Дивовижний Тернопіль на картинах Нікаса Почаївського

– Нікас Почаївський. Це моє друге ім’я, яке я отримав, потрапивши у почаївський край. З ласки Божої, проживаючи під амофором Чудотворної Ікони Почаївської Божої Матері, в мені відбулися несподівані зміни, які дали поштовх моєму теперішньому захопленню. Народився я 17 липня 1953 року в старовинному містечку Сатанів на Збручі. А від народження мене зовуть Микола Миколайович Гілевський. З моїм народженням пов’язаний цікавий випадок. Серед українців розповсюджено вислів «народився у сорочці». Його застосовують до людини, яка, скажімо, виживає після жахливої аварії тощо. Натомість перед смертю батько розповів мені, що я направду народився у тоненькій сорочці (яку, щоправда, медсестра з пологового поцупила). Такі люди – рідкість, натомість їм дано Богом особливі задатки.

– Так і було і з Вами?

– У дитинстві я мав нахил до малювання і музики. Але батьки були простими трудягами, які працювали на цукровому заводі. Пригадую, матір неодноразово повторювала, що музикант і художник – це не професії. Але я свої здібності таки направив у правильне русло. Поступив до Кам’янець-Подільського індустріального технікуму. Так-от, у мене одного із 60 випускників факультету картографії рецензія на графічну частину дипломної роботи оцінена не цифрою, а було зроблено запис – «вєлєколєпно».

– Очевидно, застосували свій талант і в армії?

– Після навчання мене призвали до війська. Побачивши там мої здібності, я потрапив у штаб ракетної армії в Забайкалля. Спершу малював наглядну агітацію у військових підрозділах, потім працював на генеральських дачах, виготовляючи високопосадовим військовим каміни і всяке-різне.

– З першим робочим місцем одразу визначилися?

– У Хмельницькому був філіал проектного інституту «Львівдіпроводгосп». Коли я прийшов без всякого роду знайомств у відділ кадрів, мене тамтешній головний інженер запитав: «Ти карту можеш зробити?». Це було те, що я умів, і мене прийняли на посаду інженера та одразу направили у спеціальну групу по розробці схеми комплексного використання водних і земельних ресурсів Хмельницької області. Я зробив графічну частину цієї роботи, за яку отримав держпремію. Як сьогодні пам’ятаю, що тоді отримав величезну на ті часи премію в тисячу карбованців.

«З 1991 року – вільний художник»

– За яких обставин доля Вас закинула на Тернопільщину?

– Одружившись, в 1976 році переїхав до Тернополя і став працювати на «Ватрі» художником-оформлювачем. Через певний час вже був гравером. Хоча цією спеціальністю не володів, але швидко все схоплював. Пригадую, тоді стали зароджуватись кооперативи, багато з яких спеціалізувалися на виробництві модних тоді пластмасових квітів. Я ж для них виготовляв прес-форми. Далі доля мене закинула на військове підприємство «Промінь», але попрацював там не довго. Наказав довго жити Радянський Союз, моя професія виявилась незатребувана, і з тих пір я став свого роду вільним художником.

– Як і більшість у ті буремні часи, мабуть, спробували чужинського хліба?

– Чимало поїздив по світах. Спершу побував у Німеччині. В Дрездені став працювати на фірму, яка купувала старі будинки, а я їх реставрував. Так я 6 років займався реставрацією. Апофеозом стала робота над фасадом колишнього офісу металоливарної фірми на Лошвітцер-штрасе. Цей будинок дрезденці вважають визначним місцем, його включено у всі туристичні маршрути.

Почаївська лавра дала поштовх до… графіки

– Туга за Україною таки взяла своє…

– Німці пропонували хороший контракт, лише б я в них залишився. Але чужий край був мені не до душі і я повернувся на Батьківщину, щоб… Поїхати на будови заможних українців та високопосадовців  в околицях Києва. Кожен хотів похизуватися чимось особливим. Так, згідно з одним замовленням я збудував чотири міні-замки (точні копії справжніх) з водоспадами, мостиками тощо. Після цього один зі столичних високопосадовців, побачивши це, відшукав мене, щоб я збудував йому один замок, але більший за тих чотири… За це замовлення я не взявся, бо поїхав під Почаїв (хутір Вірля), де будував базу відпочинку. Це райське місце неподалік Божої гори – під ногами  пісок, навкруги соснові ліси та джерельна річка Вірлянка.

– Чув про ці місця різні легенди.

– Ця місцина знаменита тим, що там є піщаний острів, на якому свого часу був замок Анни Гойської. Один єпископ з гори Афон залишився у маєтку Гойської заночувати і на згадку про себе подарував їй ікону. Ставши молитися до неї, сліпий брат Анни, за переказами, прозрів. Згодом монахи з Почаєва випросили в Гойської цю ікону. З того часу вона стала головною святинею Почаївської лаври.

– Тут варто повернутися на початок нашої розмови. Саме робота в почаївському краї та місцева Чудотворна ікона змінили Ваш світогляд і Ви стали художником-графіком?

– Вся земля в радіусі 20 км від монастиря знаходиться під покровительством Почаївської Божої Матері. Я не одразу в це повірив, але переконався, коли стали траплятися чудеса. Одного дня став свідком масштабного хресного ходу, присвяченого 500-річчю з дня передачі Чудотворної ікони з замку Гойської до лаври. Оскільки працював неподалік, то якомога ближче протиснувся до ікони. Оскільки в житті були певні проблеми, то став, як і кожна людина, просити ласки у Божої Матері для себе та своєї родини. І все збулося. Ті події мене настільки вразили і переломили мою свідомість, що з того часу я став захоплюватись… графікою (малюнок олівцем, тушшю –авт.). Спершу вирішив намалювати Почаївську лавру з тієї ж точки, з якої в 1848 році зробив відому акварель «Лавра» Тарас Шевченко. А далі став досліджувати, який же вигляд мав замок Анни Гойської. Про нього багато говорили як у Лаврі, так і місцеві жителі, але ніхто не знав, як він насправді виглядав. Я став досліджувати документи в архівах та музеях, перепитував старожилів. Вдалося вияснити, що замок був квадратним, дізнався, де була в’їзна брама, рів тощо. Детально все вивчивши, зробив реконструкцію замку та намалював його.

– Cьогодні Ви більше уваги звертаєте на вже рідний для Вас Тернопіль…

– У моєму доробку є понад 45 графічних робіт визначних місць Тернополя – як сучасних, так і колишніх: Старий замок, театр, пам’ятник С. Крушельницькій, вул. Сагайдачного, дзвіниця Надставної церкви, Парафіяльний костел (на цьому місці нині розміщений ЦУМ), Єзуїтський костел (швейна фабрика). Загалом кожна робота – це копітка праця інколи навіть не одного тижня, при цьому під час виконання графічних робіт задіяні аж 200 м’язів.

– Де можна знайти Ваші роботи?

– Мої роботи знаходяться в колекціях у багатьох країнах світу (від заполярного Норильська до Аргентини і Австралії). Що цікаво, є в мене і постійні фанати, які завжди купують нові роботи Нікаса Почаївського. У Тернополі є така жінка. Зовуть її Валентина, з котрою, на жаль, я особисто не знайомий. У неї, напевно, найбільша колекція моїх графічних робіт. Разом з тим зазначу, що півроку перебував у Чикаго (США). За той час у Тернополі… підробляли мої роботи, продаючи фальшивки під ім’ям Нікаса Почаївського.

– Які Ваші найзаповітніші мрії у творчому плані?

– Хочу ще раз намалювати Почаївську лавру, але вже з усіма її останніми добудовами та на основі всього накопиченого останніми роками досвіду. А також – Марійський духовний центр у Зарваниці. Водночас хочеться таки побачити відреставровану стару архітектуру рідного Тернополя. Малюючи картини вулиць і визначних будівель нашого міста та спираючись на свій попередній досвід, бачу, в який неприглядний стан приходять деякі будинки в центральній частині  Тернополя. А вони мають для міста велику історичну цінність! Добре, що минулоріч зроблено фасади будинків на вулиці Валовій, але ці роботи треба продовжувати і на інших вулицях та бульварах…

Віталій Попович (“Номер один”)