За що віддали своє життя молоді воїни УПА на Тернопільщині. Частина  друга

Стаття підготовлена на основі матеріалів архівно-кримінальних справ, які зберігаються в Управлінні СБУ Тернопільської області та протоколів допитів Служби Безпеки ОУН на Тернопільщині.

Спогади Казновецького Констянтиновича Антоновича.

«Нас, повстанців, радянська влада  постійно обвинувачувала, що ми  грабували місцеве населення, забираючи у них харчі і одежу. Ні, це все проводилося на добровільній основі, Приносив і здавав хто скільки міг для вояків нашої повстанської армії. До мене одного разу звернувся Чубак Максим з села Котюжини, тоді Вишнівецького району, і сказав що він у липні 1945 року буде колоти порося і четверту частину віддасть для нас, повстанців. Так, у ночі я і Рись Павло прийшли і забрали те, що нам приготував Максим. А через два дні по селу пішли чутки, що ми серед ночі самі застрелили в нього кабана і всього забрали. Потім, десь через десять днів до нього прийшли енкаведисти з Вишнівця і заставили його підписати заяву, де будьто ми, місцеві повстанці його пограбували. Але ми, члени СБ ОУН швидко провели розслідування і все вияснили про провокаційні дії місцевих провокаторів. Ми  навіть до Чубака Михайла не приходили і нічого з ним не виясняли, бо добре знали, що він цю заяву підписав під тиском та погрозами його сімї. Нас , повстанців місцеві люди годували і ділились всім що мали. Ми, тоді як есбісти ОУН, їздили по селах і постійно проводили бесіди з місцевими жителями, які тоді працювали на радянську владу. Ми попереджали їх, щоб вони не поширювали неправдиву інформацію про вояків УПА та симпатиків ОУН та незаймалися брехливими  доносами. Але ще ми здійснювали військові  напади. Так, весною 1945 року ми разом з військовою групою на чолі з “Заверугою” напали на міліцейський участок що тоді розміщався в селі Звиняча і знищили його. А в 1945 року 28 травня  Бовтун Матвій, Рись Павло та Блащук Яків напали на групу Вишнівецького батальону на полі між селами Лози і Кривчики і забради в них троє коней та воза, зброю, гранати і патрони. На другий день  Рись Павло  продав голові сільської ради села Вікнини, а всі гроші передав “Соколу” для потреб УПА. Скільки грошей було дано за коней і воза, я не знаю, але Павло віддав всі гроші. Ми постійно брали участь в рейдах на інші села Тернопільщини. Так ми провели напад на міліцейський участок в селі Гнидава, напали на винищувальний батальон на хуторі Лісовеччина і робили облави і часто забирали продукти у фінагентів які везли вони у Вишнівець.”

 

З протоколу допитів Павла Івановича Рися.

“Я. Рись Павло  народився в селі Конюжино Вишнівецького району 7 грудня 1923 року, син Івана і Домки. У мого батька було чотири гектари землі. Жили ми добре, бо мій батько отримував добру пенсію, бо був поранений у першій світовій війні і не мав на лівій руці усіх пальців. Отримував кожного місяця 20 злотих. Сімя складалася з шести душ, батько, мама, три сестри і я. Коли мені було сім років, то я почав пасти худобу, а коли мав десять років то почав ходити на навчання до Невідомського Феофана, який навчив мене писати і читати. У 1936 році батько записав мене у Вікнинську школу, де я здав екзамени до третього класу і через рік часу школу закінчив. Після закінчення школи почав працювати на господарстві. Будучи школярем я навчився ще добре грати на гармошці. Коли в 1939 році на наші землі прийшли більшовики, то я кожної неділі або на свята, грав у клубі і мені там платили гроші. Коли прийшли німці я почав ходити знову до вечірньої школи і здав чотири класи. В 1943 році коли розпочався повстанський рух по селах, я участі в ньому не брав. У жовтні місяці до мене прийшов Чемерис Олександр з села Бодаки, я з ним був знайомий раніше, і сказав мені щоб ми разом поїхали у Залісці. Там тоді відбулися збори, які проводив підрайоновий комендант СБ ОУН “Вовк”. На цих зборах мене призначили станичним СБ ОУН в селі Конюжини. Там мені дали вказівку, що я маю робити і “Вовк” підпорядкував мене кущовому СБ Олексі, який мав псевдо “Рак”. Мені тоді дали кличку “Квідчук”. Завданням моїм було слідити в селі Котюжини за всіма рухами ворога і місцевих селян. Звітувати я мав два рази на місяць “Ракові”. Повернувшись в своє село я почав працювати згідно вказівок. В кінці жовтня місяця 1943 року я оженився з Блащук Ольгою, яка була родом з мого села. Коли я носив звіти до “Рака”, то і такі самі звіти передава станичному  Невідомському Феофану. Вони часто посилали мене з грипсами в село Бодаки та село Кривчики.

З приходом більшовиків у березні 1944 року я пішов на мобілізацію. В Вишнівці нашу групу зареєстрували і повели в напрямку Ямполя. По дорозі в селі Снігурівка Вишнівецького району ми затрималися ночувати. Ранком, коли група відходила дальше, я не пішов а сховався на вишках у хаті в якій ночував. Пересидівши там до самого вечора, я пішов до Якуба, який проживав у цьому селі і також почав скриватися від призову. Ми разом просиділи три дні. На четвертий день ми зустрілися з хлопцями з сотні “Сокола” і пішли разом з ними. Мені дали гвинтівку і прилучили до чотового – псевдо “ Зіркатий”. Ми квартирували по селах Бодаки, Снігурівка, Оришківці, Чайчинці, Перемерка, Котюжини, Вікнини. Ми по селах воювали з більшовиками. У половині квітня 1944 року ми провели великий бій в Чайчинецьких хуторах з курсантами військової більшовицької школи, яка квартирувала в селі Борсуки Лановецького району.  В наслідок бою наших загинуло четверо повстанців, а з боку більшовиків багато. Участь у бою брала сотня “Сокола” і сотня “Меча”. Через три дні ми знову мали сутичку збільшовиками. Ми тоді в себе вбитих не мали, а в більшовиків загинуло троє. Їх тоді озброєних було коло тридцяти. Ми їх всіх взяли в полон, забрали всю зброю і коло Вікнинського цвинтара їх відпустили. Вже у вечері сотня “Меча” і більша частина сотні “Сокола” пішли на північ, а тас коло тридцяти повстанців залишились коло  села Вікнини. “ Сокіл” дивлячись на тяжкі обставини відпустив нас додому. Мені він дав чотирьох хлопців з Кременеччини, щоб вони у мене декілька днів перебули, а як все затихне можуть добиратися додому.

Після розпущення відділу, я переховувся сам. В цей час я про повстанців нічого не знав, бо всі пішли на певний період в глибоке підпілля. В кінці липня в нашому селі більшовики почали проводити реєстрацію жителів. Моя родина записала мене з 1928 року народження. В кінці серпня місяця 1944 року  мій дядько Блащук Дмитро приніс мені документи з Вишнівця і я почав ходити з молотілкою. Я став працювати у Вишнівецькому МТС. Аж в листопаді до мене прийшли повстанці “Сніп” та “Голуб”. Ми довго розмовляли і вони сказали, якщо я хочу то можу переховуватися, бо ті роки що у мене записані такою будуть забирати в армію. А вже в листопаді з нашого села вже почали брати тих, що народилися у 1927 році. І багато з того року почали переховуватися. Я також вирішив піти в підпілля. Через тиждень “Сніп”, який був підрайоновим СБ ОУН, доручив мені лінію звязку з Вишнівецького району в наш підрайон. Пунктом були села Вікнини, Манево і Котюжини. На допомогу він дав мені Казновецького Костю — псевдо “Корінь” і Саса Федора — псевдо “Дума”. Вони обидва з мого села. Крім звязку моїм завданням було подавати щомісяця інформацію про діяльність більшовиків у моєму селі, а саме: облави, засідки, арешти, військові дії, обшуки та інші дії. Також я мав приглядатися до людей, які ставляться вороже до  українських повстанців. Це все я передавав “Снопові”. У лютому 1945 року “Сніп” дав мені ще двох хлопців на допомогу, а саме Блащука Якова — псевдо “Корінець” та Вітюка Захарка — псевдо   “ Тихий”.  Я в них був головним.

На початку березня 1945 року я з “Думою” пішов в село Манево. Зайшли ми до Горошка Арсена, де у нього був звязковий пункт. Тут ми застали “Снопа”. Я тоді віддав йому пошту і він сказав щоб ми залишилися в селі. Про наше місце знав тільки “Сніп”. На другий вечір ми прийшли на іншу квартиру. Там були підрайонові і з ними “Сокіл”. Ми тоді за вказівкою “Сокола”  під керівництвом “Завірюхи” ( керівник підрайонованої повстанської групи УПА сотні “Сокола”) мали розбити солодат винищувального батальону в селі Гнидава. Внаслідок бою було вбито чотири стрибки і один більшовик. З нашої сторони втрат не було. Після бою я повернувся в село Конюжино. Через тиждень “ Сніп” сказав що я буду підпорядковуватися  підрайонному СБ ОУН “Мручко”.

В другій половині березня 1945 року “Заверюха”, який керував у моєму селі з своєю групою, покликав мене до себе. Він квартирував тоді у Нечипорук Гані. Він повідомив мені, що хоче зробити засідку на участкового НКДБ Шегейду, який в ці дні перебував в селі разом з “стрибками”. Він просив щоб я допоміг йому. Ганя нам зробила розвідку і  ми біля її хати зробили засідку. Під час бою ми вбили Шегейду і одного з стрибків. Два нам здалися живими а один зумів втекти. В цій засідці брали участь такі повстанці: “Завірюха” який керував військовою операцією, його бойовики “Голуб”,”Петрусь”, “Чайка”, “Кучер”, Гушпет Степан, Ізраїл Володимир і я. Після бою “Завірюха” з своїми хлопцями поїхав в село Перемерка.  Гушпет Степані  Ізраїл Володимир пішли у  Вікнинський ліс де їх потім комуністи зробивши засаду, постріляли . Я тоді почав переховуватися у своєї сестри у льосі. У квітні місяці “Мручка” дав мені друкарську машинку. Ця машинка була у мене більше місяця, а потім її забрав “Сніп”. Десь в кінці липня до нас в село прийшов військовий гарнізон з Вишнівця і почали кожного дня робити облави. Ми вирішили поділитися на малі групи і окремо переховуватися. Я переховувася з двома хлопцями, а саме з Вітюком Михайлом  – псевдо “Петрусь” і  з Довгалем Василем – “Кучер”. Через деякий час з схрону витягнули Сас Петра і Казновецького Костю. В цей день, коли їх затримали то зігнали в селі людей і при людях силою заставляли Петра і Костю називати людей які ще переховуються від більшовиків. Але вони так і нікого не назвалим. Через декілька днів почали самі повстанці зголошуватися. Першим зголосився Брега Петро, а за ним інші. Ми ще перховувалися тиждень і наші родичі почали нам говорити, щоб ми зголосилися самі. 17 серпня 1945 року ми зголосилися. Тоді батько “Петруся” завів нас до гарнізону, що перебував в селі. Тут начальник гарнізону відразу записав наші призвища, імя та по-батькові, рік народження і місце проживання та відпустили додому. При відході сказав щоб ми прийшли за годину часу до нього і нас поведе до Вишнівця. Через годину ми прийшли знову в гарнізон і цей лейтенант забрав нас на фіру і ще двох військових щоб супроводжували до самого райцентру. У Вишнівці нас привезли у РВ НКДБ і віддали черговому. Ми сиділи там коло двох  годин. Потім нас по одному почали викликати на слідство. Першого покликали “Петруся”, потім Кучера а згодом і мене.

Я увійшов в кабінет де проводилися допити. Там сидів слідчий середнього зросту, світлий, одяг військовий з жовтими пагонами на яких були дві зірки. З правої сторони на паску був пістолет.  Це був Білов. Розмовляв він російською мовою. Він мене детально все розпитував, чому я втік від призову і де перебував весь цей час. Я відповів що переховувався, щоб не йти на фронт і скрив, що перебував в УПА. Також він мене питав чи знаю я місцевих бандитів. Я назвав йому тих, які добровільно сами зголосилися або вже загинули від рук енкаведистів. Після допиту він відправив мене у воєнкомат. Там мене записали і сказали прийти через тиждень, а як я знову втечу то тоді мене посадять на довго. Пробувши вдома цілий тиждень я знову прийшов у Вишнівецький воєнкомат. Мене записали і відправили на військову муштру. Нас тоді навчалося коло сорока хлопців з різних сіл. Ночувати я ходив в своє село, а з ранку на військову підготовку до Вишнівця. Так пройшов тиждень і одного разу до нас прийшов черговий з НКДБ і приніс мені записку, що мене визиває слідчий НКДБ. Я відразу прийшов туди. В кабінеті був Білов і ще один слідчий. Белов відразу почав до мене кричати, що я його обманів і в мене є зброя. Я тоді відповів що зброї я не маю. Тоді Білов сказав мені що це його не цікавить є чи не має, а я маю йти додому в швидко принести йому свою  зброю і здати. Так мені відразу відпустив. Я додому не пішов, а пішов у воєнкомат на навчання.”

(Продовженя буде)

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ