Як тернополянин Борис Гора став «людиною-архівом»

Тернополянин Борис Гора – правдивий фанат природи, її ревний захисник і відкривач. Той, хто вимагає, аби з ним розмовляли виключно українською, не візьме з собою у похід туриста з алкоголем і цигарками. Незламний у своїх принципах, як гора. Йому байдужі мейнстрім-традиції – своє весілля “відгуляв” у печері. Кілька років тому вирішив покинути Тернопіль і переїхав у стареньку глиняну хату в селі Залісся Чортківського району, щоб “пожити для себе”. Про що нині думає Борис Гора, що його бентежить, чому позиціонує себе як людину-архів, які враження від нинішнього Тернополя – читайте нижче.

Домовилися зустрітися п’ятничного ранку на оновленій набережній “Циганка”. Борис був одягнений у чорну вишиванку, зверху спортивна камізелька, чорні спортивні штани і взуття для походів, кучері приборкувала бандана кольору хакі.

Чесно кажучи, сподівалася зустріти жартівливого чоловіка, який за дотепами кишеню не турбує. Втім, співбесідник виявився з відбитком смутку на обличчі, заглиблений у собі. Наче тут, але думками десь дуже далеко. Все ж розмова видалася цікавою.

         Враження від оновленої “Циганки”

– Молодці. Добре, що потрошки щось робиться. В Тернополі бачу конкретні зміни – дитячі, спортивні майданчики, купа доріг асфальтуються, тротуари. На Надала “котять бочку”, що перепродує бруківку, щось там відмиває, але я в цьому не орієнтуюся і не можу якось коментувати. Натомість позитивні зміни в місті бачу. “Циганка” стала приємним місцем зустрічі, візиткою Тернополя. Для екстремалів є сучасні варіанти гірок, тим більше, зроблено все в молодіжному стилі, приємному.

        “Людина-архів”

“Людиною-архівом” став, коли визначився, що постійно житиму в селі, обрав для цього с. Залісся Чортківського району. Від тоді вже немає того Бориса Гори, який жив у Тернополі, їздив на ровері, був громадським активістом. Хотів навіть “похорон” організувати з цього приводу. З часу переїзду в село, у мене дещо інше амплуа з псевдо Бородайко або Жужик.

          Жити для себе – це…

У селі вирішив жити для себе. Задовбало кожного разу набирати людей, кілька років вчити їх бути лідерами, сильними особистостями, провідниками, віддавати частину душі, а після всього вони “відшиваються”, створюють, у кращому варіанті, свої альтернативні команди. Це все робилося не за гроші, суто на ентузіазмі, то зараз багато що має комерційну складову. У цих людях була закладена надія розширення так званої піраміди туризму, сам же хотів переходити на щось нове, серйозніше. Коли ж учні відходять, мусиш починати все з нуля. Напевно, втомився. Терпцю того немає.

Купив у селі глиняну хату за вісімсот баксів, дуже давню, з протікаючим дахом, прогнилу. Довелося добре прикластися, щоб можна було там жити. У місті звик до зручностей, не хотілося в якомусь тазіку купатися, зробив такі ж умови і в селі.

Жити для себе – мати на хліб, до хліба, взутися-вдягнутися і все. Мінімізував участь у громадському житті. Раніше намагався жити для інших – для молоді, для нації, громади, пропагуючи здоровий спосіб життя, мандрівки, бодай мінімальний варіант патріотизму в туризмі.

       Туризм Тернопільщини сьогодні

За рахунок того, що Крим “накрився”, через фінансову нестабільність в країні, на Тернопільщині останнім часом більше туристів. Плюс: дали результат попередні напрацювання у туризмі, формат BBC – “баба бабі сказала” спровокував те, що про Тернопільщину почали дізнаватися більше, зачастили “свій до свого по своє”. Наплив у нас є і можливості потужні. Але експедиційна, дослідницька туристична діяльність дещо спала. Доки не було Майдану, подій на сході, я прикладався до експедиційних виходів більше, цим займався і мій син Любомир, якому зараз 21 рік. Тепер з цим в якісь мірі не до того.

         Коли син на війні

Коли в Києві розпочався Майдан, не так за ту Європу, як коли “беркутня” почала бити дітей, спочатку я вирішив їхати, потім чергувалися із сином, бо комусь треба було заробляти копійку для сім’ї. Коли почалися події на сході України, скористався нагодою поїхати до “айдарівців”, аби мінімально у чомусь допомогти. Згодом взимку Любчик вирішив приєднатися добровольцем до “Правого Сектора”. Поїхав раз, потім другий. Щось йому там сподобалося, щось ні. Через певний час вирішив перейти до друзів в “Азов”. Вже має офіційний статус, зарплату якусь навіть дають. Але він – доброволець, не чекає якогось “дємбеля”. Вони – до перемоги, поки не закінчиться АТО. Хоч добровольцям не надто довіряють, відводять від передка.

Участь сина у війні сприймаю позитивно, так має бути. Це його особиста позиція – фізично і духовно загартуватися. Ніхто нічого не нав’язував, крім того, що Любчик виховувався у патріотичному середовищі. Тим паче, йому завжди подобався “мілітарі” стиль. У “Пласті” в мирні часи полюбляв відточувати навики захисту. Тому відсиджуватися вдома, коли в країні таке сталося, йому не дозволила совість.

         “Совкова” модель мобілізації

В Україні “совкова” модель мобілізації – забирають невмотивованих людей заради виконання плану щодо кількості. Я проти цього. Коли бачу, як з мого села Залісся забирають пацанів чи пузатих, немічних дядьків, а їх старші батьки, які розраховували на допомогу, залишаються безпорадними, засуджую державу. Інші бухають на фронті, вони не хочуть воювати. Навіщо набирати таких? Замість цієї “сотні” ліпше взяти десять таких, як мій Любомир, як “Правий Сектор”, – ці люди хочуть захищати своє, рвуться вперед. Забезпечте їх відповідними засобами! Але нашій владі вигідніше набирати всіх підряд. Думаю, на цьому відмивають гроші.

Ті, що начебто працюють у військкоматах – теж “совковий” варіант. Старлєї, капітани залишаються в тилу як чиновники. Якщо вони військові, то чого тут сидять?

         “Християнська етика в школі – це уроки рабства”

Я взагалі проти християнства, бо це рабська релігія, нав’язана жидами, покликана створювати рабів. Бачу на суто своїй вулиці в селі Залісся, як у близько 30 хатах живуть і римо-католики, і греко-католики, і православні, і протестанти, і єгови, ще й я туди впхався як язичник. Все, звіздєц!, громада не об’єднана навіть на рівні вулиці. Така ж ситуація по всьому селі, області, в Тернополі.

Що в Біблії є українського? Хоча б слово “Україна” зустрічається? Там нема нічого нашого, це все чуже. Можливо, тому і козацтво тлумилося між собою, і бандерівці “здавали” один одного. У нас нема спільної віри. Для чого нав’язувати школярам “Християнську етику”? Хто має на це право? Якщо викладати в школі загальні поняття про різні релігії – гаразд, але принципово і спеціально обирати для уроків одну вважаю неправильним.

Я поклоняюся сонцю, бо бачу, що воно дає світло, тепло, життя – поважаю це і люблю. Шаную і люблю природу…

Записала Ірина Юрко.

Фото автора.