Чому диктатори йдуть у мережу

Коли тисячі молодих іранців вийшли на вулиці у червні 2009 року на знак протесту проти очевидної фальсифікації президентських виборів, висвітлення цих подій у західних медіа зосередилося на використанні протестувальниками Twitter, сервісу мікроблогів.”Це не сталося б без Twitter”, – заявила The Wall Street Journal. Ендрю Саллівен, відомий американський блогер, також зазначив, що Twitter – “найважливіший інструмент для організації опору в Ірані”. The New York Times повідомила, що демонстрації протиставили “головорізів, які стріляли кулями, протестувальникам, які вистрілювали твіти”.

Думка, що інтернет розпалював революцію і просував демократію в Ірані, була лише останнім прикладом дуже поширеного переконання, що комунікаційні технології, зокрема інтернет, за своєю сутністю є демократичними інструментами. У цій радісно іконоборській книжці Євґеній Морозов опонує цьому “кіберутопічному” погляду, стверджуючи, що інтернет може бути так само ефективним у збереженні авторитарних режимів. Припускаючи, що інтернет завжди є демократичним інструментом, за його словами, західні політики діють з “добровільно накладеним інтелектуальним обмеженням”, що радше ускладнює, ніж спрощує просування демократії.

Він починає з подій в Ірані, які ілюструють його аргументи в мікросвіті. Розслідування “Аль-Джазіри”, міжнародного телеканалу новин, заснованого в Катарі, змогло підтвердити лише 60 активних акаунтів Twitter у Тегерані. Іранські блогери, які брали участь в акціях протесту, відтоді скептично оцінюють теорію “Twitter-революції”. Але прийняття американським урядом цієї теорії, разом з проханням державного департаменту, щоб Twitter відклав проведення запланованих технічних робіт, під час яких сервіс був би недоступний протягом кількох найважливіших годин на піку заворушень, спонукало іранську владу розправитися із соціальними мережами всіх видів. Іранців, які в’їжджали в країну, наприклад, перевіряли у Facebook на наявність зв’язків із будь-якими відомими дисидентами, що призводило до цілком протилежних наслідків, ніж ті, яких прагнули американські урядовці.

Корінь проблеми, як стверджує Морозов, у тому, що західні політики бачать в ролі інтернету занадто точну паралель із тим, що, можливо, зробили радіопропаганда та фотокопіювальні машини для підриву потуги Радянського Союзу. Уродженець Білорусі Морозов (який іноді писав статті в The Economist) каже, що це спрощення історії зумовило хибний висновок, що сприяння загальному доступу до інтернету і пропагування “інтернет-свободи” матиме такий самий ефект на сучасні авторитарні режими.

Насправді авторитарні режими можуть використовувати інтернет, як і ширший доступ до інших видів медіа, таких як телебачення, на власну користь. Дозволяючи східним німцям дивитися американські мильні опери на західнонімецькому телебаченні, місцевий режим, наприклад, здається, застосовував форму заспокоєння населення, яка фактично знижувала інтерес людей до політики. Дослідження довели, що східні німці з доступом до західного телебачення не так активно висловлювали невдоволення режимом. Як нарікав один східнонімецький дисидент, “усі, як один, могли залишити країну і за допомогою телебачення о 8-й вечора переїхати на Захід”.

Морозов описує багато прикладів того, як нині інтернет використовують з аналогічними заспокійливими наслідками, як авторитарні режими укладають приховані угоди зі своїм населенням: будь ласка, дивіться піратські фільми, тупі відеокліпи і порнографію в інтернеті, але тримайтеся подалі від політики. “Інтернет, – як стверджує Морозов, – створив так багато дешевих і легко доступних розваг для людей, які живуть під авторитарним режимом, що людей значно важче змусити взагалі цікавитися політикою”.

Соціальні мережі пропонують дешевший і простіший спосіб виявити дисидентів, ніж інші, більш традиційні форми спостереження. Незважаючи на розмови про “дилему диктатора”, технології цензури є доволі витонченими, щоб заблокувати доступ до політично забарвлених матеріалів без шкоди для економічної діяльності, як показує приклад Китаю. Інтернет можна дуже ефективно використати для поширення пропаганди, тому Уґо Чавес присутній у Twitter. Мережа також може бути ефективною, якщо слід підтримати курс уряду чи поставити під сумнів позицію критиків (Китай має армію проурядових блогерів). Дійсно, під владою режимів, де ніхто не вірить офіційним медіа, проурядова пропаганда, поширювана через інтернет, насправді сприймається як більш гідна довіри порівняно з тими самими офіційними медіа.

Припускають, що авторитарні уряди не мають достатніх знань про інтернет, але вони часто набагато краще розуміють, як використовувати його з політичною метою, ніж їхні західні колеги – припускає Морозов. Особливо переконливий його опис в “Ілюзії мережі” молодих радників російського уряду з питань інтернету. Попередні технології, зокрема: телеграф, літаки, радіо і телебачення – також мали б сприяти демократизації, зауважує він, але вони не виправдали сподівань. Зростання кількості телеканалів означає, що американці тепер менше дивляться телевізійні новини, ніж докабельної доби. І визнаючи Twitter, Facebook і Google інструментами демократизації, американський уряд поставив під загрозу їхній нейтралітет і заохотив авторитарні режими розглядати їх як агентів своєї зовнішньої політики.

Отже, що Морозов пропонує замість нинішнього підходу? Він закликає замінити “кіберутопізм” на “кіберреалізм”, пояснюючи: він вважає, що цю технологію дійсно можна використати для демократизації, якщо це робити правильно. Але він пропонує дуже мало конкретних рецептів, окрім того, що наголошує – важливо врахувати соціальний і політичний контекст, у якому використовують технологію, а не зосереджується на характеристиках самої технології, як часто роблять інтернет-гуру. Кожен авторитарний режим є іншим, стверджує він, тож малоймовірно, буцім щоразу спрацює той самий підхід, точне знання місцевих умов є життєво важливим. Але зробивши таку добру роботу з розвалення аргументів своїх опонентів, шкода, що він не має конкретніших пропозицій, які могли б зайняти їхнє місце.

Із назв розділів і таких заголовків, як “Чому КДБ хоче, щоб ви були на Facebook” і “Чому К’єркегор ненавидить кліктивізм”, зрозуміло, що Морозов знущається з опонентів (дійсно, у книжці, можливо, трохи забагато поганих жартів, ніж це направду необхідно). Але книжка завдяки цьому не тільки неминуче привертає увагу читача: вона також є провокаційним, просвітницьким і бажаним ударом у відповідь на кіберутопічний світогляд.

Caught in the net
The Economist
Омелян Радимський