів, ці люди ведуть себе по відношенню до України і українців як окупанти, продовжуючи виконувати горезвісний план «Барбаросса», який не зміг виконати Гітлер. Якщо дії останнього персонажа викликали в той час збройний опір з боку українців, то діям новітніх його послідовників українське суспільство вчинити ефективну протидію поки що не може. І це не зважаючи на те, що в Україні число людей, готових до активних рішучих дій в кілька разів перевищує їх кількість, необхідну для виникнення революції.

Однак, провести в країні позитивні системні зміни, зробити її придатною для достойного життя українців, а тим більше – вивести Україну в світові лідери неможливо без узгоджених дій мільйонів людей. Це реально лише при наявності в активної частини суспільства єдності бачення майбутнього держави, шляхів досягнення мети і єдності дій. Здавалося б, що тут складного – зібралися, обговорили і зробили? Але в цьому процесі зіштовхуються інтереси різних груп населення України. Та й зовнішні сили зазвичай не зацікавлені у досягненні згоди серед українців. «Розділяй і владарюй» – старе, але дієве правило. Тому необхідно виділити групу інтересів, які переслідує значна частина українців. Цікаво, але з цим проблем якраз не існує. Адже зрозуміло, що 80% українців, які знаходяться за межею бідності, вкрай зацікавлені у зміні свого матеріального стану. А це означає, що маємо простий, зрозумілий аргумент для об’єднавчого процесу.

Надії на те, що українець, який належить до цих 80% може вирішити свої матеріальні проблеми самотужки, майже немає. Проти цього – вся корумпована державна машина, весь уже сформований за двадцять років порядок речей. Якщо ти працюєш по найму, то це, зазвичай, копійчані зарплати, від якої не врятує й постійна понаднормова робота. Якщо ти працюєш на приватну структуру, то це ще й майже повне ігнорування трудового законодавства, робота в умовах перманентного порушення правил техніки безпеки. Та ще й таку роботу спробуй знайти. При цьому є досить багато вакансій на посади, що вимагають високої кваліфікації. Але умови, що пропонує роботодавець в Україні такому працівнику, змушують того шукати роботу за кордоном, а не робити свій внесок в економіку своєї держави. Про тих, хто вирішив стати підприємцем, сказано вже багато. Слово «підприємець» асоціюється в Україні з перевірками різних державних контролюючих органів, бюрократичною тяганиною, хабарами, високими податками.

Можливо, комусь і вдається вибратись на більш високий соціальний щабель самому, але в цілому статистика говорить про досить низьку імовірність такої події. Добробут в державі, як поширене явище, а не як виняток, можливий лише при нормальній роботі державного апарату. Тоді, коли в ньому працюють порядні (не корумповані), кваліфіковані чиновники, коли в державі нормальні закони і справедливі суди. А з цим в Україні серйозні проблеми. Надії на те, що держава змінить відношення до громадянина сама – справа марна. Адже дурневі в керівному кріслі, який нічого, крім як віддавати безглузді «вказівки», не вміє, і якому несуть хабарі, зміни НЕ ПОТРІБНІ. Вони потрібні нам, звичайним громадянам. Тому маємо надзавдання для всього українського народу – побудувати свою, українську по-суті (а не на папері) державу зі справедливими законами і високими соціальними стандартами. А її без єдності не побудуєш.

Чи можлива інша, крім економічної, основа для єдності? Десь прочитав, що нація об’єднується навколо великого проекту, а не через приналежність до певного етносу. Але бувають проекти вдалі і не вдалі. Та й успішні проекти колись закінчуються. А що, після цього розходитись по домівках? Тому, приналежність до українського етносу і визнання українських духовних та культурних цінностей, історичної спадщини не можна ігнорувати, як об’єднавчий чинник. Над тим щоб українець не відчував себе українцем, добре попрацював комуністичний режим колишнього СССР, а зараз добре працюють сучасні пропагандисти глобальної бездуховності. І хоча їм не вдалося поки-що створити ні радянську людину, ні космополітичну глобальну істоту, треба визнати, що певних успіхів на цьому поприщі вони, на жаль, досягли. Відчуття належності до єдиного українського культурного і інформаційного простору у сучасного пересічного українця приглушене. Крім того, засоби масової інформації в Україні, левова частка яких перебуває в руках олігархів, всіляко намагаються роздмухати регіональні відмінності між різними частинами України, а то й відверто посіяти ворожнечу. Тут вони діють у повній згоді з ворожою нашій державі «п’ятою колоною» в «українській» владі. Що й не дивно, адже влада, як і засоби масової інформації, також належить олігархам. Крім цього, ідеї розколу українського суспільства підкидаються нам і з боку інших держав, які хазяйнують у нашому інформаційному просторі, як у себе вдома.

Серед таких ідей значне місце посідає різне трактування української історії, особливо подій Другої Світової Війни. На жаль, тут останнім часом намітилось протиставлення українців, що боролися за незалежність України в лавах УПА і українців, що воювали у Червоній (радянській) Армії. Засудження перших означає засудження самої ідеї незалежності України. Зневажливе ставлення до других – це зневага майже до всього тодішнього дорослого чоловічого населення. З боку Москви нав’язується, а «п’ятою колоною» підтримується негативна оцінка боротьби УПА, та імперська оцінка дій Червоної Армії. Вона вливається через олігархічні ЗМІ у голови українців, сіє серед них ворожнечу. На жаль, деякі «патріотичні» сили в Україні вступають в полеміку з кремлівськими аполагетпми за правилами цих ворожих Україні сил, лише підсилюючи розкольницький ефект. Протиставлення українців, що воювали в різних арміях, започатковане ще сталінською пропагандою. Ну що ж, «батько» Сталін може радісно перевертатися в своїй могилі – його справа живе і процвітає. Тема «українці у 2-й Світовій Війні» все ще чекає на свою виважену історичну УКРАЇНСЬКУ оцінку. Хоча з точки зору мене, як українця, наша історія – то наша історія, в якій українці завжди праві. Тому, що вони – наші.

Об’єднанню українців більше сприяє тема Голодомору – найбільшої української трагедії не тільки двадцятого сторіччя, а, можливо, всієї української історії. Ті, хто помер від голоду, були майже у кожній українській родині не тільки в тодішній УССР (українській совєцькій соціалістичній республіці), а і в багатьох регіонах колишнього СССР, населених українцями. Щонайменше сім мільйонів померлих від голоду українців ставлять цю трагедію, цей акт геноциду по відношенню до українського народу, на чільне місце серед вселенських катастроф. Кожен українець має пам’ятати про цю подію, зробити висновки і прикласти всі зусилля для недопущення такого жаху. У нас є моральне право вимагати поваги до тих, хто загинув мученицькою смертю від голоду. Ми не можемо допустити, щоб принесені жертви були марними і не послужили об’єднанню українців в Націю.

Суттєвим чинником, що руйнує нашу єдність, є сповідування українцями різних релігій. Боротьба між християнами і язичниками, між православними і протестантами, міжконфесійна боротьба між московською церквою в Україні (УПЦ МП) і Українською Православною Церквою Київського Патріархату суттєво ослаблює силу нашого народу, заважає прийти до порозуміння у вирішенні життєво важливих питань. У цю боротьбу втягнуте практично все українське суспільство. В запалі боротьби люди забувають, що в різних конфесіях такі ж українці, як і вони самі. Більш ніж за тисячу років християнству в Україні не вдалося викорінити язичництво – воно в обрядах, віруваннях, звичаях, писанках врешті-решт. І це, незважаючи на те, що християнство користувалось майже весь цей час підтримкою держави і її репресивного апарату. Якщо зважити на цю обставину, то боротьба за те, щоб довести правоту саме своєї віри видається безперспективною, у всякому разі – дуже довготривалою. Так що ж, маємо між собою тисячоліттями воювати? Зважаючи на те, що деякі конфесії ведуть відверту антиукраїнську і антидержавну пропаганду, порушують принцип про невтручання церкви у справи держави, видається доцільним державі навести лад у цій сфері, заборонивши їх діяльність в Україні. Українцям, які сповідують різні релігії, потрібно з більшою терпимістю відноситись один до одного. Мультирелігійність України є наслідком нашого національного історичного шляху, тому не варто намагатись вирішити за кілька років питання, що накопичувалися століттями.

Мовне питання зараз також розколює Україну. Мова є не лише інструментом спілкування між людьми, а й ключем до здобутків національної культури – літератури і пісень. Прихильники двомовності в Україні хочуть законсервувати мовну ситуацію, що дісталась у спадок від СССР, в якому свідомо проводилась політика «відсікання» українців від національної історії і культури. Багатюща українська культурна спадщина замовчувалась і просто нищилась, витіснялась примітивним совєцьким замінником. СССР вже двадцять років немає. Для зрусифікованих, але все-таки українських східних і південних областей російська культура далека, як сузір’я Альфа Центавра. Маючи різну з Московщиною історію (спільна в нас лише невелика в історичному сенсі її частина) і, відповідно, різний з мешканцем, наприклад, Рязанської області менталітет, пересічному українцю важко сприйняти те, що описували російські письменники XIX чи початку XX століття. Мало кому з українців це цікаво. А прочитати чи почути про свою власну історію з українських джерел він не може, тому що майже не знає української. Тому збереження мовної ситуації в сучасному стані – це відокремлення українців від свого національного культурного коріння, по-суті – насадження безкультур’я. Кивання на те, що в українців повинен бути вибір, тому має бути двомовність – безпідставне. Якраз така мовна ситуація приводить до того, що суттєвий сегмент національної культури є недоступним для громадян України. А це позбавляє їх вибору у задоволенні своїх культурних потреб.

Звичайно, ми маємо дуже складну історію, але треба думати і про перспективи України, як держави. Ситуація, коли в Україні дві державні мови, не дає переваг і з огляду на розвиток науки, медицини, виробничої сфери, адже такий розвиток, особливо високих технологій, передбачає уніфікацію термінології. Кажучи простіше, уявіть, що два фахівці не зрозуміли один одного при складанні літака, ядерного реактора або при операції на серці. Наслідки цього можуть бути досить плачевні. Швидше всього, русифікатори, що насаджують «двомовність» (точніше, російськомовність), не бачать майбутнє України, як держави з високими технологіями. А якщо гамбургери загортати, то можна і суржиком спілкуватись. Вже помічено, що якщо заговорили про другу державну мову, то, значить, скоро вибори. При соцопитуваннях мовне питання по важливості люди ставлять десь на місце після десятого. Перші місця займають соціальні й економічні питання. Під час виборчих кампаній, мова стає чи не найголовнішою темою різних дискусій і суперечок. Чому так? Я думаю, в економічній і соціальних сферах і влада, і опозиція розбирається погано. Хто мені заперечить, подивіться, як живуть українці. От і доводиться «скочуватись» на мовне питання.

Розумної альтернативи, крім як заговорити українською, наша держава не має. Для цього достатньо заставити говорити українською держслужбовців, перевести на українську мову ВСЮ державну освіту і діловодство на підприємствах всіх форм власності. Цього вистачить, адже навіть без виконання цих заходів мовна ситуація міняється в український бік, хоча й дуже повільно. Це помітно навіть у нас, на Дніпропетровщині. Написав «заставити говорити українською» і згадав Азарова. Ну, цього, звичайно, не заставиш. Таких потрібно звільняти. Причому, зовсім не через знання української мови. За те, як він розмовляє державною мовою, до нього потрібно застосувати засоби покарання набагато крутіші. Вибачте, не утримався від ліричного відступу.

Для того, щоб мовне питання не ставало «яблуком розбрату», тим, хто вважає себе патріотом України, не варто агресивно відноситись до російськомовного обивателя. Він дуже часто не винуватий у тому, що зараз маємо такий порядок речей. За своє життя я бачив і російськомовних, що стоять на державницьких позиціях, і ворогів України, які говорили українською. Тому, хто хоче мені з цього приводу щось заперечити, приведу приклади Колєсніченка і Табачника – вони інколи гарно розмовляють по-нашому. Від нас вимагається наполегливість і терпіння у мовному питанні. Патріотам, які намагаються виграти вибори і потрапити у владу, хочу порадити, щоб крім мовного, вони розібрались ще хоча б з кількома питаннями з економіки, фінансів, виробництва. Мовне питання важливе, але не потрібно будувати виборчу кампанію лише на цьому питанні. Не варто йти у владу, сіючи ворожнечу серед українців.

Потрібно ще сказати і про роздробленість патріотичних політичних сил. Складається враження, що хтось дуже зацікавлений, щоб розумні активні українці розбрелися по декількох десятках партій. Якщо не можна об’єднати ці партії через амбіції їх керівників, чи через інші причини, то може спробувати створити патріотичний рух на більш широкій ідеологічній платформі? Який сенс у існуванні маленьких партій, що існують вже десятиліття, і не можуть не те що захистити своїх членів, а й провести хоча б більш-менш суттєву акцію на їх моральну підтримку? Де вже тут знайти сили, щоб боротися за Україну? А якщо все-таки сили знаходяться, то боротьба приймає якісь дивні форми. І що це за «політична сила», яка не пропагує свої погляди серед населення, майже не проводить акцій, зрештою, не може доступно пояснити, яким чином в результаті цього маразму вона опиниться у владі? А якщо мета – не політична влада, то навіщо було збиратися в партію? Якщо ж це велика таємниця, то навіщо було реєструватися в Міністерстві юстиції України? На моє глибоке переконання, існування «карликових» партій має сенс лише для двох категорій громадян – для дрібних авантюристів, щоб підвищити їх соціальний статус і для ворогів України, щоб тримати подалі від активної результативної діяльності патріотично налаштованих людей.

Говорячи про єдність українців, не можна не згадати і про українську діаспору. Розкидані по світу мільйони українців, які опинились за межами України чи то за власною волею, чи то під непереборним тиском долі і обставин – невід’ємна частина Української Нації. В перші роки української незалежності діаспора передала молодій українській державі суму в 1,7 мільярда доларів США. Куди пішли ці гроші, сказати важко, про це хай говорить тодішнє керівництво України. Але це вже інше питання, воно не до людей, що надавали цю допомогу. Ми ж пам’ятаємо про благородний патріотичний вчинок людей, які допомагали своїй Батьківщині в непростий час. Хоча, хіба зараз час менш складний? Так, Україна – незалежна держава «де-юре». А «де-факто»? І чи є Україна – українською? Намагаючись щось зробити для своєї країни, ми в Україні не сильно розраховуємо на підтримку діаспори, останні роки показують спад її інтересу до України. Не маючи великої надії на позитивну реакцію, все ж озвучу деякі проблеми, допомогти у вирішенні яких могла б українська діаспора.

Опоненти існуючого олігархічного режиму з самого початку зіштовхуються з відсутністю якихось правових гарантій, навіть якщо боротьба йде у рамках, гарантованих чинною Конституцією і законами України. Доходить до абсурдних речей – за наругу над Державним Прапором порушнику загрожує штраф, а за пошкодження прапора неіснуючої держави СССР людина сидить в СІзо. Добре, якщо ти колишній прем’єр-міністр – тебе захищають кращі юристи (хоча й це інколи не допомагає). А якщо – ні? Тому, є потреба у створенні українських міжнародних правозахисних організацій. А якщо такі існують, а в нас з якихось причин невідомі, то в активізації їх діяльності на теренах України. Хоча б, якась психологічна підтримка в результаті була.

Інша проблема – інформаційна блокада. Які б хороші ідеї не пропонувались патріотами України, вони замовчуються засобами масової інформації. Україна, звичайно, дуже демократична країна. І з дуже рівними можливостями у її громадян. Пересічний українець газету накладом в кілька тисяч примірників ще може якось відкрити. Вийти ж за межі міста чи району проблематично. Про FM-радіостанцію чи телеканал вже годі й казати – це під силу тільки олігархам і їхній «обслузі». А цікаво було б почути українське патріотичне радіо, наприклад, у Дніпропетровську! Та і в Павлограді потужний передавач «накриває» десь зо три мільйони слухачів. А то, слухають люди московську попсу чи «Шансон». Цікаво, а чи не хотів би хтось із діаспори придбати чи відкрити радіостанцію на Січеславщині? Не збиткова це справа і з професійними кадрами можна питання вирішити. Взагалі, що до ЗМІ, то тут є багато варіантів – інформаційна агенція, наприклад, або загальноукраїнська газета.

Звичайно, українці в діаспорі самі визначаються, в якій формі приймати участь в українському житті і чи приймати взагалі. Для тих, хто вагається, хотів би нагадати вислів якогось із французьких королів: «Париж вартий меси». Україна її варта не менше Парижу.

Закінчуючи свою статтю, хочу сказати, що не вірю в тезу, яка нам підкидається – «де два українці, там три гетьмани». Звичайно, наш народ переживає не кращі часи. Справа не тільки у матеріальному зубожінні, є ще пригнічений стан і моральна деградація. Українці бувають просто нестерпні у своїй зарозумілій впертості. Часто вони роблять ірраціональні або й просто дурні вчинки. Інколи їм не вистачає оптимізму. Але українці мають і багато ще не розкритих можливостей. Для того, щоб їх реалізувати, ми повинні об’єднатися. Через терпіння один до одного, через працю і піт ми прийдемо до порозуміння. Цей шлях не буде легким. Але настане нова доба нашої історії. І над українською землею зійде сонце, під яким буде достатньо місця українському народу.

Микола Осіпчук, Лелека