Особистий охоронець Степана Бандери — із Бабинців на Борщівщині

Із Василем Шушком, охоронцем провідника ОУН я зустрічалася ще у далекому 2004 році у його рідному селі Бабинці.  Кожне літо він проводив тут зі своєю дружиною Маріанною у збудованій добротній дачі. Усю свою молодість і зрілі роки цей чоловік провів за кордоном – у Німеччині. Сім років був особистим охоронцем Бандери і знав дуже багато цікавих історій, пов’язаних із життям легендарного провідника. «Такі люди, як Бандера, народжуються раз на сто років», казав пан Василь.

На жаль, уже немає з нами щирого патріота Василя Шушка, декілька років тому він пішов у засвіти, понісши із собою у могилу палку любов до України. Але у моїх записниках залишились нотатки із розмови з цією непересічною особистістю, які я зробила ще за життя пана Василя у його рідному селі. Привітна дружина господаря – німкеня пані Маріанна, яку мій співрозмовник називав на український манер – Мар`яною, частувала нас чаєм, доповнювала нашу розмову цікавими деталями і казала, що закохана в Україну.  Пропоную вашій увазі прижиттєву розповідь Василя Шушка про своє дитинство, юність  і роки праці із провідником ОУН.

І дитинство моє босоноге…

Василь Шушко зростав у простій селянській сім`ї, в якій, крім нього,  було троє старших дітей. Важкі то були часи: людям бракувало землі, і вже ближче до весни у деяких родинах починався голод. Дітей у школі було мало: здебільшого батьки їх туди не пускали, бо не було за що купити одяг і взуття. Але батько пана Василя вважав, що його діти повинні мати освіту. І школу в рідних Бабинцях його син закінчив досить успішно.

Василь Іванович з гіркою усмішкою згадував, як доводилось ходити до школи по снігах у солом`яних постолах, як його однокласники з подивом оглядали олівець, який йому запрезентував тато. То справді було диво: жоден з хлопців такого не мав, тому довелося Василеві поламати олівець на п`ять рівних частин, щоб усім вистачило.

По закінченні семирічки хлопець пішов вчитися до Заліщицької торговельної школи. Оселився там у гуртожитку, куди допомогла йому влаштуватися добра знайома батьків – полька пані Дзюбінська з Шупарки.

І ось там трапився трафунок, який змінив подальшу долю хлопця. У товаристві, де зібрались польські студенти, одним-єдиним українцем виявився Василь Шушко. Між ними зайшла розмова про польсько-українські відносини, яка згодом переросла у гарячу дискусію. Василь відкидав несправедливі випади на адресу українців і сказав усе, що думав про поляків. Тоді йому добряче перепало: п`ятеро розлючених хлопців накинулись на нього і сильно побили. А завідуюча, яка прибігла на крики і дізналася, в чому річ, вигнала юнака з гуртожитку. Його викинули на вулицю, навіть не дозволивши взяти особисті речі. В гуртожитку залишились і одні-єдині черевики Василя, тому із Заліщиків до Бабинців прийшов босоніж.

« Я зростав у національно свідомій сім`ї, – розповідав мені В. Шушко. – Гноблення наших односельчан поляками ми бачили щодня, і, звісно, мріяли про краще майбутнє: про свою владу, державу, культуру. Ще будучи школярем, я мав багато однодумців. Ми завжди мріяли чимось прислужитися Україні».

«Війна змінила наші долі»

Після випадку в гуртожитку про навчання хлопцеві довелось забути. Коли повернувся в село і все розповів батькові, той сказав: « Ну що ж, будеш тепер сидіти вдома і сестер заміж видавати». Так воно і було.  Коли в село прийшли радянські війська, багато хто з односельців думав, що життя зміниться на краще. Один чоловік вивісив навіть на своїй хаті плакат з гаслом «Земля і воля!». Старшина, який прочитав той надпис, сказав йому: «Землю мати будеш, а волю – лише на небі». Всі згодом зрозуміли, що на зміну польському ярму, прийшло радянське.

У 1940 році юнак вступив до лав ОУН. У лісах невеличкий загін з місцевих хлопців проходив вишкіл. Тут юнаків вчили володіти зброєю, методам конспірації. Здібного і активного хлопця запримітило керівництво проводу, і згодом його призначили організатором юнацької референтури підрайону. Тут він отримав своє перше псевдо «Крук». Відтоді «Крукові» дуже часто доводилось їздити по селах, спілкуватися зі своїми однодумцями. Коло друзів і побратимів суттєво розширилось.

Тож коли його за фашистської окупації зловили німці, щоб вивезти разом з багатьма іншими жителями навколишніх сіл на примусові роботи до третього рейху, мав з кого сподіватися допомоги.

«Я легко міг втекти з того полону, – пригадував В.Шушко. – Вже й зібрався утікати, аж раптом мені через агентів передали наказ керівників організації: їхати до Німеччини під виглядом бранця, працювати, як усі, але паралельно організовувати пропагандистську роботу серед наших робітників. Я навіть не знав, куди їду:  приїхав в одне місто, а потім мене «перекинули» в інше. Чужа країна, чужа мова і закони – важко було. Але наказ є наказ, і я працював, аби виправдати те довір`я».

У місті Аугсбурзі, де опинився пан Василь, йому вдалося сконтактуватися з оунівцями.

Тут він розширив організаційну мережу, за допомогою якої згодом вдалося створити табори для українських біженців. У їхньому таборі, наприклад, було до 5 тисяч чоловік. Серед них – інтелігенція, молодь. У цьому таборі Василь Іванович організував культурно-просвітницьку роботу. Тут були створені і діяли гімназія, спортивне товариство, жіноча організація, «Пласт», «Спілка української молоді», різноманітні референтури – культурно-освітня, шкільна, суспільної опіки.

У 20 років Василь Шушко важко працював і ніс велику відповідальність за людей, якими опікувався.

«Бандера був для нас, як добрий батько»

Уперше Василь Іванович познайомився зі Степаном Бандерою у 1952 році. Саме тоді він мав виконувати одне надто важливе завдання проводу в Україні. Готувався до від`їзду, але почував себе дуже погано, тому змушений був звернутися до лікарів. Йому визначили діагноз – туберкульоз. Зазвичай, коли в працівників організації виникали якісь перешкоди, вони йшли на аудієнцію до самого голови ОУН. Бандера з розумінням поставився до грізного діагнозу і вирішив, що хворому треба лікуватися, тож зараз не час виконувати якісь завдання.

Василь Шушко казав, що був дуже вдячний своєму «патронові» за таке розуміння: хтозна, як могло все повернутися, якби вчасно не почав лікування? Саме тоді попереднього охоронця Бандери призначили охороняти іншу людину, тож якийсь час це місце було вакантним. І після повернення із санаторію його зайняв Василь Шушко, який охороняв Бандеру аж до його трагічної смерті.

«Бандера довіряв мені в усьому, він навіть деколи радився зі мною з важливих питань, – розповідав  Василь Іванович. – Мої міркування, поради він завжди брав до уваги, рахувався з ними. Охоронець повинен вміти виконувати різну роботу. Тому я вчився на різноманітних курсах: токарських, мулярських, столярських і навіть пожежних. Щоб здобути пристойну освіту, вступив за допомогою українських професорів у діаспорі до Мюнхенського університету, на студії політекономії. Вивчав також цивільне право».

Василь Шушко розповідав мені, що день, коли сталося вбивство, він не може стерти з пам`яті. Тоді це стало для нього, охоронця, шоком. Але вини його тут не було.

Від самого ранку пан Василь сидів у окремому кабінеті Мюнхенського бюро і чекав розпоряджень. Разом із секретаркою Бандера поїхав на ринок, там вони купили овочі і повернулися до свого офісу. Секретарка – пані Євгенія – не хотіла відпускати його додому самого, казала, що покличе охорону. Він категорично відмовився і повів машину сам. Чому? Колишній охоронець пригадував, що лідер оунівців завжди був обачний, обережний. Але чому ж так знехтував цією обачністю саме цього дня – пояснити не міг. А може, щось передчував, бо напередодні поділився з охоронцем: «Я відчуваю щось недобре».

Вбивця Сташинський чекав на лідера ОУН за зачиненими дверима під`їзду його будинку. Бандера прочинив двері – і з безшумного пістоля, який був майстерно загорнутий у газету, вбивця вистрелив отрутою з ціанистим калієм прямо в обличчя своєї жертви. Бандера ще зміг трохи піднятися сходами і впав. Вже згодом стало відомо, що пістоль мав два отвори: один – для лідера, другий – для охоронця.

Яким же був Степан Бандера як людина, як лідер потужної націоналістичної організації?

«Простим, розумним і надзвичайно ерудованим, – згадував Василь Шушко. – У нього були надзвичайні здібності організатора і рідкісна пам`ять. Такі люди як він, народжуються раз на сто років. Він вмів усе, не цурався жодної роботи, міг дати собі раду в надзвичайних умовах, дотримувався усіх правил конспірації. Його погляд був проникливим і якимось магічним – деколи мені здавалося, що він вміє читати думки. Ніколи не нервував, конфлікти вмів залагоджувати спокійно, толерантно.

Про це мало хто знає, але Бандера складав навіть політичні і економічні прогнози для багатьох держав, передбачав події зі стовідсотковою точністю. Так само розумівся в людях: у його оточенні не було зрадників, усі йому служили вірою і правдою. Вірив У Бога, любив дружину і трьох дітей, жив для них. Усі кошти організації були в нього на особистому контролі: ні собі, ні іншим не дозволяв витрачати їх на якісь невартісні речі, завжди наголошував, що вони «тяжко зароблені нашими побратимами».

Таким він був, таким і залишиться в історії, у пам`яті тих людей, які йшли з ним життям, знали особисто».

Уроки історії

По смерті свого лідера ОУН значно ослабла, а потім стався її сумнозвісний розкол. Багато агентів «прикупили» американці, які були зацікавлені в дробленні організації. Але американські долари не допомогли, ще залишалися  сили, аби об`єднати організацію, відродити її.

Про ці буремні роки, свою роботу в ОУН В. Шушко видав книгу під промовистою назвою «Завдання виконав». Завжди він мріяв про повернення вже до вільної України. І ось після довгої розлуки у 1992 році уперше відвідав рідні краї. Яка то була щемна зустріч з рідним селом, постарілими родичами, тими знайомими стежками, якими хлопчиськом бігав босоніж! Дружина пана Василя, німкеня Маріанна дуже любила ці поїздки на Україну. Немає уже серед нас Василя Шушка, немає і пані Маріанни, але добрі спогади про цих людей залишились у жителів Бабинців

На околиці Мюнхена Шушки мали чудову віллу, яку згодом продали і купили собі квартиру вже у місті. В останні роки Василь Іванович мріяв жити в Україні. Але помер на чужині. Його тіло перевезли з Німеччини і поховали на місцевому кладовищі у Бабинцях,  у гробвці поряд з батьками.

У 2001 році, до десятої річниці незалежності,  Василь Іванович збудував за свої кошти в самому центрі Бабинців великий хрест у пам`ять про патріотів, які зложили свої голови за волю України. Була у нього навіть мрія збудувати сиротинець, але через бюрократичні перепони наших чиновників не вдалося це здійснити. Василь Шушко завжди вірив у те, що Україна ще стане  сильною, багатою державою. Запам`ятались його слова з цього приводу:  «Усі труднощі – це тимчасове явище. Головне, що ми отримали те, за що століттями боролися , – волю. За це склали голови стільки моїх побратимів! За це віддав своє життя і легендарний Степан Бандера! Цінуймо те, що маємо!».

На фото: Василь Шушко разом із дружиною Маріанною біля свого будинку у Бабинцях (2004 рік). Фото з відкритих джерел.

Джерело: http://www.tenews.org.ua/

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *