Сила слова: як війна і творчість змінили життя Дзвінки Торохтушко
Дзвінка Торохтушко — це псевдонім письменниці, матері шістьох дітей, дружини капелана Любові Бурак з Тернопільщини. Вона розповіла Суспільному про творчість і книжки, волонтерство, про вибір синів стати на захист України та священничу місію чоловіка.
Ви авторка “Молитви солдата”. Коли ви зрозуміли, що текст, який написали, став таким популярним, що його набивають, як татуювання, пишуть на шевронах, на наплічниках військовослужбовці, його друкують на листівках, його вчать напам’ять?
Була осінь 2014-го року, після трагічних подій Іловайська, де друзі мої загинули. І якраз точилися бої в Пісках, обстріли церкви, де чоловік служив і хлопці молилися, тоді народилося оце: “Побудь мій Боже…”.
Далі воно на підсвідомості дописалося. Чесно, я навіть не обдумувала ці слова. Я переживала: “Господи, збережи і спаси тих, хто зараз у Пісках на Донеччині”. Я його виставила на Facebook і забула.
Про те, що цей віршик чогось вартий, я довідалася, коли його вкрали. І це було дуже цинічно. Мене це не просто обурило, мене зачепило, тому що його надрукували в газеті “Українське слово” і один чоловік підписався, що він автор. Я йому зробила вирвані роки в соцмережі. Потім він помандрував в люди і так, зараз це вже народний вірш. Мене це, з одного боку, дуже тішить і радує. З іншого, — це відповідальність.
Коли ваші діти пішли на війну, що ви відчули в той момент?
Я не можу цю суміш описати. Іванко взагалі не повідомляв, що він кудись збирається. Він прийшов з дітками, ми погралися, а потім він телефонує мені і каже: “А я у Великомихайлівці на базі “Правого сектору”. Це був березень 2016 року. І Мар’ян тут же ж: “А я теж піду”. Кажу: “Давай, ти довчишся, не настільки гостра зараз ця ситуація із бойовими діями”. Мар’ян дотягнув до свого дня народження і ми провели котика нашого на потяг, і він поїхав на війну.
Ваш чоловік обрав капеланство. Як це було?
Спокійно. Спокійно, тому що коли я в 1990 році виходила за нього заміж, то я чітко розуміла, за кого я виходжу заміж. Він поїхав за призначенням церкви, в щойно створену громаду з п’яти людей, троє з яких прийшли просто за компанію, але це були наші репресовані дисиденти, наші дуже патріотичні, класні люди. І ось так з’явилася там греко-католицька парафія, а потім у Дніпрі, в Кривому Розі, і в Запоріжжі. Тобто я його вдома не бачила.
І попри церковну діяльність, якось у нас з’явився Ярош із хлопцями. І Богу дякувати, що з’явився, бо якби не ці хлопці, нас би там прибили, спалили, я не знаю. Московський патріархат дуже опозиційно був налаштований і всякі нехороші речі виробляв. Тим не менше те, що він піде на війну, це було однозначно.
Де зараз отець Петро проводить служіння?
На Харківщині в Богодухові.
Ваш син приїжджав на кілька днів, так? Він у Тернополі, мав коротку відпустку. Як проводив цей час? Про що ви говорите?
Не про війну. Він це оголошує з порога. Війну він залишає там, в наплічнику в комірчині, а ми намагаємося якось імітувати відносно мирне родинне життя.
Ви сьогодні маєте цікавий напис на кофті: “Тримаємо кукуху”. Чому саме такі речі?
У мене просто є хороші друзі. Ми живемо якимось таким колом добра, дбаємо одне про одного і один зі способів дбання, — на дні народження даруємо людині те, що їй подобається. На день народження мені друзі дарують отакі мотиваційні речі.
З ними бувають всякі різні курйози. Тому що іноді, поспішаючи, я можу натягнути не ту футболку. Та от недавно було. З Херсонщини хлопці телефонують, пані Люба, будь ласка, сходіть до церкви, дайте на службу, у нас криза, нам дуже важко. Ну і Любка вилітає з квартири, біжить до церкви, а там якраз починається ранкове богослужіння.
Жіночки уже вишикувалися, всі такі стоять побожні, красиві, все, як має бути. Тут я заходжу теж тихенько, так акуратненько, пишу ті записочки з іменами хлопців, кладу там якихось кілька гривень, іду подаю священнику. А жінки на мене так хижо дивляться. Одна стоїть хреститься, я думаю: “Господи, що це таке? Я що, розпатлана, голова немита?”. Отець Іван дивиться на мене і теж каже: “Люба”.
А там що написано було?
Відьми не старіють.
Левову частку свого часу ви приділяє волонтерській справі. Пригадайте, коли ви це почали робити, як змінюється шлях волонтера, як змінюється суспільне ставлення до волонтерів за цей час?
Люди сприймають по-різному. Хтось думає, що ви на сьогодні можете запросто машину дістати. Ну, на машину треба місяців три збирати гроші, копійка до копійки.
У своєму доробку ви вже маєте 17 книжок. Тут є одна, яка присвячена загиблому оборонцю України, “Світлячок-охоронець”. На цій книжці повиростали мої діти, і я знаю, що багато дітей також читали цю книжку. Багато людей про війну в Україні за часів АТО дізнавалися саме з цієї книжки. Розкажіть її історію.
Дуже прикро, тому що вона справді присвячена нашому другу Світляку. І вона от саме про такого Світлячка, яким був Андрій Дрьомін. Так, вона обійшла пів світу. Це дуже великі втрати. Ми втрачаємо справді найкращих. Найкращих, найрідніших, найближчих. Це дуже важко.
Чи змінилися теми ваших видань з часом повномасштабного вторгнення?
Це все живі історії, абсолютно всі живі історії. Сісти і придумати щось, я сьогодні сяду і напишу оповідання. Хтось може і напише. Я не можу. Але якщо я почула цікаву історію, то так, я встану з запухлими від безсоння очима, але я це зроблю.
Тобто вас надихають живі історії. Це не вигадане вами, а народжене з того, що ви десь почули або дізналися.
Так. Так з’явився роман “Масік”.
Масік — це позивний вашого сина?
Так.
Для письменника, для поета важливо спілкуватися з аудиторією, зі своїми читачами. До війни фестивалів книжкових, подій тематичних було значно більше. Як зараз компенсуєте оцю потребу?
Війна породила попит на україномовну літературу. І, відповідно, війна стимулює те, що держава нарешті зробила певні кроки. Російська книжка в нас фактично під забороною. Люди почали читати українське, люди відкрили для себе, я відкрила для себе, скільки в нас є талановитих українських авторів, які, будьмо відвертими, якби не війна, вони би ніколи не надрукувались, просто ніколи. Ну, бо це було нереально.
Війна породила нові видавництва. Останні дві книжки мої видані в “Білці”. І коли ми приїжджаємо на літературні форуми, я бачу, як люди обступають наш стенд. І я бачу, як вони відкривають для себе нове. Вони запитують нас: “А цей автор хто? А цей хто?”. “Білка” — це видавництво військової, воєнної літератури. В нас друкуються Гліб Бабич, Вася Паламарчук, це наші загиблі герої. Війна забирає таких, яких берегти треба.
Сьогодні ми з вами знаходимося у Кременці і це місце для вас особливе, як місцева і корінна розкажіть про його особливості.
Тут є дух освіти. Він відчувається просто в повітрі. Кременець завжди збирав хороших людей, Кременець завжди був освітянським містом. І я тішуся, що є академія, я тішуся, що є коледж. Тут є моя рідна школа.
Читала, що ви були збитошною ученицею, такою доволі нечемною дівчиною, активною, але за вами, як кажуть, золоті верби росли.
Були збитошними, дуже збитошними, але адекватно збитошними.
Власне, десь тут у Кременці, в цих стінах і з’явився псевдонім Дзвінка Торохтушко.
Дзвінкою мене хотів назвати тато. Торохтушка? Це з’явилося уже тут, в стінах першої школи. В мене був найкращий у світі друг, завуч нашої школи Володимир Михайлович Мазурчук. Напевно, перша доросла людина, яка дозволила мені бути собою, підказувала, давала поради, як писати, що читати. Він давав читати абсолютно заборонені на той час Хвильового, Плужника, Осьмачку. Він мені довіряв. Він знав, що я не спалю контору, що називається. Але я завжди ходила за ним на перервах по школі хвостиком: “Володимир Михайлович, а скажіть, будь ласка, а те, а сьоме, третє, десяте”. Він казав: “Боже, торохтушка”.
В дитинстві у вашій сім’ї книжок було небагато. Це була Біблія, Псалтир і перекидний календар на стіні. І, власне, один він тільки оновлювався щороку в цій невеличкій бібліотеці. Яке зараз у вас ставлення до книжок?
Зараз у мене ставлення таке, що в мене вдома пахне, як в цьому бібліотечному приміщенні, і я починаю ділитися. Місця не вистачає. Моя Ляна каже: “Мама, а давай заведемо шафу для одягу”. І я вирішила лишити тільки ті книжки, до яких я повертаюся часто і ті, що подаровані з автографами. Звичайно, цих я вже не дам.
Якщо озирнутися назад, на ваш життєвий шлях, чи є щось, щоб ви змінили?
Я не істерю з приводу помилок. Я розумію, що не всі їх можна виправити.
А те, що стосується майбутнього, яким би ви хотіли його бачити для себе, родини й України?
Майбутнє залежить від того, що ми робимо сьогодні, так? Ну, вчора вже немає, завтра ще немає. Є сьогоднішній день, я намагаюся жити проблемами, питаннями цього дня, так само його печалями і радощами.
